Ліки від старих образ. Сенатор нідерландського парламенту Сібе Шаап про ідеологічну кризу сучасних правих партій у Європі та агресію в політичній культурі

Однак традиція інтелектуального і, головне, цивілізованого відстоювання власної позиції та мирної критики політичних опонентів досі жи­­ва й зумовлює не менший суспільний резонанс, аніж бійка між парламентаріями. Свідчен­­ням цього є остання книжка нідерландського філософа та по­літика-демокра­­та Сібе Шаапа «Отруй­­­на помста: зростання невдоволен­­ня», у якій він аналізує проблему агресії в сучасному суспільстві й по­літикумі та пропонує шляхи її подолання.

У. Т.: Чи вдалося вам викликати дискусію в суспільстві на тему зростання агресії?

– У Нідерландах більшою чи меншою мірою існує почуття ресентименту, оскільки голландці невдоволені, бояться майбутнього, почуваються некомфортно. До того ж вони не розуміють, чи можливі в цих умовах зміни. Такий стан викликає бажання знай­­ти собі ворогів, зокрема в особі мусульман – мігрантів із Північної Африки та Близького Схо­­ду. Нідерлан­­ди до ос­танньо­­­го часу були ду­­же відкритою і привітною до іноземців країною. Од­­-

нак віднедавна щось змінилося: ми стали почуватися нещасливими та невпевненими в собі. Паралельно з цим з’явилися звинувачення. Людей підштовхують до того, щоб вони боялися ісламу. Голландські праві популісти переважно публічно скидають усі проблеми на плечі ісламістів та ісламу як такого. Звичайно, ніколи й ніде без проблем із мігрантами не обходиться, про­­те за цією логікою і євреїв напередодні Другої світової війни можна зарахувати до когорти тих, хто створював проблеми. Про­тистояти таким аргументам нелегко.

Чиатйте також: Атрибути національної культури. Міністр культури Естонії Рейн Ланґ про культурне підприємництво як найдинамічніший сектор естонської економіки

Нині, у важкі для ЄС часи, багато що досить динамічно змінюється в соціальному та економічному вимірах, призводячи до  розгубленості серед  людей та невпевненості у власному майбутньому. За таких обставин пра­­ві змальовують картину «ста­­­рих добрих часів» Нідерландів, фактично маніпулюючи почуттям ностальгії голландців.

Своєю останньою книжкою я хотів показати, як ресентимент працює в повсякденному житті та як саме він присутній довкола нас. Мені важливо було продемонструвати широкій аудиторії, як це – жити в стані озлобленості та ворожості в сучасному світі. Той стан генетично походить від часів романтизму, Великої французької революції й через фашизм, нацизм і марксизм транслюється в нинішні реалії. Сучасний елемент, який додається до цього, –   радикальні політичні партії та рухи. 

Мої колеги по партії та особисто прем’єр-міністр Марк Рутте просили мене зачекати з виходом книжки, оскільки, мовляв, нині не надто сприятливий час, щоб критикувати праве крило парламенту. Тоді я запитав їх, як вони ставляться до свободи слова. Кни­жка таки вийшла у світ і наробила багато галасу.

У. Т.: Ви один із небагатьох голландських депутатів, які відкрито критикують правих у нідерландському парламенті. Чим, на вашу думку,  нинішні праві в Європі відрізняються від своїх класичних попередників?

— Чимало сучасних європейських правих, насамперед праві популісти, більше не мають конкретної ідеології. Для них власне ідеологія неважлива. Йдеться радше про певні історії, окремі думки, дивну суміш ідей, не узгоджених між собою. Зокрема, со­ціально-економічні погляди нідерландської партії «Свобода»  ліві, а моральність і звичаї радикально праві. Ці речі не ліп­ляться одна до одної. Зауважу, що я не називаю їх фашистами, бо вони ними не є. Сучасні праві в Європі – то здебільшого пост­модерністи. Бажання публічності, перебування в парламенті, трохи лайки – і на цьому все закінчується. Даються взнаки їхні поверховість, небажання рухатися глибше. До того ж із ними неможливо дискутувати – вони просто не хочуть дебатів.

