Виступаючи 2006 року під час візиту на Кубу, він обіцяв, що «ми втілимо мрії Болівара – і кілька республік стануть єдиною нацією». Відповідно і Венесуела перетворилася на боліваріанську республіку. На те, чим завершилася мрія Болівара про Велику Колумбію, Уго Чавес не вважав за потрібне зважати. А таки варто було. Адже спроби та намагання створити єдину державу, докладені Визволителем, призвели до довгого ланцюга війн, остання з яких між Еквадором та Перу завершилася 1995 року. А дві Тихоокеанські забрали сотні тисяч людських життів.
Спроби з допомогою зброї насадити так звані революційні режими були безуспішними. Не вдалося Фіделю Кастро, Ернесто Че Геварі, тим більш не до снаги було й Уго Чавесу. Настав час, коли це стало очевидним і для нього самого. В його улюбленій телевізійній програмі Alopresidente він глибокодумно заявив: «Партизанська війна стала набутком історії, – сказав він і, витримавши невелику паузу, повторив: – Стала набутком історії». З цими словами він звернувся до Альфонсо Кано, лідера колумбійських повстанців з руху «Революційні збройні сили Колумбії – Армія народу» (Fuerzas Armadas Revolucionariasde Colombia – Ejercitodel Pueblo, FARC). Так одній з найдавніших ліворадикальних організацій в Латинській Америці було завдано смертельного удару.
Варто зазначити, що в Латинській Америці ліві ідеї зазвичай мали неабияку підтримку та прихильників. Не завжди авторитарних. Наприклад, чилійський президент Сальвадор Альєнде був послідовним демократом, який намагався втілити свої задуми політичними методами. Однак значно частіше ліві режими зводилися до звичайних авторитарних, популістських за змістом та практичною діяльністю. Здебільшого вони були реальні там, де, як у Венесуелі, є можливість нестримно експлуатувати природні багатства, чи, як на Кубі, за рахунок зовнішньої підтримки. В умовах жахливих злиднів, корумпованості державного апарату ліві ідеї мали та мають прихильників. А ті, хто готовий їх широко застосовувати, завжди знайдуться.
Саме такі події відбувалися останнім часом у низці країн Латинської Америки. В Еквадорі, Болівії, Перу до влади демократично приходять політики лівого спрямування. Здавалося, що Уго Чавес може святкувати перемогу. Що й відбулося. Привітання, братання, обіцянки фінансової та іншої підтримки. Проте не все вийшло так, як гадалось. Як виявилось, реальність значно прозаїчніша за ліві рожеві ілюзії.
Президент Болівії Ево Моралес, який створив 1995 року партію «Рух до соціалізму» (Movimientoal Socialismo, MAS), почав своє правління з різкого протистояння зі США. Спочатку він хотів націоналізувати газо- та нафтодобувну промисловості, проте якось із часом охолов та продовжив співпрацювати з міжнародними компаніями. Головним каменем спотикання у відносинах із Америкою було виробництво коки.
Моралес очолював рух селян-кокалеро (тих, хто вирощував коку). Він неодноразово заявляв: «Цей листочок сформував мене як особистість, як політика, а тепер і як президента. Тому я не можу зрадити його, погодившись на вимоги американців про знищення посівів, не можу зрадити мільйони наших селян, для яких лист коки святий і аж ніяк не пов'язаний з наркотиками». Традиція корінного індіанського населення Болівії (аймара та кечуа), а сам Ево Моралес за національністю є аймаром, жування листків коки налічує понад тисячу років, і вона ніколи не спричинювала наркотичних проблем у їхньому суспільстві.
Відносини між Болівією та США були перервані три роки тому, коли президент Ево Моралес зі скандалом витурив з країни американського посла Філіппа Голберга. Болівійський лідер звинуватив дипломата у підтримці своїх політичних опонентів та підготовці державного перевороту. Трохи згодом під аналогічним приводом з Болівії були вислані працівники Федерального управління США з боротьби з розповсюдженням наркотиків.
