Мер Черкас Анатолій Бондаренко стає постійним гостем у Києві. Візити почастішали після того, як міський голова виступив проти президента Володимира Зеленського в розпал карантину, запровадженого через COVID-19. У травні міська влада Черкас послабила обмеження раніше за дату, заплановану Кабміном. Правоохоронці відкрили кримінальну справу; Бондаренко у відповідь нагадав Зеленському скандали, пов’язані з його оточенням; президент назвав мера бандитом. Як то кажуть, закрутилося. Побічним наслідком став новий політичний образ мера Черкас: такого собі простого чолов’яги-господарника, який не боїться кинути виклик київським дилетантам у політиці. Враховуючи опитування сприйняття дій центральної влади, такий образ може стати дуже вигідним напередодні місцевих виборів 25 жовтня. За липневими даними групи «Рейтинг», кількість респондентів, які вважають, що справи в країні розвиваються неправильно, сягнула двох третин. Тож нинішній президент приєднався до своїх попередників, які завершували каденцію приблизно з такими самими показниками. Єдина різниця в тому, що в Зеленського є час на виправлення, а в попередників уже немає.
У четвер 30 липня під час чергових відвідин Києва Бондаренко сидить поруч із народним депутатом Ігорем Палицею. Політики дають прес-конференцію щодо приєднання мера Черкас до партії «За майбутнє». Реклама з назвою політсили останнім часом у чималій кількості з’явилася на вулицях міст. «Чому я в команді «За майбутнє»? Тому що це та сила, яка реально здатна змінити Україну, яка здатна зупинити знущання над Україною, що триває сьогодні…» — не жаліє приємних слів для нових однопартійців Бондаренко.
Читайте також: Ключі від міст. У чому секрет довголіття мерів
З усіх однопартійців, крім Палиці, поруч нікого немає. Нардепа в ЗМІ найчастіше називають «товаришем та бізнес-партнером Ігоря Коломойського». Він сам особливо не цурається таких епітетів. Палиця пояснює, що кістяком партії стануть народні депутати з однойменної групи мажоритарників, яка існує у Верховній Раді. Сценарій не новий. У 2015-му так само на місцеві вибори висунули партію «Відродження», до якої ввійшли мажоритарники з однойменної групи та найпомітніший натоді міський голова Геннадій Кернес із Харкова. Приблизно так само була створена й розвивалася ще одна партія — УКРОП. Характерно, що в «За майбутнє» ввійшла значна частина екс-відродженців та екс-укропівців.
Щодо Бондаренка, то його приєднання до «За майбутнє» має й кумедний контекст. Під час попереднього публічного візиту до столиці (менш ніж місяць тому) він став почесним гостем на з’їзді іншої нової політсили — «Пропозиція». Її очолює виходець з УКРОПа мер Дніпра Борис Філатов. Журналісти охрестили політсилу «партією мерів». «Коли в Україні об’єднуються двоє — це вже подвиг, коли п’ятеро — про це можна писати книжки, а коли об’єднуються десятки мерів — отже, країні потрібні зміни. Я вітаю всіх на з’їзді партії «Пропозиція»… Лідери місцевого самоврядування справді є частинкою своїх громад. І я впевнений: ми переможемо. Слава Україні!» — не менш приязно та палко висловлювався Бондаренко на тому заході. Варто зазначити, що тоді мер Черкас усе ж не казав про приєднання до партії. Хоча головна рада політсили наперед ухвалила рішення про майбутнє членство Бондаренка «за попередньою згодою». До остаточної згоди, мабуть, не дійшли.
Історія Бондаренка багато в чому показова для українських міських голів. Середньостатистичний мер великого міста змінює партійність бодай двічі (див. «Стотисячники»). Сам Бондаренко раніше багато років працював на благо «Батьківщини». Однак у всього є початок і кінець. Навіть у перебування Юлії Тимошенко на перших ролях у політиці.
Партія зазвичай не допомагає мерові посилити рейтинг. Навпаки, здебільшого відомий мер — такий собі бонус до стартового пакета політсили, готової до боротьби на місцевих виборах. Можна висунути принаймні два аргументи на підтвердження такої тези. По-перше, станом на липень повністю або радше довіряють Верховній Раді близько 18% (дані Центру Разумкова) громадян, а середній рівень схвалення дій міських голів в обласних центрах становив 45% у лютому (дані групи «Рейтинг»). Можливо, за півроку ситуація змінилася, але до того не змінювалася роками. По-друге, політсили без яскравих лідерів не мають жодної історії успіху в українській політиці, а мери — готові лідери принаймні у своїх громадах.
