У передмові до збірки репортажів «Похорон різуна» видатного польського публіциста Павела Смоленського інший майстер репортажу Ришард Капусцінський виділяє вагому рису героїв книжки: неминучу людську деградацію в умовах замкнутості у власних лінгвістичних та історичних штампах. Така людина стає неспроможною мислити інакше, ніж у дусі «зуб за зуб», говорить пласкою мовою із завченими термінами, вірить непідтвердженим чуткам, що беруться невідомо звідки. Здається, протягом останніх двох років українсько-польські відносини деградували так само, як і деякі герої Смоленського (книжка, власне, про ці відносини, хоча побачила вона світ уперше 2001-го) за весь той час, що минув від періоду реальних українсько-польських протистоянь. І повернулися ми знову, як і в репортажі, що дав назву книжці, до могил, ексгумацій і перепоховань. Чи є вихід із цього замкнутого кола?
Частково його можна було б знайти, якби проблеми пам’яті не відкидали з порядку денного протягом останніх 25 років. Навіть радше так: якби з українського боку були тривалий процес і згуртування довкола власної історії, єдина позиція. Будь-хто тут скаже, що так само можна говорити про безліч інших проблем, які загострилися після Революції гідності, у час, коли до українців почало повертатися їхнє самоусвідомлення. Однак це не відкидає того, що м’яч на нашому полі, і результат переговорів залежатиме від того, якою викристалізується українська позиція в «гострій дискусії», як охарактеризував стан справ в українсько-польському діалозі пам’яті посол України в Польщі Андрій Дещиця.
Чиатйте також: Польща-Україна: Чи чекати потепління?
Спробу якось розв’язати проблему, що склалася у двосторонніх відносинах, зробили під час спеціальної зустрічі Консультаційного комітету президентів України та Польщі минулого тижня. Важкими темами мали бути якраз ексгумація останків поляків на території України та впорядкування українських могил і меморіалів на території Польщі, руйнування яких стало досить частою розвагою для місцевих польських радикалів протягом останніх двох років. І офіційної відповіді з боку польської влади на такі дії не було. Саме могили стали остаточним яблуком розбрату між польською та українською сторонами. Утім, не з українського, а з польського боку. Не діставши дозволу на ексгумацію останків поляків на українській території під час візиту її віце-прем’єра кілька тижнів тому, польська сторона заговорила про «чорні списки» для «антипольських» чиновників з українського боку. Зрештою, під час зустрічі Консультаційного комітету мораторій на ексгумацію зняли. А посол України в Польщі Андрій Дещиця в інтерв’ю «Укрінформу» розповів, що співрозмовники також «досягли порозуміння в питаннях відновлення українських місць пам’яті на території Польщі, які стали об’єктами актів вандалізму ще з 2014-го».
В інтерв’ю для Gazeta Wyborcza, яке передувало зустрічі Консультаційного комітету, Дещиця казав, що одним з аргументів для польської сторони, який готувала Україна, було питання безпеки. Із січня Польща замінить Україну на кріслі непостійного члена Ради Безпеки ООН, яке виділяють для Східної Європи. Тому Україні та Польщі важливо узгодити позиції зараз. Для цього потрібен діалог, і важливо, аби візит польського президента Анджея Дуди до України, запланований на грудень, відбувся. Домовилися. Відбудеться. Але наскільки стратегічними можна назвати відносини між країнами? У цьому, наприклад, уже сумнівається міністр закордонних справ Вітольд Ващиковський. Хоч у Варшаві часто кажуть про те, що йому недовго залишилося перебувати на нинішній посаді. Чого ж чекати від українсько-польських зв’язків у майбутньому?
Колишній європарламентарій, історик і співавтор східної політики екс-президента Леха Качинського Павел Коваль вважає, що новий підхід Польщі до України маскує в собі дуже небезпечну тенденцію зближення з Росією. А братання Москви та Варшави через послаблення відносин Варшави й Києва, на думку політика, означатиме «дитячість» Варшавської політики. Крім того, це зміцнить союз Берліна з Києвом і послабить позиції Польщі щодо Росії. А ще така ситуація цілком має шанс ще більше погіршити позицію Польщі в ЄС.
