.jpg)
«L eopolis multiplex» можна читати, починаючи з будь-якої сторінки. І варто це робити, навіть якщо ви ніколи не були у Львові й ним не цікавились, адже ця книжка не лише про місто Лева, вона, насправді, про нашу країну. Бо те, чим є сьогоднішня пострадянська Україна – ідеологічно невизначена, недоурбанізована, недоокультурена, яка прагне зробити євроремонт у сецесійному будинку та накупити побільше шуб і золота для «виходу» в театр, тим є Leopolis multiplex – Україна в мініатюрі.
Я не закликаю поплакатися разом із авторами з приводу, чому ми «були такі прекрасні» а тепер «ну, не зовсім». Подібний підхід не конструктивний, а укладачі збірки хотіли іншого – повноцінної розмови про роль сучасного українського міста. Тому в книжці знайшлося місце дискусії, яка проводилася інтернет-виданням Zaxid.net, і де знайдемо чимало конкретних пропозицій, як ситуацію у Львові (читай– в Україні) змінити на краще. Зробити його більш приязним, європейським, вірним традиції, тобто більш українським.
Одна з пропозицій – виборсатися з полону стереотипів: немає Львова ані польського, ані австрійського, ані радянського, ані націоналістичного (щоправда, деякі автори не погоджуються з таким радикалізмом – усе ж із погляду туристичної індустрії заробляти на чомусь треба). Давно відомо: стереотип – річ тривка, й переконані в затятому націоналізмі львів’ян не скоро роздивляться в них цілком адекватне ставлення до росіян/поляків тощо.
Інші доводять: стандарти роблять нас цікавими, наприклад, ви ніколи не бачили рагуля? Приїздіть до Львова, де незабаром і рагулі стануть туристично привабливими особами. Натомість частина авторів застерігає: з атракціями варто поводитись обережно. Остап Середа у своєму есе обґрунтовує недоцільність асоціацій із мазохізмом при культивуванні пам’яті порядного львів’янина Леопольда фон Захер-Мазоха, а Андрій Павлишин небезпідставно кпить із пам’ятника Степану Бандері як монумента соцреалізму у Львові.
Деякі критики вже встигли виявити здивування, чому надано слово таким людям, як Леонід Кучма, Дмитро Табачник чи Дмитро Корчинський. Аргументом «за», либонь, є згаданий вище «multiplex». Чому б і не почути відповідь другого президента на докори в обмеженому фінансуванні західних областей і Львова зокрема? Що крамольного в твердженні Табачника «Львів іноді пропагує такі речі, які в сучасній Європі є виявом агресивного маргінесу»? А фразу Корчинського «бути націоналістом у Львові смішно» я би взагалі пропонував обговорити на політінформаціях у школах.
Наскрізна й улюблена тема дискусії – рустикальність («селянськість») Львова. Тема не лише львівська, та й, згадуючи Миколу Хвильового і його боротьбу з «задрипаним просвітянством», не нова. Одним із поборників «міської чистоти» виступає письменник Юрій Винничук (Юзьо Обсерватор). Важко з ним не погодитися: Львів ніяк не може витиснути з себе хоча б по краплині село. Опонентка урбанізаторів Наталка Римська на це відповідає: завдяки припливу людей місто живе й розвивається, воно має великий потенціал адаптувати «понаєхавших», з-поміж яких, зокрема, Марія Зубрицька, Ярослав Грицак, Андрій Содомора. І скажете після цього, що це внутрішньо львівська проблема?
Де придбати:
У книгарнях країни