Утім, за рік з’ясувалося, що ідеологічна дружба з Кубою та Венесуелою, а також Росією, не дає змоги вирішити економічних проблем Болівії. Зрештою 2009 року Ла-Пас розпочав таємні консультації з американською адміністрацією про відновлення відносин. Документ про це підписали у Вашингтоні заступник голови МВС Болівії Хуан Карлос Алерральде та заступник держсекретаря США з глобальних проблем Марія Отеро. Серед іншого, в документі передбачалося розширення взаємодії між правоохоронними органами США та Болівії, зокрема щодо боротьби з контрабандою наркотиків.
Загалом, це є початком відмови президента Моралеса від крайньої лівої фразеології та відповідних дій. Нещодавно йому довелося відмовитися від амбіційного плану прокладання шосе через сельву до кордону з Перу. Там Болівія, що не має виходу до моря, орендувала на 99 років невеличку ділянку узбережжя для будівництва порту. Через протести жителів сельви, переважно індіанців аймара та кечуа, керманичу країни довелося відмовитися від цього плану. В свою чергу, це продемонструвало зниження рівня його популярності. Тож саме час відновлювати відносини з Вашингтоном, який не так давно нещадно таврували.
Аналогічна трансформація відбулася і з президентом сусіднього Перу Ольянтом Умалою. Його політична діяльність розпочалася в жовтні 2000 року зі спроби повстання проти президента Альберто Фухіморі. Відтак його амністували та призначили помічником військового аташе в Парижі, пізніше – в Сеулі. У грудні 2004-го він подав у відставку, заснував та очолив Перуанську націоналістичну партію, що є об’єднанням радикального спрямування. Вже 2006-го він брав участь у президентських перегонах, утім, був лише другим. У його поразці неабияку роль відіграв зовнішній чинник. Президент Уго Чавес відверто виступав на підтримку Умали, погрожував розірвати дипломатичні відносини в разі перемоги правого кандидата, що викликало сильне незадоволення в Перу. На парламентських виборах йому поталанило. Партія отримала 45 мандатів зі 120 та стала вагомим гравцем.
На виборах цього року Умала з’явився в новому образі. В інтерв’ю чилійській газеті La Terceraвін наголошував: «Йдеться не про зміну капіталістичної моделі, не про відхід від відкритої ринкової економіки, а про виправлення її недоліків». За попередні роки зростання ВВП Перу становило 9% на рік. Умала обіцяв не реформувати на догоду власним амбіціям Конституцію, як це робили у низці країн регіону, зокрема, у Венесуелі, дотримуватися демократичних норм, принципу розподілу влади, зберігати права на приватну власність, свободу засобів масової інформації. Також буде збережено сприятливі умови для вкладників капіталу. Обіцяв дотримуватися домовленостей з іноземними державами, зокрема, угод про вільну торгівлю. Під час дебатів заявляв, що в разі приходу до влади не долучатиметься до Боліварійського альянсу для Америк, улюбленому дітищу свого колишнього кумира Уго Чавеса.
Показовими стали і закордонні візити. Перший був не до Венесуели, як багато хто вважав, а до Бразилії, де вже тривалий час тримаються доволі поміркованого, як для Латинської Америки, курсу. Ще до того, як він став на посаду, проте вже після виборів, Умала здійснив поїздку до США. Там він щиросердно поспілкувався з держсекретарем Гілларі Клінтон. Барак Обама навіть удостоїв гостя аудієнції, що дуже рідко трапляється в дипломатичній практиці, коли президент виявляє таку шану іноземному главі держави, який ще фактично не обіймає посади.
Здається, що зірковий час лівих у Латинській Америці минає. Опиняючись при владі на хвилі популістських обіцянок, вони швидко стикаються з економічними проблемами, які можна вирішити, виключно вдаючись до економічних важелів хай і обмеженого, втім, ліберального спрямування. Тож послідовників Уго Чавеса найближчим часом навряд чи побільшає.