Після цього хлопцеві в селі (Стайки, нині Кагарлицького р-ну Київщини) залишатися було небезпечно.
До більшовиків я ставився як до найстрашнішого зла. Мого брата Івана, який щойно закінчив школу, заарештували в 1938-му за те, що між школярами він сказав: «Якби Україна була незалежною державою, нам би краще тоді жилось». Буквально через день на другу ніч приїхав НКВС.
Мати народила одинадцятьох. У голодовку померло четверо. У нас оце піл, на полу спали, і мати колиску за ногу зачіпляє, сама на крайню дошку лягає, кулак – не подушку – під щоку і спить.
Про матір пан Андрій говорить із особливим пієтетом. На стіні висить її портрет із підписом: «Рідна мати моя, ти ночей недоспала, і в колгоспнім ярмі ти життя змарнувала». Пішовши воювати проти німців, Андрій Чабан пережив бомбардування, оточення під Пирятином (вересень 1941-го), втечу з полону в Хоролі, партизанство над Дніпром (зима 1941-го – літо 1942-го) та німецький арешт у Ржищеві, звідки знову зумів утекти. Проте в одному із сіл північніше від Києва його схопили і відправили на роботи до Східної Пруссії (нині Вармінсько-Мазурське воєводство Польщі, листопад 1942-го).
Читайте також: Міф про «Велику Вітчизняну» й синдром непам’яті
Про роботу в Німеччині всі звикли плакатися. Нас же вчили у школі, що поміщики мучили селян. У підручниках була картинка: робітник рачки тягне вагонетку, а над ним стоїть буржуй у циліндрі з нагайкою. А тут у цього хазяїна як у рай потрапив. Якби не мої патріотичні почуття, мені б кращого життя не треба було. Як мене годували (а їв я те саме, що й господарі), то мені такі харчі й не снилися. Працював добре, і мене дуже хвалили, дивувалися, що я малий такий, а сила велика.
Утім, від свого хазяїна Адама Бялі, який його купив на станції як вола, Андрій утік, оскільки йому поляки та білоруси, котрі працювали в тому самому господарстві, повідомили, що недалеко Польща. Назвався Анджей Чарни – за легендою, він походив з-під Рівного і був «кресовим поляком». На свободі був недовго, оскільки потрапив до тюрми в Гродно. Звідти вже як «поляка» (що дало йому право жити в таборі, який не охоронявся) його відправили на роботи в Дортмунд, де він уперше почув про польську підпільну боротьбу (середина 1943-го – початок 1944-го).
Ми працювали на фабриці Union. Наша група, зокрема, у Walzswerke – прокатному стані. Був один знайомий поляк на станції, який займався транспортуванням на східний фронт ешелонів зі спорядженням. Мене з ним познайомили і сказали, що я хочу втікати. У нас у групі був поважний дядько, учитель. Цей учитель розповів, як більшовики розстріляли десятки тисяч офіцерів, ще тоді (слово Катинь не називалося, але факт був відомий). Він був у нас за ксьондза: читав молитви, а за ним усі повторювали. Хоч як мені прикро, хоч як мені душа болить, а вони набагато патріотичніші, набагато культурніші. Повага, релігія мені страшенно сподобалася католицька.
З Дортмунда запакованого у вантажному вагоні Андрія відправили на Схід. Коли почув польську мову, підпиляв дно і вийшов уночі надвір. Потрапив до з’єднання Мар’яна Ґадомського «Нєдзвядка» біля Сокулки на Підляшші. Хвалить їхню конспірацію. Дізнавшись, що червоні взяли Бобруйськ (червень 1944-го), вирішив переходити фронт. Для цього по дорозі вбив молодого німця («у війну зовсім іншою людиною себе почуваєш»), одягнув його форму, в одному зі штабів викрав топографічну карту та дані про розташування з’єднань вермахту. Перейшов уночі під трасувальними кулями фронт. Там же потрапив у руки п´яних червоноармійців, а згодом СМЕРШу.
