«Україна, в якій другою державною мовою буде російська, – це вже не Україна, а друга паралельна РФ російська держава», – зазначає авторитетний філософ і політолог Алєксандр Ципко. Відома правозахисниця й політик Валєрія Новодворская, висловлюючи жаль з приводу того, що «мова її народу стала формою поневолення інших народів, інших мов і культур чи то в Литві, Латвії, Білорусі, чи Україні…», зазначає, що для України мовне питання – це питання самого її існування, і наголошує: «Мовою (російською) вас доб’ють. Разом із нею прийде Росія. Остаточно й безповоротно».
За допомогою своєї п’ятої колони, очільником якої в нашій країні, схоже, є Вадим Колесніченко, Кремль, вочевидь, використовує російську мову як геополітичну зброю для руйнування підвалин української державності. У своїх спробах реалізувати концепцію «русскоязычной Украины» колишній агроном копіює поведінку колишнього вчителя Конрада Генлейна, який напередодні Другої світової війни керував нацистською п’ятою колоною в Чехословаччині. Діяльність створеної ним Судетсько-німецької партії, що боролася з неіснуючими порушеннями прав німецькомовної меншини в Судетах, стала важливим фактором розчленування Чехословаччини та подальшого перетворення суверенної держави на маріонеткову під назвою «Протекторат Богемія і Моравія». За свою діяльність Конрад Генлейн одержував нагороди з рук нацистського фюрера, а Колесніченко – від «національного лідера» Росії.
Читайте також: Генеза і мета спецоперації проти української мови
Звісно, використання кремлівською владою Вадима Колесніченка і його спільників, зокрема Дмитра Табачника, Олексія Костусєва, Миколи Левченка, Сергія Ківалова та інших членів команди Януковича, для підриву позицій української мови, а отже, й руйнації української державності не може бути підставою для зарахування до п’ятої колони всіх представників російської етнічної меншини. Абсолютна більшість етнічних росіян України не уповноважувала одіозних політиків-українофобів виступати від їхнього імені, не поділяє антиукраїнської ідеології та демонструє лояльність до держави свого громадянства. Фінансові вливання і моральні заохочення з боку Москви отримує не російська етнічна меншина, а вузьке коло осіб, поміж них і ренегати-українці. Саме вони відіграють роль «професійних росіян» в Україні й саме їх спецслужби та офіційне керівництво РФ використовують як п’яту колону або як свою агентуру для підживлення міфу про порушення прав російськомовного населення та озвучення вимог щодо надання російській статусу державної.
Моментом істини для українського політикуму і суспільства має стати чітке усвідомлення фатальних для долі України та всіх її громадян наслідків стратегічної загрози, породженої антиукраїнською мовною політикою нинішньої влади. Вона здається непомітною, але за своєю природою є стратегічною загрозою № 1, міною сповільненої дії під українською державністю. Повною мірою кумулятивні наслідки антиукраїнської гуманітарної політики режиму Януковича можуть стати відчутними тоді, коли процеси руйнації національної ідентичності, а отже, й державності стануть незворотними.
Читайте також: Механізм і засоби здійснення спецоперації проти української мови
На відміну від Віктора Януковича керівник РФ демонструє глибоке розуміння важливості державотворчих функцій національної мови і приділяє увагу не лише посиленню її ролі у світі, а й якості володіння нею російськими громадянами. Виступаючи нещодавно на засіданні Ради з міжнаціональних питань, Владімір Путін заявив: «Фундаментальною основою єдності країни, безумовно, є російська мова, саме вона формує загальний громадянський, культурний, освітній простір. І знати її, причому на високому рівні, повинен кожен громадянин Росії… Вважається, що це така сама даність, як повітря, і вона розвиватиметься сама собою. Але якщо ми зазирнемо в деякі населені пункти, десь на околицях РФ, не певен, що знайдемо там таке саме знання російської, як у містах-мільйонниках. А це, між іншим, руйнує країну і створює проблеми людям». Така позиція глави федеративної держави, до складу якої входять неросійські національні утворення.
Натомість Віктор Янукович, будучи очільником унітарної держави, санкціонує проведення його командою мовної політики, яка підриває позиції української мови і, по суті, є інструментом тривалої війни проти неї. З огляду на свої геополітичні пріоритети та орієнтири кремлівський владний істеблішмент намагатиметься довести цю війну до переможного кінця з метою «остаточного вирішення українського питання» в контексті традиційних російських імперських прагнень, тобто створення російськомовної України з наступним перетворенням її на зденаціоналізовану і безправну губернію Євразійського Союзу.