Така небезпечна поверховість не є суто голландською проблемою, бо те саме можна спостерігати і в інших країнах Європи. Погляньте, що нині відбувається в Угорщині. Це явище може розростатися і набути загрозливіших форм, зокрема призвести до втілення на практиці ідеологій неототалітаризму. Саме тому необхідно розуміти, що таке ресентимент, який є підґрунтям тих рухів, і як саме він працює.

У. Т.: У своїх роботах ви не раз торкалися філософсько-політичного аналізу питання ресентименту. У чому полягають особливості теперішнього невдоволення і як саме воно виявляється в сучасній політичній культурі та суспільних настроях європейців?

— Ресентимент – це відчуття невдоволення і нещастя. Людина в такому стані починає шукати винного у всіх її бідах, тобто ворога. Наприклад, хтось дуже любить звинувачувати у своїх проблемах євреїв, мусульман, геїв та ін. Ду­же легко звинувачувати й перекладати відповідальність за влас­­ні провали на когось, що ми й бачимо майже щодня.

Ще один важливий момент – у випадку ресентименту йдеться про нав’язливу фікцію, втовкмачену в мозок, про яку людина думає вдень і вночі. Зрештою цей стан різко загострюється, знаходить розрядку в агресії, бажанні покарати фіктивних винних. Проблема в тому, що йдеться не про звичайний біль, а про тривалі душевні страждання, яких вам нібито заподіяли ті уявні вороги. Тобто задіюються елементи уяви, які потроху доповнюють картину сві­­ту тієї чи іншої людини. Оце і є ресентимент у повсякденному житті.

Читайте також: Політика і гроші. Єжи Стемпєнь про особливості фінансування політичних партій

Якщо подивимося на політичну арену, то починаючи від Великої французької революції ресентимент у політиці трансформувався у дві ідеології: марксизм і фашизм. Філософські та політичні ідеї утворили дві чіткі системи. Виходячи з них, можна було точно зрозуміти, які рішення вони пропонують і чого саме бажають.

У посттоталітарних країнах є безліч проблем, зокрема бідність, економічний колапс, політична нестабільність. Ситуація, коли люди, звиклі до жорсткої закритої системи, несподівано дістають свободу, доволі склад­­на, бо постає питання, яким чином вони робитимуть раціональний вільний вибір і відповідатимуть за нього. Згадайте, що в тоталітарних державах існувала практика розправи над тими, кого вважали ворогами: буржуазією, євреями та ін. То модель, протилежна капіталістичній, ад­же відкидає конкуренцію та змагальність. Свого часу я написав про це докторську дисертацію, дослідивши, яким чином згадана традиція розвивається від Маркса до Сталіна.

Агресія – це не завжди ресентимент чи вияв хронічного невдоволення. Кожен із нас може зірватися й виявити агресію в тій чи іншій ситуації, проте потім перепросити за свої необережні дії. На цьому проблему вичерпано. Таких прикладів море, згадати хоча б спорт.

Однак є набагато гірші й небезпечніші ситуації. Подивитися хоча б на сучасну Росію, де Путін активно бореться проти ліберальної демократії та опозиції, яку він уже практично знищив у своїй країні. Щодня рамки вужчають унаслідок прийняття нових правових норм. Це відбувається тому, що нинішній президент РФ вважає певну когорту людей своїми ворогами і бореться супроти них з однієї простої причини, яка називається «помста». Зокрема, показовий випадок засудження учасниць гурту Pussy Riot за вираження своєї політичної позиції. Я не впевнений, що Путін є аж таким захисником церкви. Його дії в цій ситуації – бажання встановити контроль над тим, що йому непідвладне. І саме це його непокоїло.

У випадку України та ставлення президента Януковича до Юлії Тимошенко знову ж таки йдеться про банальне бажання помсти та політичного реваншу. Я веду до того, що дуже небезпечно, коли політики високого рангу не приймають засад конкуренції, а відразу починають зводити одне з одним рахунки після перемоги.