Суспільство

  ▪   Максим Віхров

Мистецтво розстановки пріоритетів

Чому легковажити темою війни небезпечно і в чому полягає місія медіа-спільноти
Матеріал друкованого видання
№ 27 (607)
від 4 липня

Одним із найпомітніших здобутків попередньої влади є те, що війну на Донбасі вдалося зробити для більшості українців практично невідчутною. Звичайно, про війну не забули: понад 80% наших співгромадян вважають її важливою проблемою («Рейтинг», 2019). Однак пам’ятати про проблему й усвідомлювати масштаб — це дещо різні речі. І якраз із останнім ситуація дещо тривожна. Так, у лютому серед нагальних загроз для України війна з Росією посіла лише п’яте місце, поступившись трудовій міграції, економічному спаду, зубожінню населення та інфляції (Центр «Соціологічний моніторинг» та інші, 2019). Ще промовистіший приклад — покращення ставлення українців до Росії. Якщо в травні 2015-го кількість її симпатиків обвалилася до рекордних 30%, то на початку 2019-го вона зросла до 57% (КМІС). Це означає, що війна стає все менш впливовим чинником українського життя: про неї пам’ятають, але на порядку денному вона поволі відсувається на другий план. Певною мірою це об’єктивний процес: дається взнаки тривала відсутність масштабних бойових дій. Однак тенденція загрозлива. Це питання не моралі, а національної безпеки, оскільки потужна суспільна підтримка протистояння ворогові та усвідомлення високих ставок є складовими обороноздатності країни (RAND, 2018). Враховуючи поточну політичну ситуацію, випадіння теми війни з публічної уваги загрожує тим, що Україна перетвориться зі слабкого суб’єкта геополітичної гри на її безпорадний об’єкт. 

 

Читайте також: Білий комірець після камуфляжу


Легковажити суспільною думкою не можна, оскільки під її впливом формується не лише електоральний результат, а й поточна державна політика. Не секрет, що українські політики мають хронічні проблеми з рейтингами, тому воліють підлаштовуватися під суспільні настрої, уникаючи непопулярних рішень. Блокування російських соцмереж, декомунізація та низка інших рішень попередньої влади були ухвалені не так тому, що на Банковій усвідомлювали їхню критичну необхідність, як через те, що там відчували саме такий суспільний запит. Це може спрацювати й у зворотний бік: «заспокоєння» суспільства з приводу війни сприятиме відповідній деформації державної політики. У теорії Володимир Зеленський міг би стати винятком із правила, бо його рейтинг дає змогу не тремтіти над кожним відсотком підтримки. Але легковажність у питаннях національної безпеки якраз і є однією з головних фішок Зеленського — спочатку як кандидата, а тепер і як президента. Не треба пояснювати, що відсування теми війни на другий план лише потуратиме небезпечним схильностям нової влади. Не кажучи вже про те, що перефокусування уваги українців з оборони на будь-який інший предмет (корупція, зубожіння, реформи тощо) цілком в інтересах Росії і над цим наполегливо працюють її українські сателіти.

Уникати теми війни можна і під різними благородними приводами. Приміром, щоб не «мілітаризувати суспільну свідомість», не «підігравати націоналізму», «не нав’язувати власну адженду», «не ставати пропагандистами» тощо. Донедавна популярним мотивом було бажання не «підспівувати» владі


Відповідальність за девальвацію теми війни частково лежить і на попередній владі. Банкова апелювала до зовнішньої загрози дуже активно, але не раз використовувала її у власних політичних цілях. Пам’ятником (надгробним) цієї політтехнологічної творчості став мем «а то Путін нападе», породжений їй у відповідь. У такий спосіб не лише знецінювалася офіційна риторика, а й притлумлювалося відчуття реальної загрози зі Сходу. Теперішня влада впадає в іншу крайність — легковажність.

 

Однак левова частка відповідальності лежить на медіа-спільноті. Хоч якою низькою є довіра до українських ЗМІ, вони все ж таки впливають на суспільну думку. І вектори цього впливу формуються в конкретних редакціях та в головах конкретних медійників. Ну а останні теж стоять перед спокусою підлаштуватися під суспільні настрої, оминаючи тему війни, яка вже давно не викликає такого інтересу аудиторії, як у 2014–2015 роках. Уникати теми війни можна і несвідомо, і під різними благородними приводами. Приміром, щоб не «мілітаризувати суспільну свідомість», не «підігравати націоналізму», «не нав’язувати власну адженду», «не ставати пропагандистами» тощо. Донедавна популярним мотивом було бажання не «підспівувати» владі, йти всупереч офіціозу з його «армією, мовою, вірою». Дискутувати про слушність тих чи інших аргументів можна довго, але в підсумку медіа таки доклалися до зниження інтересу до військової теми в суспільстві. А тепер його помітно поменшало й на Банковій. У таких умовах привернення уваги до війни є не просто професійним обов’язком медійників, а їхньою громадянською місією. Це треба робити незалежно від того, наскільки «втомилася від війни» цільова аудиторія: влаштовувати «теплі ванни» не слід ані політикам, ані власним читачам. 

