Політика

  ▪   Максим Віхров

Ковчег для небратів

Чому заохочувати російську політеміграцію до України — погана ідея і чим саме вона загрожує
Матеріал друкованого видання
№ 34 (614)
від 21 серпня

Володимир Зеленський спростив для росіян процедуру набуття українського громадянства. Відповідний указ № 594, оприлюднений 13 серпня, стосується громадян Російської Федерації, які зазнали політичних переслідувань у себе на батьківщині. Таке рішення Зеленський анонсував ще у квітні, незадовго до своєї інавгурації. «Україна не відмовиться від своєї місії служити прикладом демократії для пострадянських країн, — заявив він. — Ми надаватимемо українське громадянство представникам усіх народів, які страждають від авторитарних і корумпованих режимів. Насамперед росіянам, які сьогодні страждають чи не найбільше». Громадськість сприйняла таку ініціативу без ентузіазму, тому запроваджували її в пакеті зі спрощенням надання громадянства іноземцям, які воювали або воюють за Україну на Донбасі. Якщо останнє — цілком слушний і навіть благородний крок, то заохочення російської політеміграції — рішення вкрай сумнівне, якщо не сказати шкідливе.


Є спокуса інтерпретувати реверанс Зеленського в бік російської опозиції як перехід до проактивної стратегії в боротьбі з Росією. Принаймні як спробу дати симетричну відповідь Москві, яка витрачає величезні ресурси на дестабілізацію ситуації в Україні. У цьому російська опозиція є нашим природним союзником, особливо тепер, коли в Москві відбуваються багатотисячні мітинги проти режиму. Як мінімум Україна має надати російській опозиції моральну підтримку, як максимум — стати головним експортером демократії та революційного досвіду і в Росію, і на весь пострадянський простір. Роботу з політемігрантами не слід недооцінювати. Хоча б з огляду на те, яку роль відіграла діаспора в нашій визвольній боротьбі. Власне, саме в такому дусі влада подає свою ініціативу. Але насправді це її грандіозний самообман або, як варіант, спроба ввести в оману українське суспільство.

 

Читайте також: Патріотичні партії: примус до еволюції


Попри умовність будь-яких широких узагальнень, чим є українська діаспора в США або Канаді, загальновідомо. А ким є сучасний російський опозиціонер в Україні? По приклади далеко ходити не треба. Майже одночасно з виходом указу № 594 до Києва завітав головний редактор «Эха Москви» Алєксєй Вєнєдіктов. Під час свого візиту він оголосив про намір відкрити філію радіостанції в Україні. «Ми хочемо створити бюро, щоб транслювати український погляд у Росії. Щоб російські слухачі могли знати позицію українських політиків, дипломатів, артистів, лідерів суспільної думки й просто громадян», — пояснив Вєнєдіктов. Це цілком відповідає президентській логіці: ще під час своєї передвиборчої кампанії Зеленський заявляв про намір створити міжнародний російськомовний канал із тією самою метою — боротися за уми російської та підросійської аудиторії. Від цієї ідеї в Офісі президента не відмовились, але й до втілення її в життя ще не дійшло. Аж ось свої послуги Україні пропонує найпотужніший опозиційний інформресурс Росії, який готовий поставити свої потужності на службу українським національним інтересам. Здавалося б, це ще один аргумент на користь зближення з російською опозицією, однак на ділі все не так привабливо.

осійська опозиція, за поодинокими винятками, — це не суперник путінського режиму, а його незмінний спаринг-партнер, на тлі якого режим демонструє свою міць та безальтернативність


Почнімо з того, що Вєнєдіктов відкрито оголосив: він лобіює перегляд українського мовного законодавства, а саме питання мовних квот. «Я готовий відкрити бюро в Києві і, якщо хочете, в Одесі та Львові. Але поки що закон про мову забороняє нам це зробити. У розмовах із людьми з команди нового президента України я запитую: а чи буде корекція закону про мову? — сказав він. — Публічно президент (Зеленський. — Ред.) заявив, що нова Рада збирається розглянути корекцію закону, і всередині цього закону хотілося б скасування квот». Таким чином, висловлюючи нібито намір працювати в інтересах України, патріарх російської ліберальної журналістики одразу ж втручається у внутрішню українську політику, причому в такі тонкі питання, як мовне, вимагаючи комфортних для себе умов. І навіть гірше. У Національній раді з питань телебачення і радіомовлення заявили, що не зможуть ліцензувати українську філію «Эха Москвы», оскільки співвласником радіостанції є «Газпром-Медиа Холдинг» (понад 66% акцій), що перебуває під українським санкціями. У відповідь Вєнєдіктов категорично заявив, що йому «не треба ніякого дозволу, ніякої ліцензії для того, щоб транслювати сюди, на Москву й на інші міста». Реакція на невдоволення української громадськості була взагалі хамською: «Усілякий вереск і волання свідчать про нерозуміння, або про дурний смак, або про зловмисність. Я це зроблю, хай там що ви кричали б, верещали чи який спротив чинили». Таким чином, під чергові фрази про донесення української позиції Вєнєдіктов демонструє не лише барський апломб, а й зневагу до української ідентичності, українського закону та української суспільної думки.