Серед багатьох поляків, які так чи інакше були заангажовані в українські питання, часто можна почути звинувачення в тому, що це Україна нині вирішила «покинути» Польщу в складний для неї період. Ця фраза точно вказує якщо не на «дитячість», то на «наївність» коментарів. Для країни, частину якої окупували й на 3% території якої триває війна, важливі будь-які підтримка та партнерство. Зокрема, із боку сусідів, котрих звикли називати стратегічними партнерами. Крім того, зважаючи на політичну ситуацію в Німеччині після виборів (провал переговорів про створення коаліції та ймовірні перевибори), Анґелі Меркель і її країні наразі ніколи думати про Україну. Це важливий аспект, який слід взяти до уваги саме українській стороні.
Читайте також: Російський спрут для радикалів Центрально-Східної Європи
Вагоме питання, про яке кажуть поляки, коли шукають причини нинішньої кризи у відносинах, є голосування 9 квітня 2015-го. Тоді за кілька годин до виступу польського президента у Верховній Раді голосували декомунізаційні закони, один із яких визнавав вояків УПА борцями за незалежність. У Польщі це сприйняли як ляпас. І почалася війна символів, яка врешті закінчилася тим, що ми маємо сьогодні. Утім, важко сказати, що ті проблеми, які постали у відносинах нині, — це наслідок одного голосування. Суперечка про те, чи називати події 1943–1945 років на Волині геноцидом польського населення, була в польському Сеймі ще під час голосування відповідної резолюції 2013-го. Тоді «Громадянська платформа» підтримала резолюцію, де ці події назвали «етнічною чисткою з ознаками геноциду». Консерватори та ліві наполягали на термінології, яку врешті вжили в резолюції через три роки («Резолюція про вшанування пам’яті жертв геноциду громадян Другої Польської Республіки в 1943–1945 роках, вчиненого українськими націоналістами». — Ред.). В Україні на це тоді мало хто звернув увагу. Чому?
Бо те, що відбувалося вже у 2016-му, коли в Сеймі проголосували сумнозвісну резолюцію про геноцид, було після Революції гідності, коли українці почали по-іншому усвідомлювати себе та своє минуле. Крім того, у баченні цього минулого в українців і досі немає єдності, на відміну від поляків. Це одна з причин. Поки з українського боку не буде бодай номінального розуміння та єдності щодо свого минулого, стати рівносильним партнером у переговорах із суспільством, свідомим своєї історії, але підігрітим популізмом та історичними травмами, буде неможливо. Утім, це не означає, що партнерства не може бути.
Якщо послухати і українських, і польських політиків чи підприємців, то поза історією відносини розвиваються добре та прогресують. Про це в інтерв’ю для Gazeta Wyborcza казав і посол України в Польщі Андрій Дещиця. Він перерахував лише кілька спільних подій, що відбувалися на момент, коли він спілкувався з польськими журналістами. Це, зокрема, зустрічі між українськими й польськими ректорами, тренування Литовсько-польсько-української військової бригади, військово-технічна співпраця.
Чиатйте також: Польща — Україна: війна пам’яті
Голова міжгалузевої профспілки українських працівників у Польщі Юрій Карягін в інтерв’ю для свіжого номера журналу Polityka причиною інцидентів між поляками та українцями називає передусім алкоголь і темперамент. Утім, український посол в інтерв’ю висловлює дещо іншу думку: «Щоразу частіше дістаємо сигнали, що українці мають інциденти з поляками, це трапляється локально, але мене непокоїть». Дещиця вважає, що такі конфлікти можуть підігріватися історичними суперечками. І тут знову важливо, наскільки офіційна польська влада зуміє пом’якшити свій войовничий наратив. Заради свого-таки майбутнього.
Поки що суперечності на офіційному рівні не лякають українців, які їдуть працювати чи й перебираються жити до Польщі. А опитування показують, що ставлення поляків до українців покращується. Так само й ми поляків сприймаємо найбільш прихильно серед країн-сусідів. Крім того, і в Польщі, і в Україні підростає покоління, для якого історичні травми минулого вже не такі болючі. Це наштовхує на думку про те, що час може стати ліками для нинішнього історичного непорозуміння між двома країнами. Важливо не зводити відносини виключно до виймання скелетів із шаф.