Водночас історію популярності того ж Бондаренка на всеукраїнському рівні досі можна назвати радше винятком. Зазвичай успіх мерам гарантують два фундаментальні принципи — почуття міри і вміння залишатися в тіні під час конфліктів. Ходити по приклади далеко не треба. Екс-мер Слов’янська Неля Штепа не мала ні почуття міри, ні бажання залишатися в тіні під час російської атаки 2014-го. Тому вона із запалом виступала на сепаратистських мітингах на підтримку «ДНР». Штепа стала відомою на всю країну. Згодом вона найдовше відсиділа в СІЗО з усіх мерів міст Донеччини та Луганщини, яких підозрювали в сепаратизмі. Варто додати, що суд виправдав усіх обвинувачених, але багато навіть не дійшли до цього етапу. Мер Дружківки Валерій Гнатенко виконував обов’язки аж до 2019-го, мер Добропілля Андрій Аксьонов обіймає посаду досі. Обидва наговорили під відеозапис у 2014-му не менше за Штепу. Однак або це було не так палко, або вони вчасно відмовилися від слів. Про обох країна майже нічого не пам’ятає. Взагалі-то тренінг з того, як залишатися в тіні й знати міру, колегам міг би провести мер Броварів Ігор Сапожко. Той обрався 2010-го під брендом не абикого, а Партії регіонів. Політсилу знищила Революція гідності, але Сапожко у 2020-му досі очолює місто-супутник Києва, епіцентр тієї революції.
Читайте також: Децентралізація: більше, ніж реформа
Зворотним боком замкненості мерів на своїх громадах стає те, що з проблемами їм доводиться розбиратися також тіньовими методами. Буває, що це не завершується успіхом. У 2014-му мер Горлівки Євгеній Клеп опинився «на підвалі» в бойовиків, які захопили місто. Вочевидь, нейтралітет міського голови не допоміг. Завдяки чому Клеп вийшов, широкому загалу невідомо, але вийшов — то й добре. Буває гірше. У липні 2014-го застрелили мера Кременчука Олега Бабаєва. Ще раніше стався замах на мера Харкова Геннадія Кернеса. Відтоді міський голова пересувається на інвалідному візку. Апелювати до постійної уваги ЗМІ мери не можуть. У випадку Бабаєва один з обвинувачених торік визнав провину та пішов на угоду зі слідством. До сьогодні він уже мав вийти з-під варти за законом Савченко. Підозрюваний у замовленні досі перебуває в СІЗО, але вироку немає. У випадку Кернеса ніхто не назвав навіть виконавців. Посилена увага до цих сюжетів, на відміну від київських, відсутня.
Спроби масштабувати популярність на загальнонаціональний рівень все ж таки були. У 2014-му мер Львова Андрій Садовий зробив свою. Львів до того часу набув статусу такого собі українського «пряникового будиночка», де зморений важкою працею представник середнього класу може смачно поїсти й добре випити на вихідних. Цей образ і взяв на озброєння Садовий зі своєю партією «Самопоміч». Успіху досягли. 11% виборців (той самий середній клас) повірили та зробили партію головною сенсацією парламентської кампанії 2014-го. Однак Садовий так і не ризикнув покинути насиджене місце мера Львова, «Самопоміч» загубилася в парламенті без яскравого лідера й за п’ять років розгубила популярність. Доволі успішним як для України можна вважати кількарічний період перебування на посаді прем’єр-міністра екс-мера Вінниці Володимира Гройсмана. Успішним з погляду проведеного на посаді часу й отриманого впливу. Однак посада прем’єра не виборна, а на парламентських перегонах Гройсману не вдалося провести свою партію.
Читайте також: Децентралізація: небезпечні зв'язки
У цьому певний парадокс України. У світі позицію мера великого міста вважають гарним стартовим майданчиком для загальнонаціональної кар’єри. Нещодавно мер Варшави Рафал Тшасковський мало не переміг чинного президента Анджея Дуду в другому турі виборів президента Польщі. Досягти бодай близького за силою результату давно не вдавалося жодному представникові політсили Тшасковського. У Грузії мер Тбілісі та екс-футболіст київського «Динамо» Каха Каладзе формально очолює керівну партію «Грузинська мрія» і постійно фігурує серед кандидатів у прем’єр-міністри. В Україні, навпаки, що далі мер від загальнодержавних справ, то він успішніший. Колись впливовий мер Києва Олександр Омельченко спробував піти далі — і програв усе; уже згаданий Кернес досяг найвищої популярності в Харкові саме тоді, коли відійшов від загальнонаціональних справ.
Однак зараз мери дістають шанс зламати традицію. Є дві головні причини. По-перше, децентралізація змогла ще більше покращити імідж міських голів. Хоч би як намагався екс-президент Петро Порошенко перерізати стрічки біля нових шкіл, але громада асоціювала ремонти не з ним. Так само зараз Володимир Зеленський намагається скрізь повісити плакат «Велике будівництво», але результат, цілком імовірно, буде таким самим. По-друге, центр змушує мерів куди частіше робити вилазки на загальнонаціональний рівень. Незрозумілим є завершення реформи децентралізації, місцевих політиків примусово зганяють у партії, у багатьох нарешті з’являється апетит до конкуренції. Однак умовній «партії мерів» заскладно буде стати виразником нових тенденцій. Забагато різних інтересів. Певно, успіх чекає одного мера-лідера, який зможе вийти з тіні, але зберегти почуття міри.