Київські ночі

 [341]

 

 

Десь у кінці алеї зашумів радіорепродуктор.

– Добрий вечір, друзі! – почав Андрій. – Пере…

"Добрий вечір, друзі! – голосно й чітко перервало його радіо. – Передаємо останні новини. У Москві…"

– Нічого нового, – сказав Андрій за хвилину. – Можна й не слухати.

****

"А тепер – новини з-за кордону. На Кубі тривають збройні сутички між урядовими військами та повстанцями. Президент Фульхенсіо Батіста знов пообіцяв відновити порядок у Східній провінції країни. Проте…"

– А може, це мені снилося? – продовжувала Олена.

– Скоріш за все снилося, – м’яко сказав Андрій.

****

– Зачекай… – Олена задумалася на мить. – Тепер ми маємо йти ось сюди.

Вони пішли асфальтованою доріжкою.

Радіо було тепер майже не чути. Новини, очевидно, скінчилися. Тепер запустили останній український шлягер:

"Білі каштани, світлі вогні,

Де б не бував я, любі мені"

– Це за текстом Рильського? – запитав Андрій.

– Та що ти, – здивувалася Олена, – Це ж Андрій Малишко.

– Ну, добре, – сказав Андрій. Літературу він не любив ще зі школи.

"Так воно стало, так воно є

Білі каштани, щастя моє…" – лунало з іншого краю парку чи всесвіту.

Ставало все темніше. Асфальтована доріжка перетворилася на стежинку. Навколо росли високі дуби.

– Що там далі було у твоєму сні? – запитав Андрій.

– Я вже не пам’ятаю… Треба просто йти вперед. Хіба тобі не добре?

Андрієві було добре. Йому подобалося це місце. Йому подобався цей вечір.

– Тепер мають з’явитися зорі, – сказала Олена, наче пригадуючи щось.

Вони вийшли на маленьку галявину. Андрій подивився вгору. На небі справді були зірки.

Посеред галявини лежало повалене дерево. Вони сіли.

– Слухай, а як ти будеш голосувати? – сказав Андрій.

– Не знаю, – сказала Олена. – Мабуть, за волю. А ти?

– Мені ще немає вісімнадцяти. Але якби міг – голосував би за суверенітет. Я вважаю, у двадцять другому ми зробили помилку…

Андрій замовк. Він не знав, навіщо почав цю розмову. І навіщо її перервав. Просто йому було якось незручно.

Олена підсіла до нього і поклала голову йому на плече. Він обійняв її і поцілував…

Андрій намагався пригадати все, що казали хлопці, все, що читав у медичних книжках та контрабандних галицьких журналах. Не можна показувати, що це для нього вперше. Але поради мішалися у голові, а тіло не хотіло слухатись.

– В тебе вже була жінка? – тихо і лагідно спитала вона.

–         Н-ні, – зізнався Андрій, вже не дбаючи про гордість. – Це перший раз…

****

Вони почали шукати у темряві розкидану одежу.

– Що далі було у твоєму сні? – запитав Андрій.

– Саме це, – посміхнулася вона. – Снилося, що я йду з тобою цим парком, потім – цілуємось… Втім, я не впевнена, що це сон. Я ж кажу… мені здається, що це вже колись було. Дехто називає це хибною пам’яттю.

– Може, те було з іншим хлопцем? – сказав Андрій. "Ідіот! – подумав він про себе. – Навіщо я це запитав?"

– Ні, – впевнено сказала вона. – Це було з тобою.

– У минулому?

– Не знаю… може, у якомусь паралельному світі. Тільки там по радіо було про конфлікт з Америкою…

– Конфлікт з Америкою? – здивувався Андрій. – Ні, це, певно, був сон…

На алеях було людно. Всюди горіли ліхтарі. По радіо грала музика. Цього разу, щось французьке.

– Давай не будемо сідати у метро, – запропонувала Олена. – Не хочеться тепер під землю.

– Давай, – погодився Андрій. – А де ти живеш?

– Провулок Сталіна.

– Кого?

– Сталіна.

– Цікаво, хто це такий, – сказав Андрій.

– Не знаю, – сказала Олена. – Мабуть, якись партійний діяч…

– І звідки в нас та мода назвати вулиці іменами невідомих людей?

На вулицях пахло каштановим цвітом. Цей аромат був скрізь. Здавалося, що каштани захопили місто.

– Як у тій пісні, – сказав Андрій. – А взагалі це дуже гарно.

– Ти вже давно у Києві?

– Скоро буде рік… Я переїхав у серпні.

– А я – майже два. Я тут закінчила десятий клас.

– Я чомусь думав, що ти киянка…

– Тепер уже так, киянка. Але росла у Січеславі. Батьки ще й далі там.

– То ти тут сама?

– З тіткою. Це вона живе у провулку Сталіна.

Вони трималися за руки. Їм було добре.

Біля дошки оголошень Андрій зупинився на мить. Білі летючки сувереністів і червоні, надруковані у Москві плакати за єдність. Поруч, за склом, доживала свій вік учорашня газета. "Верховна Рада УСРР затвердила дату референдуму щодо суверенітету", – повідомляв чорний заголовок. І нижче: "Товариш Молотов заявив, що не стане на заваді волевиявленню українських трудящих". "Звісно, не буде, – подумав Андрій. – Після ХХ з’їзду і викриття "окремих помилок" товариша Зинов’єва та інших корупційних скандалів…"

– Ходімо, – відірвала його Олена.

"Та й добре, – подумав він. – Тепер не треба політики… Тим більше, що 30 червня я ще не матиму права голосу."

– Ось ми й прийшли, – сказала Олена.

Звичайний київський провулок і звичайний будинок. На фасаді, поміж гіпсовим колоссям та серпами-молотами проглядав рік побудови: "1942".

– Я б тебе запросила, – сказала Олена, – але тітка, певно, вже спить…

– Що ти робиш у п’ятницю?

– Ще не знаю. А що?

– Може, підемо у кіно?

– Я хотіла б подивитися "Карнавальну ніч". Вона тепер йде у "Метрополі".

– Це та нова комедія, за яку тепер всі говорять?

– Так. Там ще грає Людмила Гурченко.

– Я пошукаю білети… А там є український переклад?

– Що ти? Це ж Харківська кіностудія, – здивовано і поблажливо сказала Олена. – Його й було зроблено українською… Треба зайнятися твоїм вихованням.

–         Мені справді бракує культури, – посміхнувся Андрій. – Я навіть не знаю, хто така Людмила Гурченко…

****

Він ще раз озирнувся на дім. На другому поверсі світилося вікно, але за шторами не було видко ніц. Натомість, Андрій помітив на стіні мармурову меморіальну дошку. Він підійшов.

"Провулок названо на честь товариша Сталіна Йосифа Віссаріоновича (1879-1924) – революціонера, партійного та державного діяча, вірного соратника товариша Зинов’єва."

 

****

З-за рогу виїхав автомобіль – шикарний "Запорожець" останньої моделі. Андрій бачив такі тільки у журналах. Такі "по зубах" лише високим партійцям та багатим непманам. Чорний і лакований, автомобіль проїхав поруч. За кермом сидів чоловік сорока років.

У машині тихо грало радіо:

"Ми покохались там, де дуби.

В київськім небі два голуби

Кружать, здіймають крилоньки свої…"

"Запорожець" зник десь у темряві.