 


Усе це мало відрізняється від путінського ставлення до України. Відмінність лише в тому, що до російської ліберальної опозиції в Україні, принаймні в певних колах, існує нездоровий потяг. Передусім він продиктований простою життєвою логікою: ворог мого ворога — мій друг. Але у випадку Росії ця формула має одразу дві помилкові змінні. По-перше, російська опозиція, за поодинокими винятками, — це не суперник путінського режиму, а його незмінний спаринг-партнер, на тлі якого режим демонструє свою міць та безальтернативність. І це стосується не лише політиків: якщо співвласником «Эха Москвы» є Газпром (читай Кремль), отже, його діяльність для Кремля безпечна чи навіть корисна. По-друге, усі лідери російської опозиції провалили тестування кримським питанням: хоч як затято вони критикували Путіна, Крим для них «не бутерброд», який треба просто повернути Україні. Та й війна на Донбасі обурює їх радше як стаття невиправданих видатків, аніж як воєнний злочин Кремля. Тому Алєксєй Навальний у студії свого YouTube-каналу мирно дискутує з Іґорєм Ґіркіним, «Эхо Москви» запрошує на ефіри Захара Прілєпіна, Ксєнія Собчак бере інтерв’ю в Алєксандра Бородая в студії «Дождя». Наші вороги, які заслуговують лише на суд і кару, для них є всього-на-всього політичними опонентами, з якими можна вести бесіди та дискусії. Тому українська солідарність із російською опозицією — це «любов авансом», а то й просто гра в одні ворота. 

 

Читайте також: Мистецтво розстановки пріоритетів


Масштаби еміграції з Росії оцінюють по-різному: від тисяч до сотень тисяч осіб на рік, причому «політичні» становлять незначну частку. Звичайно, простий росіянин-утікач, якого на черговому мітингу в Москві покалічить підрозділ колишнього беркутівця, а тепер омонівця Сергія Кусюка, навряд чи вплине на українські справи. Хоча й цим легковажити не слід, оскільки ще за радянських часів КГБ навчився використовувати російські діаспори по всьому світу, працюючи навіть у дисидентських колах. Основну пересторогу викликають якраз ті, хто захоче перезапустити в Україні свою політичну або медійну кар’єру, влившись у місцеві політичні та суспільні процеси. Такі персонажі навряд чи поповнять лави відверто проросійських сил, хоча й це не факт. Той-таки Вєнєдіктов, прибувши до Києва, дав інтерв’ю виданню «Страна» і з’явився в ефірі телеканалу «Наш», які мають загальновідомий політичний профіль. Утім, набагато привабливішим для політемігрантів буде ліберальний мейнстрим, який категорично виступає проти Путіна, але зовсім не проти «перезавантажити» відносини з «хорошою», себто «ліберальною», Росією. І схоже, це збігається з бажаннями нинішньої української влади. 


Надсилаючи сигнали російській опозиції, Зеленський, вочевидь, розраховує (якщо якісь розрахунки там ведуться взагалі), що рано чи пізно вона допоможе йому вислизнути з парадигми жорсткого українсько-російського протистояння. Чому? Бо Зеленський — представник тієї частини суспільства, для якої стан війни з Росією — несподівана аномалія, нестерпний збій світобудови, а не процес, який триває вже кілька століть. Такі люди мріють, щоб замість одіозного Путіна в Кремлі засів умовний Навальний, із яким можна буде нарешті «домовитися», діставши благословення західних партнерів. І на такий випадок Зеленському будуть потрібні зв’язкові в особі російських політемігрантів чи того ж таки «Эха Москвы». Не випадково заборона на в’їзд до України, раніше накладена на Вєнєдіктова СБУ, нещодавно виявилася скасованою. Російські опозиціонери матимуть і свою вигоду, оскільки навіть суто формальне замирення з Україною стане для них перепусткою в цивілізований світ, приводом для перезавантаження відносин із Заходом. Але наївно вірити, що після цього вони відмовляться від спроб втручання в українські справи. Як свідчить історія, Москва час від часу переозброюється новою ідеологією, проте її ставлення до нашої країни лишається незмінним. Навіть більшовики, які втоптали царат у криваве баговиння, продовжили й перевершили імперську політику щодо України. Так само й російський демократ що у 1919-му, що у 2019-му закінчується там, де починається українське питання.

 

Але, схоже, наша нинішня влада цього не розуміє, як свого часу не розумів Віктор Янукович. Той теж розраховував вирішити власні проблеми у взаємовигідній співпраці з Кремлем, але останній просто використав його для підготовки воєнного вторгнення в Україну. Виконавши для Москви значну частину брудної роботи, Янукович став непотрібним і був політично утилізований. Сьогодні Зеленський приміряється наступити на ті самі граблі, тільки з іншого боку. Не дати йому наступити на ці граблі, підставивши під удар усю країну, — важливе завдання громадянського суспільства. Як і раніше, основним історичним завданням для України є звільнення від російських впливів у політиці, економіці, культурі, релігії та будь-яких інших сферах безвідносно до того, що відбувається в самій Росії. 

Якщо ви помітили помилку, виділіть необхідний текст і натисніть Ctrl + Enter, щоб повідомити про це редакцію.