Коли мене туди [у СМЕРШ] привели, варварства такого світ не знав. Як же там лупцювали. Я їм якраз доказав принесеними даними, вони ту [німецьку] Кримську дивізію шукали. Чули, що вона десь тут є, а я ж конкретно вказав де і як. Зі мною просто чудо вийшло: вони дали запит…
Старшина повів мене в баню, я помився, німецької моєї форми немає, лежить нова радянська. «Одягайся!». Я так подивився на нього з недовірою, а він каже усміхаючись: «Одягайся!» Беру гімнастьорку, вона з погонами. На погонах три лички, тобто мені дали сержанта.
Далі шлях Чабана проліг через бої у складі розвідки Червоної армії в Східній Пруссії, у її нинішній російській частині (осінь 1944-го – весна 1945-го). Після закінчення війни до Кенігсберга привезли ешелон евакуйованих із Німеччини радянських дівчат, які нібито співпрацювали з гітлерівцями. З однією з них, калушанкою Анною Гринів, Чабан познайомився до того, як усіх їх вивезли за місто і розстріляли. Перед тим він передав дівчині бланк «вільнонайманої», що дало їй право звільнитися (Анна пообіцяла вийти за нього заміж, подарувала фото на пам’ять); вона ж розповіла про боротьбу УПА.
Оскільки в боях під Пирятином Андрій дістав поранення, тепер просив знайти лікаря і відбув на два тижні… до Станіслава (нині Івано-Франківськ), а звідти до Калуша, щоб віднайти Анну (початок 1946-го). Розшукуючи свою кохану, він вийшов на повстанців і взяв участь в акції нападу на автомобіль, що перевозив бюлетені для виборів до Верховної Ради СРСР 1946 року. Проте в УПА надовго не залишився, оскільки йому було відмовлено в зустрічі з дівчиною.
Читайте також: Полювання на «кукушек»
Після цього Андрій повернувся до Кенігсберга, звідки його направили на охорону будівництва (в’язнями) секретного об’єкта, знаного згодом як Челябінськ-65. Звідти він випросився з’їздити додому в Стайки. По дорозі зайшов на конспіративну квартиру ОУН у Києві, адресу якої отримав у Калуші. Ця «явка» була вже провалена, відтак наступного дня Чабана заарештували органи міліції в сусідньому з його рідним селі (серпень 1946-го).
Слідчий, дякувати йому, каже мені: «Шкода тебе. Ти молодий, здоровий, потрапив у цю халепу. Документи всі твої знищені, ніяких у тебе доказів немає [відібрані ордени Андрій Чабан так і не відновив]. Є два варіанти: або береш на себе якусь кримінальну справу, або тебе саджають у камеру до рецидивістів і тихенько їм нагадують, що ти сексот, що ти служив у НКВС, і там тебе задушать, на волю тоді не вийдеш». Я погодився – вони, спасибі, дали мені мінімальний термін – п’ять років.
У таборах пройшов шлях від Мордовії через Печору в Комі АРСР, де будувалася залізниця, до Обської губи.
Я шукав, хто був із повстанців і націоналістів, завжди їх збирав докупи. Не давайте, кажу їм [«авторитетам» та охоронцям], спуску, дайте відповідь, більше вас не чіпатимуть. Так воно й було: група людей у нас є, один за одного – так ми й трималися. У другий табір як переходив, там теж збирав. У нашій компанії були два литовці, їх теж охорона ображала постійно.
Можу сказати, що поміж росіян у таборах я зустрічав мало порядних людей. У них такий характер. У них немає поняття, що хтось може мати іншу думку, інше виховання. При цьому себе вивищували.
Після звільнення Андрій Чабан майструє: здібність має до радіотехніки, різьблення, ювелірної справи. Брав учать у створенні Народного руху і Республіканської партії. Передав Національному банку колекцію золотих монет «на створення українського війська». У 1999 році виявив бажання відкрити у Василькові школу народних ремесел, але був обманутий тодішнім мером. Не тішить присутність у місті такого ветерана і нинішню місцеву владу – пан Андрій каже, що його називають «бандерівцем».
Читайте також: Пам’ять замість «переможних» парадів
Автор вдячний за допомогу під час підготовки матеріалу пані Анні Лазар (Польський Інститут у Києві)