Але з цілком об’єктивних причин він зазнав невдачі.
МІЖ МОЛОТОМ І КОВАДЛОМ
Підготовка до Другого зимового походу розпочалась у лютому – березні 1921-го зі створення в Польщі Партизансько-повстанського штабу. Цей орган мав об’єднати під своїм керівництвом усі загони опору в Україні й підготувати загальне повстання. Його лідером Симон Петлюра, який на той час керував роботою екзильного уряду УНР у Польщі, призначив Юрія Тютюнника. Створення цього центру відбувалося за повної підтримки польського Генштабу та його начальника Тадеуша Розвадовського.
Упродовж весни 1921 року він перебував у Тарнуві, а в червні переїхав до Львова. Тютюнник із родиною, та ще кілька його співробітників жили в готелі «Європейський», де мали помешкання й офіцери польської розвідки. До штабу прибували представники українських повстанських організацій і зв’язківці від партизанських загонів, які отримували агітаційну літературу, спеціальні інструкції та кошти. Для організації опору Тютюнник направляв в Україну старшин і вояків із польських таборів у Ланцуті, Каліші, Александрові-Куявському.
«У травні до табору завітав генерал-хорунжий Юрко Тютюнник і на таємних зборах висловився, що незабаром ми знову опинимося на рідній землі, – писав у спогадах, які ввійшли до збірника «За державність» 1932 року, сотник Армії УНР Петро Ващенко. – Цей, останній уже, похід буде походом слави й перемоги нашої лицарської армії. Кожному старшині і козакові було зрозуміло, що мову мовиться про загальне повстання, бо говорив про це генерал Тютюнник, який здобув собі голосної слави під час походів у запілля ворога».
Початися він мав у травні – червні 1921-го, та польські союзники не виконали обіцянок: не випустили з таборів інтернованих 5 тис. українських вояків і не забезпечили їх зброєю. «В половині травня Петлюра заявив, що треба почекати. Десь і щось нібито ще не було готове, – стверджував Юрко Тютюнник у памфлеті «З поляками проти Вкраїни», який вийшов у Держвидаві УСРР 1924 року – Петлюра, власне, посилався на несприятливу міжнародню ситуацію і на те, що в Польщі напевне стане до влади новий кабінет, який більше допоможе повстанню, ніж нинішній». Зауважмо, що підтримуючи повстанський рух в Україні, Варшава її інтересами надто не переймалася. Вона була дужче зацікавлена в активізації розвідувальної та диверсійної діяльності на теренах УСРР і, можливо, сподівалася на територіальні поступки з боку уряду УСРР в обмін на нейтралітет Польщі.
Читайте також: Знаряддя провокації
НАЗУСТРІЧ ДОЛІ
Улітку 1921 року загальна ситуація в республіці змінилася не на користь антибільшовицького походу. Київська ЧК вийшла на слід Центрального українського повстанського комітету («ЦУПКом»). Сформований національно свідомою інтелігенцією, він мав зв’язки з повстанським штабом у Львові й розгалужену мережу підпільних організацій по всій Україні. У червні – липні одночасно в Києві та Ірпені відбулась операція із захоплення його керівників. Ті почали свідчити, що призвело до викриття закордонного штабу, ліквідації Української військової організації при Другій київській школі «червоних старшин», підпільної групи в дислокованому в Умані 402-му стрілецькому полку, більшості місцевих підпільних організацій. 28 серпня 1921-го колегія Київської ЧК оголосила вирок 130 особам, які проходили за справою «ЦУПКому». 45 із них були засуджені до розстрілу.
У вересні 1921 року до Партизансько-повстанського штабу під виглядом посланця Єлисаветградського повстанського комітету пробрався чекіст Сергій Даниленко («Карін»), який зустрівся з його найвпливовішими співробітниками. Від них агент дістав докладну інформацію про штабну роботу, організацію підпільної мережі в Україні, план загального повстання тощо. Все це він детально описав у своєму звіті для Київської ЧК.
Повстанський рух в Україні було дезорганізовано. Частина отаманів і рядових повстанців, зневірившись у перспективі боротьби, припинили збройний опір радянській владі. Через голод, що починав лютувати на Півдні України, селяни відмовлялися від активної підтримки повстанських загонів. У цих умовах штаб продовжував підготовку загального антибільшовицького виступу. В серпні – вересні 1921-го відбулося кілька нарад за участю вищого військового командування України й Польщі. Польські офіцери вказували, що ситуація в Україні змінилася не на краще для проведення військового походу. Однак Тютюнник наполягав на протилежному. Дезінформований оптимістичними повідомленнями розвідників та перебіжчиків з України, він вірив, що перехід туди навіть невеликого військового відділу спричинить масштабне повстання й повалення радянської влади.
Значні надії на збройну кампанію покладав і Симон Петлюра. «Загальний стан нашої державності в умовинах а) дозрілої вже ненависті народу нашого до окупаційної влади на Україні, б) перебування уряду та армії нашої на інтернації в Польщі і Румунії і в) несприяючих для нашої справи обставин міжнародного характеру – вимагають як з мого, так і з боку уряду заходів для підживлення боротьби народу нашого за власну державність», – писав Петлюра в листі Тютюнникові 17 жовтня 1921-го.
