Починаючи з 2014 року Україна не виходить із фокуса російських медіа. Однак їхній наратив не статичний: після зміни влади в Києві у ньому з’явилися нові, давно призабуті нотки. І в Кремлі, і в провідних російських ЗМІ знову заговорили про можливість діалогу, чим насторожили багатьох в Україні. Бо востаннє свої симпатії Кремль виявляв до Віктора Януковича, який перебував майже у васальній залежності від Владміра Путіна. Тож не дивно, що похвала на адресу Зеленського породила до останнього чимало підозр. Але насправді ця похвала значить менше, ніж прийнято вважати. Бо російський медійний наратив щодо Зеленського й щодо України загалом покликаний обслуговувати імперську політику. А отже, його не слід тлумачити буквально.
У контексті українських тем головним героєм російських ЗМІ, безперечно, є Володимир Зеленський. Тональність їхніх матеріалів змінювалася в міру того, як своє уявлення про нового українського президента формував Кремль. Якщо Зеленський-шоумен добре вписувався в ландшафт тамтешньої поп-культури, то Зеленського-політика в Москві сприйняли насторожено. Від офіційних привітань з обранням Путін утримався й напередодні другого туру запустив роздачу російських паспортів на Донбасі. Але, як відомо, з часом Москва все-таки пішла із Зеленським на контакт. Відповідно до коливань «генеральної лінії» змінювався й наратив, сформований провідними російськими медіа. Причина такої скоординованості — секрет Полішинеля, оскільки основні медійні ресурси РФ належать найближчому оточенню Путіна. Приміром, «Первый канал», РЕН ТВ, газета «Известия», а також ціла низка інших медійних активів входять до холдингу «Национальная Медиа Группа». Структура належить Юрієві Ковальчуку — близькому другові Путіна та співзасновникові легендарного кооперативу «Озеро», а раду директорів очолює екс-спортсменка Аліна Кабаєва, яку вважають давньою фавориткою Путіна. До холдингу «Газпром-медиа» (дочірня компанія Газпрому, контрольний пакет акцій якого належить державі) входять мережі популярних каналів НТВ і ТНТ включно з десятками інших активів (зокрема, і нібито опозиційне радіо «Эхо Москвы»). До речі, днями гендиректор холдингу Дмітрій Чернишенко був призначений віце-прем’єром РФ. Словом, російський медійний мейнстрим, принаймні в ключових питаннях, є надійним ретранслятором офіційної позиції Кремля.
Читайте також: Ковчег для небратів
Результати президентських (а потім і парламентських) виборів в Україні російські ЗМІ подавали як крах «русофобської» та «мілітаристської» політики Петра Порошенка й так званої партії війни. «Громадяни України проголосували за зміни», — стримано окреслило канву МЗС РФ, а в російському медіа-просторі почалося справжнє святкування. «Ідеологія ненависті та войовничої русофобії зазнала фіаско. Президент, який збудував усю свою кампанію на антиросійській істерії, провалився з оглушливим тріском», — розкручували офіційну тезу «Известия». Аналогічно висвітлювали результати виборів НТВ, РЕН ТВ та інші медіа. Але щодо самого Зеленського ЗМІ висловлювались обережно. Кремль вустами Дмітрія Пєскова заявив, що судитимуть нового президента України за його конкретними справами. «Перемога Зеленського поки що викликає більше запитань, аніж дає відповідей», — наголошувала урядова «Российская газета», посилаючись на голову Комітету з міжнародних справ у Раді Федерації Константіна Косачова. За словами Косачова, за Порошенка Україна перестала бути суверенною державою, а тому здатність Зеленського провадити самостійну політику лишається сумнівною. «Головне питання в тому, наскільки він (Зеленський. — Ред.) готовий вийти з-під впливу Заходу», — розмірковували «Известия». «Але чи готовий Зеленський зайти так далеко? Чи яскравий початок перетвориться на порожню балаканину?» — вторувало їм НТВ. До речі, у травні 2019-го керівництво НТВ обіцяло випустити в ефір розважальне шоу «Магія» з ведучим Зеленським, записане ще в 2011 році. Однак на російських екранах воно так і не з’явилося.