 

Читайте також: Спростити, а не ускладнювати: уряд і мешканці окупованих територій


Отже, про які саме завдання йдеться? Нагнітання військово-патріотичної істерії — це абсолютно непродуктивний і навіть небезпечний шлях. Суспільство в стані істерії набагато легше піддається маніпуляціям. Варто згадати, якого поширення у 2014–2015 роках набували фейки про те, що українська влада навмисне нищить патріотів у котлах, що чоловіків знімають із поїздів і записують у Нацгвардію, про безчинства переселенців із Донбасу. На практиці масова істерія може пробити в національній безпеці не меншу дірку, ніж суспільна байдужість, оскільки нею гарантовано спробує скористатися зовнішній ворог. Корисна істерія і для внутрішніх деструктивних сил, починаючи від любителів отаманщини й закінчуючи проросійською п’ятою колоною. Вочевидь, ідеться не про підігрівання емоцій, а про осмислення викликів, які стоять перед Україною. 


Збайдужіння суспільства до війни стало можливим не тому, що вщухли пристрасті 2014–2015 років, а тому, що в масовій свідомості все ще не сформувалися стійкі уявлення про те, що насправді відбувається в країні та яке значення мають події на Донбасі. Достатньо пригадати, що сам факт війни між Україною та Росією усвідомлює тільки 72% наших громадян («Демократичні ініціативи», 2018). Причому частина з них вважає, що з нею можна просто «сісти й домовитися», повернувшись до добросусідських відносин. Те, що на шостому році війни в суспільстві поширені такі наївні уявлення, є наслідком недопрацювання не лише влади, а й медіа, значна частина яких увесь цей час уникала «мови ненависті», не хотіла «розпалювати русофобію» тощо. ЗМІ повинні формувати адекватний порядок денний, у якому спротив російській агресії є завданням № 1. Ідеться не про те, що оборона важливіша за боротьбу з корупцією, реформи, євроінтеграцію чи економічний розвиток. Навпаки, вона є базовою передумовою виконання кожного із цих завдань. Не менш важливо формувати реалістичні уявлення про те, що теперішній стан українсько-російських відносин — це не тимчасове непорозуміння, а гаряча фаза тихої війни, яка почалася задовго до 2014-го й триватиме, доки Росія буде здатна на імперські зазіхання.

 

Читайте також: ООН про Україну: загроза справам Майдану і мовний закон


Ще одне завдання — сприяти осмисленню досвіду війни українським соціумом. Не секрет, що до російської агресії суспільна думка була практично не готова. Попередня війна на території України закінчилася майже 70 років тому, причому навіть той колективний досвід не був належним чином засвоєний. Цілі його пласти були стерті радянською цензурою чи поховані під нашаруваннями пропагандистського шлаку. Успадковані знання про Другу світову дають сьогодні мало користі, оскільки значною мірою є фальшивими й штучними. Понад те, вони політично токсичні, оскільки їх навмисне спотворювали для зміцнення тоталітарного ладу. «Вставай, страна огромная» містить прихований рефрен «бабы ещё нарожают», а за кожним умовним Марєсьєвим незримо стоїть політрук. Цей досвід виявився придатним для використання в РФ, де він відповідає потребам путінського режиму й накладається на російське месіанство. Українське суспільство у 2014-му інтуїтивно відкинуло радянсько-російську парадигму сприйняття війни. Для нас фронтові втрати — це не гекатомба заради культу перемоги, а персональні жертви, за якими стоять долі конкретних людей. Участь у війні — виконання обов’язку перед країною та співгромадянами, а не самопожертва заради великодержавних цілей, велич яких здатен осягнути лише цар (генсек, самодержавний президент).

 

Анонімні кладовища «ихтамнетов» та вдови, які відхрещуються від своїх загиблих за наказом спецслужб чоловіків, в Україні уявити важко. Вочевидь, дається взнаки інтенсивна ревізія радянської ідеологічної спадщини, що велася тут у роки незалежності, а також глибинні культурні відмінності між нами та росіянами. Відрефлексувати такі речі, перевівши їх із площини смутних відчуттів до форми світоглядних положень, без якісної художньої літератури, без соціальних та культурологічних студій неможливо. Але каталізатором цього мають бути ті ж таки медіа, бо саме вони визначають, про що думатимуть і сперечатимуться українці: про якісь дріб’язкові сенсації, надумані проблеми чи про війну, на якій, за даними ООН, уже загинуло понад 13 тис. військових та цивільних осіб. Таким чином, роль медіа країни, яка воює, полягає ще й у тому, щоб тримати суспільну думку в тонусі, не дати їй розфокусуватися та збитися на манівці, навіть якщо її спонукають до цього всі об’єктивні та суб’єктивні обставини. Повідомляти про поточні події на фронті та довкола нього, боротися проти російських фейків і не поширювати власних — завдання важливі та шляхетні. Проте цього вже замало.