Обидва були солдатами імперії: один воював на пропагандистському фронті, інший — у лавах окупаційного режиму. Кобзон, як міг, “піарив” “Новоросію” та особисто Захарченка, а той влаштовував йому урочисті прийоми у Донецьку і дав звання “героя ДНР”. Подейкують, що Захарченка підірвали у кафе саме під час поминок Кобзона. Любили Кобзона і попередні господарі Донбасу. Перший і єдиний прижиттєвий пам’ятник Кобзону встановили саме у Донецьку — так бонзи Партії регіонів демонстрували московському гостю широту своєї душі і міць земляцьких зв’язків. Всі ці підробиці не мали б жодного значення, якби не складались у напрочуд цілісну та плакатно-промовисту картину того, як цинічно Москва використовує місцевих перекинчиків-сепаратистів, і як дорого коштує їм власна сліпота.
Попри своє донбаське походження, Кобзон дуже вдало інкорпорувався до московської еліти — спочатку радянської, потім єльцинської та путінської. Цей шлях він почав ще в юності, поступивши до Московського музпедінституту і відливаючи свій співочий талант у ідеологічно правильні форми, які він опанував в Університеті марксизму-ленінізму та в лавах КПРС. Запит на такі кадри був у Росії завжди — треба було лише час від часу коригувати репертуар. У 1990-х він обрався до Держдуми, а також долучився ще й до неформальних інститутів влади — про його зв’язки та роль у колах російської мафії і досі ходять легенди. Не дивно, що Кобзон органічно влився до путінського режиму і жив, як у Бога за пазухою. Смерть від онкології — звісно, не найкращий фінал, але зусиллями лікарів (в тому числі — європейських) та завдяки необмеженим ресурсам навіть її вдавалося тримати на відстані майже ціле десятиліття. Причому майже до останнього Кобзон мав достатньо сил, аби виступати та красуватись у окупованому Донецьку.
Читайте також: Реакція соцмереж на загибель Захарченка
Для проросійської еліти Донбасу Кобзон був живим прикладом того, до яких сліпучих вершин може злетіти “простий донецький пацан”. Але насправді між ними лежала прірва. Кобзону справді вдалося стати у Москві “своїм”. Величезний вплив у Москві мав колись і патріарх донецького клану Олександр Засядько. Але ті часи пройшли — на Януковича і Ко у Москві дивились, як на смішних українських аборигенів, яких можна за потреби використати і забути. Фігури на кшалт Кобзона лише створювали у цих аборигенів ілюзію власної значущості: у нас, мовляв, “своя людина” у самій Москві сидить! Тимчасом “своя людина” просто виконувала свою роботу. У 1962-му Кобзон, з автоматом в руках і бутафорською бородою аля Фідель Кастро, співав про сонце свободи над мужньою Кубою. Так само, відпрацьовуючи номер, він “співав” зачарованим донецьким боссам про те, що Росія їх не покине, варто лише порвати з Києвом. “Смерть не страшна” – співатиме він у 2015-му, виступаючи перед “ополченцями” у Луганську.
Дивитись також: Відео з місця вбивства Захарченка
Чим це скінчилося для тих, хто довірився пісням Кобзона, загальновідомо. Янукович і Ко стали не частиною російської еліти, а клоунами, яких навіть на манеж толком не випускають. І їм ще поталанило. Принаймні, вони ще живі, на відміну від Захарченка, десятків польових командирів і тисяч рядових “ополченців”, які повірили у оспівану Кобзоном “Новоросію” і стали гарматним м’ясом чергової московської авантюри. Усі ці кобзони, прілєпіни, залдостанови — це колективний Гамельнський, а точніше Московський Щуролов, який співаючи, штампуючи тексти і гиркаючи моторами веде на бійню чергову порцію людності, а потім змиває з себе грим, сідає у літак і відбуває туди, куди не долітають снаряди і не смердить горілим м’ясом. А загіпнотизовані чоловічки будуть гинути — чи то під українськими кулями, чи то чи то в ході російських планових зачисток. Звичайно, Захарченко навряд чи бував наївним, як люмпени-”ополченці” взірця 2014-го. Йому напевно давали гарантії, малювали перспективи, обіцяли спокійне і заможне життя десь у Абхазії, а може і у Москві. А потім — бум! – і ти вже мертвий.
Читайте також: Хто очолить "ДНР" замість Захарченка
Вся штука полягає в тому, що для Москви українці — навіть ті, які зреклися свого українства і на словах, і на практиці — залишаються не більше, як “потішними хохлами”, не достойними навіть елементарної чесності. На жаль, цього і досі не можуть зрозуміти мільйони українців, які страждають на різні форми русофільства. Одні чекають на утворення “Новоросії”, інші — “нормалізації стосунків з Росією”, треті фантазують ще про щось. Але якими не були всі ці фантазії, вони ніколи не справдяться. І не лише тому, що цьому не сприяє поточна геополітична ситуація. Просто з українцями — хоч донецькими, хоч київськими, хоч львівськими — Москва може взаємодіяти лише в режимі нерівності та експлуатації. Нечисельні винятки лише підтверджують правило: у “російському світі” українець не може претендувати на повагу, урахування власних інтересів та гідне ставлення. Чи можемо ми розраховувати на це в рамках умовного євроатлантичного світу? Рано чи пізно ми це дізнаємось. Але доріжка у протилежному напрямі вже достатньо протоптана жертвами Московського Щуролова, аби зробити остаточні висновки і закрити це питання — як мінімум, для пари наступних поколінь.