Нелегітимне ухвалення антиконституційного акта під назвою Закон «Про засади державної мовної політики» є не тривіальним ситуативним елементом передвиборчої політтехнології, а черговим епізодом війни проти української мови, яка, за задумом російських шовіністів, має завершитися реалізацією проекту «Русскій мір». У межах цього проекту навряд чи буде місце незалежній Українській державі чи українській Україні взагалі. Тоді нам доведеться забути про демократію, гідність, права людини і право власності, основоположні свободи, зокрема свободу слова та вільне розпоряджання своїм майном. Достатньо згадати про рівень та умови життя мільйонів пересічних російських громадян поза межами мегаполісів, протиправні переслідування підприємців, цинічні вбивства правозахисників і журналістів. А проросійськи налаштованим політикам та державним чиновникам не слід забувати, що і ті українські гетьмани, і ті українські комуністи, які свого часу були запопадливими виконавцями волі московських царів та генеральних секретарів, врешті-решт опинилися на сибірських засланнях та в сталінських концтаборах. Можливо, у межах новітньої Російської імперії, де пануватиме режим «суверенної демократії», їхня доля не складеться так трагічно, але владні повноваження, що є прерогативою правлячого класу незалежної держави, вони, вочевидь, втратять. Адже в принциповому плані ставлення «національного лідера» сучасної авторитарної Росії й тамтешнього істеблішменту до України та її еліти нічим не відрізняється від ставлення його попередників – московських царів і червоних секретарів. Понад те, порівняно з минулим цілеспрямоване культивування українофобії в РФ сягнуло небувалих пропорцій. Про це свідчать брехливі звинувачення і вульгарні кпини, ненависть і зневага до України та українців, системно тиражовані російськими засобами масової інформації, кіноіндустрією, книжковою продукцією та шоуменами.
Читайте також: Перебіг і виконавці спецоперації проти української мови
У ситуації, що склалась, особлива відповідальність лягає на лідерів вітчизняної політичної опозиції. Вони мають зрозуміти, що питання статусу української мови як єдиної державної не може бути розмінною монетою і засобом піару в ситуативних політичних іграх. Серед пріоритетних напрямів діяльності очолюваних ними політсил повинно бути мовне питання. Зміцнення позицій і ролі української мови має фундаментальне й вирішальне значення для долі Української держави та нації, українського суспільства і громадян. Її застосування у всіх сферах суспільного життя на всій території країни, як передбачено ст. 10 Конституції, мусить поєднуватись із недискримінаційним забезпеченням мовних прав представників усіх національних меншин і спеціальним захистом мов окремих недержавних етносів, історично вкраплених в українську націю.
На відміну від мов національних меншин українська виконує націєтворчу, державотворчу, культуротворчу, загальнокомунікативну та об’єднавчо-інтегративну функції. Вона відіграє надзвичайно важливу роль і в галузі освіти, інформації, держуправління тощо. Саме ці завдання української як єдиної державної мови покликані забезпечити суспільну цілісність та єдність нації (і етнічної, і громадянської) та створювати належні умови для нормального функціонування Української держави як соціального організму, що уособлює націю й суспільство і є інструментом їх захисту від внутрішніх та зовнішніх загроз. Отже, боротьба проти зросійщення України та за збереження статусу української мови як єдиної державної то не самомета, а засіб захисту національної державності, оскільки Українську державу можна збудувати лише за допомогою української мови.
Читайте також: Опозиція: імітація спротиву і підігравання владі
Якщо нинішні лідери опозиційних політичних сил неспроможні адекватно оцінити значення мовного питання для долі України, отже, не мають права їх очолювати. Якщо вони усвідомлюють його важливість і лише імітують протидію мовній політиці нинішньої влади, яка породжує стратегічну загрозу українській державності, їх слід вважати співучасниками російської спецоперації.
Масштабність кинутого Україні виклику потребує адекватної оцінки ситуації в країні як опозиційними партіями, так і структурами громадянського суспільства, налагодження між ними активної співпраці та взаємопідтримки в протидії антидержавницькій політиці режиму Януковича. Лідери опозиції повинні відмовитися від популістських гасел і запропонувати чітку, змістовну та реалістичну програму дій, яка була б зрозумілою суспільству та яку б підтримала громадськість. Лише за таких умов можна створити критичну масу суспільного опору, мобілізувати людей на активні, системні, масштабні й масові акції, домогтися їх переростання в загальнонаціональний рух за відновлення правопорядку, соціальної та національної справедливості в країні, забезпечити її нормальний розвиток як незалежної демократичної національної держави європейського зразка. Позитивних результатів у цій боротьбі реально досягти лише спільними зусиллями всіх громадян України, всіх опозиційних парламентських і позапарламентських партій та патріотичних громадських організацій.