Український покутник
Ще на початку літа Москва готувалася запустити кампанію демонізації Зеленського. «Зеленський привіз до Парижа та Берліна відлуння порошенківської зовнішньополітичної доктрини», — писала в червні «Российская газета». Втім, основний акцент швидко змістився на нібито неспроможність Зеленського керувати країною: на те, що його накази ігнорує армія, що на нього тиснуть «націоналісти» (за якими, звісно ж, стоїть «стара еліта») тощо. «Ніхто не може точно сказати, чи має Зеленський стосунок до обстрілів Донецька і в принципі до ЗСУ, — розмірковувала «Российская газета». — Віртуальність командувача Зеленського, з одного боку, не знімає з нього провини за обстріли та нові жертви, а з другого — робить безперспективними будь-які переговори про мир». Сумніви у спроможності Зеленського залишаються одним із провідних лейтмотивів кремлівської пропаганди. Загалом це типовий російський підхід до українських реалій. У свідомості росіян глибоко сидить міф про «простий народ» України, який зовсім не проти відновлення зв’язку з метрополією. Але цьому буцімто постійно перешкоджають маргінальні місцеві сили: агресивні націоналісти, підкуплені Заходом еліти тощо. Вони ж нав’язують «простому народові» українізацію, альтернативну версію історії, «неканонічне» православ’я та інші русофобські проекти. Тож у російській масовій свідомості одночасно присутні дві України: «братня» і «бандерівська». У жовтні цю формулу озвучив Путін: «Сам пан Зеленський на українського націоналіста, зрозуміло, не схожий. Але чи зможе він впоратися з ними, мені зараз важко сказати». Тому протистояння Зеленського з «націоналістами» стане одним із головних сюжетів кремлівських ЗМІ.
Читайте також: Патріотичні партії: примус до еволюції
З огляду на розведення військ на Донбасі, обмін полоненими та зустріч «нормандської четвірки» російський офіціоз став прихильнішим до Зеленського, а преса змістила акцент зі скепсису на схвалення. Нашого президента хвалили за «конструктивний підхід», за рішучість і вірність обіцянкам, даним українському народові. Липневий обмін полоненими в «Известиях» назвуть «значущим кроком назустріч одне одному, яких не було п’ять років» (тобто за часів Порошенка. — Ред.) і «кроком до переходу від конфронтації до діалогу». Причому російська преса старанно підкреслювала, що «конструктивні» ініціативи виходять саме від Зеленського. Але акценти розставлені так, що президент України бачиться не миротворцем, а передусім прохачем, якого милостиво вислуховує Москва. «Путін не раз казав, що не відмовляється від діалогу, але сам ініціативу не виявлятиме. Думаю, саме ця позиція російського лідера була почута в Україні», — переказували «Известия» слова анонімного «джерела в російських дипломатичних колах». Наприкінці року цю тезу майже дослівно повторив очільник МЗС РФ Сєрґєй Лавров: «Усе залежить не від нас. Якщо українська сторона зацікавлена у відновленні двосторонніх відносин, думаю, за нами не заржавіє». Інакше кажучи, у російських ЗМІ Зеленський уособлює Україну розкаяну, якій Москва милостиво дає можливість виправити фатальні помилки попередніх п’яти років.
Але допустити замилування «перезавантаженою» Україною Кремль не може. Бо окрім історії «розкаяння» (та й то переважно сконструйованої російськими ЗМІ) вона також може продемонструвати історію успіху. Попри війну, українська середня зарплата цього року перевищила середню російську, до того ж в Україні існують змінюваність влади та реальні демократичні свободи. Сьогодні, коли в Кремлі триває активна підготовка до так званого транзиту (тобто збереження влади Путіним після 2024 року), такий приклад їх категорично не влаштовує. Не кажучи вже про те, що в межах імперської парадигми українська державність апріорі не може розглядатись як успішний проект. Тому поряд із похвалами Зеленському російські ЗМІ транслюють і стандартні українофобські лякалки. «Попри зміну влади, процес фашизації країни триває», — розводиться в ефірі НТВ комуніст Петро Симоненко. «Сентиментальна брехня, розрахована на ідіотів, — аналізує новорічне звернення Зеленського на РЕН ТВ Анатолій Вассерман. — На екрані краса, глянець і слізки. А в реальному житті розбита, розділена країна і нацисти з портретами Бандери та смолоскипами».
Антинародна влада
Так само конструктори російського наративу прискіпливо стежать, щоб Зеленський ненароком не став популярним серед росіян. Так, серіал «Слуга народу», який демонструвався на ТНТ у грудні 2019-го, зняли з ефіру після третьої серії без чіткого пояснення причин. Вочевидь, орієнтований саме на пострадянську аудиторію фільм міг виявитися занадто хорошою рекламою українського президента. Крім того, російські медіа педалюють тему «антинародної» сутності нової української влади, її залежності від олігархів. «Держава повернеться у стан неоолігархії ХХІ століття», — прогнозували в ефірі РЕН ТВ після другого туру президентських виборів. «Країна після короткочасного відкату знову повернеться до звичної для неї самовідтворюваної олігархічної системи під умовною назвою ЗАТ «Україна», — писали «Известия». Для російської аудиторії ця тема особлива, оскільки сама РФ офіційно вважається країною переможеної олігархії. Причому провідна роль у цьому належить особисто Путіну, який припинив «беспредел» єльцинської епохи, приструнивши розперезаних багатіїв. Це важлива частина внутрішньої російської міфології, яка впливає на сприйняття України. Саме тому тамтешні ЗМІ з весни стали приділяти підвищену увагу до Ігоря Коломойського. Якщо у 2014-му НТВ називало його не інакше, як «кривавим олігархом», то у квітні 2019-го працівники каналу вже брали в нього розлоге ексклюзивне інтерв’ю. У вересні «Российская газета» виступила з промовистою передовицею «Олігарх і його президент». «Із Коломойським президент і уряд мають намір без краваток обговорювати питання ведення бізнесу в Україні», — писала вона.
Читайте також: Мистецтво розстановки пріоритетів
Не менше уваги російські ЗМІ приділили українській земельній реформі. Якщо в Україні ініціатива Зеленського спричинила бодай якусь дискусію, то кремлівські медіа висвітлювали цю тему виключно в стилі апокаліптичних пророцтв. «До останнього гектара», «Ні землі, ні волі», «Савченко передрекла зникнення України у 2023 році», — писала «Российская газета». «Україна на продаж», «Тимошенко передрекла Україні голод», — вторували їй «Известия». І хоча в самій РФ ринок сільськогосподарської землі давно існує (хоча й не функціонує в повному обсязі), українська реформа подавалась як свідчення залежності Зеленського від місцевих олігархів, а також від Заходу, який буцімто остаточно перетворює Україну на failed state. Результатом «антинародної» політики є тотальна бідність населення. «Українцям не вистачає грошей на сало», — глузує НТВ. «Український бюджет на 2020 рік перенесе країну з епохи бідності в епоху зубожіння», — пишуть «Известия» з посиланням на Віктора Медведчука. Для опису трагічного становища українців не шкодують барв: ризикуючи стати жертвами работорговців (!) удома, вони змушені виїжджати на заробітки до Європи, перетворюючись там «людей другого сорту». Словом, хоч би яким «конструктивним» був Зеленський у питанні Донбасу, російські ЗМІ вперто змальовують Україну як таку, що стоїть на межі політичного, економічного та соціального колапсу.
Як бачимо, обставини та прізвища українських президентів змінюються, а російський наратив той самий. Між рядків легко прочитується головний меседж: українські лиха — наслідок самостійництва, яке штовхнуло колись квітучий «южнорусский край» на самовбивчий шлях. І що далі країна виходить з орбіти Москви, то похмурішими стають її перспективи. Історія неуспіху України, яку з 1990-х років відтворює російський офіціоз, цементує імперський дискурс, що дав тріщину після розпаду СРСР. Тому скупі похвали Зеленського ще не визнання. У цій мізансцені він виконує роль об’єкта, на якому Путін демонструє свою велич і великодушність. Порошенко був у російському наративі одіозним, але також другорядним персонажем, покликаним відтінити могутність Путіна. У цьому сенсі і Зеленському, і Порошенкові в кремлівському наративі, попри всі відмінності, відведена одна роль: бути доказом державної неспроможності України, її історичної приреченості. Якщо на Банковій сидітиме «фашист», то в очах росіян він обов’язково має бути жалюгідним, а якщо «друг», то російський офіціоз змальовуватиме його слабким і ненадійним. Тому доля в них однакова: бути зметеними вітром історії разом із українською державністю. «Братній український народ», про який десятки років твердять у Кремлі, можливий лише як населення малоросійської губернії. Тому за похвалами, що лунають із Москви на адресу Зеленського, насправді стоять імперська зверхність і невизнання за Україною права на існування. Питання лише в тому, чи розуміють це українська влада та її електорат і чи не присипляє їх заспокійливий тон Москви.