Читайте також: Хто ваші батьки, отамани?
У ЛИЧАКАХ ПРОТИ БІЛЬШОВИЗМУ
Наприкінці жовтня з польських таборів у прикордонні села було таємно переправлено понад тисячу старшин і козаків. Офіційно їх везли на лісові роботи, насправді ж для участі в Другому зимовому поході. На Поліссі відбувалося формування Волинської та Подільської груп Повстанської армії. На станції Моквин, імітувавши пограбування польського військового складу, перша з них отримала зброю. Вочевидь, «грабунок» потрібен був офіційній Варшаві, щоб уряд УСРР не звинуватив її в підтримці антибільшовицьких загонів. Та одержаної зброї вистачило лише половині вояків, решта мусили йти в похід без неї. Ще гірше було з амуніцією.
«Окремо треба сказати про стан взуття і одягу тих старшин і козаків, що відбули на повстання, – зауважує командувач Повстанської армії Юрко Тютюнник у рапорті до головного отамана від 2 листопада. – Взуття: 35% цілком роззуті (босі), а решта в дуже кепському стані. Одяг: 50% без шинелів, одяг решти старшин і козаків старий і подертий».
О другій годині 4 листопада 1921-го повстанський відділ на чолі з Юрком Тютюнником перейшов польсько-радянський кордон. Оминувши лісовою доріжкою застави обабіч нього, повстанці вийшли на село Майдан-Голишевський (нині Олевський район Житомирщини). Без жодного пострілу зайняли його й роззброїли 1-шу роту 196-го прикордонного батальйону, далі стратили голову ЧК й кількох комуністів, які розстрілювали місцевих селян. Після переходу кордону та під час просування в напрямку Коростеня група не мала значних сутичок із червоними. В кожному селі учасники рейду влаштовували збори селян, закликали їх до повстання. Населення співчутливо ставилося до них і без будь-яких заперечень постачало продовольство, фураж, надавало засоби пересування. В деяких селах до загонів приставала місцева молодь.
Перші бої зав’язалися на підступах до Коростеня, а потім і власне за нього. Більшовики через своїх таємних агентів довідалися про повстанські плани здобути місто, а тому вся околиця була густо обсаджена червоноармійськими військами. Наступ повстанці проводили двома відділами, які очолювали підполковник Леонід Ступницький та Юрко Тютюнник. Їм вдалося на певний час заволодіти Коростенем. Та коли в бій включилися більшовицькі резерви, що перебували у вагонах на станції, та два червоні панцерники, довелося відступити.
Після бою за Коростень повстанців постійно переслідували загони 9-ї кавалерійської дивізії Григорія Котовського. Та ще більше допікали погодні умови. «Вже другий день падає сніг. Тисне мороз, а хлопці босі. Уже й ті, що були взуті, стали босими. Вояки окутують босі ноги онучами, обв’язують шнурками і так марширують на виправи, стежі, ідуть приступом на багнети. Шляхи завівало, а щоб можливо було пройти, дорогу спочатку пробивали кіньми. Козаки на 25% без плащів, покривалися коцами і мішками. 50% без чобіт; ноги були загорнуті в ганчірки та мішки», – згадував у спогадах сотник Армії УНР Гриць Рогозний.
Читайте також:Їх звали Чорні Шлики
РОЗПРАВА
Вранці 17 листопада під Малими Миньками повстанську колону атакували вершники Котовського, а згодом оточили її з усіх боків. «Перший натиск ворога стримано завдяки гранатам, – згадував той-таки Гриць Рогозний. – Ворожа кіннота розширює на короткий час своє коло, щоб таким чином зменшити свої втрати, і лише тоді, коли постріли з боку повстанців почали рідшати через брак набоїв, поновлює тиск, кидаючися в атаку під прикриттям своїх скорострільних тачанок. Настало пекло. Це вже не був бій маневрової війни. Це була різня». Щоб не потрапити в полон, повстанці вбивали себе. Так учинили колишній міністр морських справ Михайло Білинський, хорунжий Сікорський, начальник постачання Хоха.
Подібну картину під Малими Миньками описує і хорунжий 3-ї стрілецької дивізії Спартак: «Большевицькі кулемети на тачанках під’їхали близько і, бачучи, що ми вже не маємо чим відбиватись, строчили по нас […]. Кіннота оточила село уже з усіх боків і тікати вже було нікуди. Серед нас було багато поранених та забитих, все перемішалось, кіннота большевицька рубала наших полонених, коли під’їхав Котовський і заборонив рубати, а начав брати в полон. Кіннота зібрала всіх живих в одну кучу, а ранені ще лишилися на полі, декотрі з них були добиті большевиками». Урятуватися вдалося лише тим, хто був у голові колони: штабу, кінній сотні й тяжкопораненим на передніх підводах. Вирвавшись із кільця, вони рушили до польського кордону.
На ніч бранців під конвоєм перевели до місцевої церкви, де Котовський у присутності кількох комісарів проводив допит. Полонених змусили заповнити анкети із запитаннями про місце народження, родину, освіту, службу в армії тощо. Наступного дня близько 14:00 їх вивели на вулицю й вишикували в шеренгу. Комдив з Іллею Гаркавим розпочали перевірку документів. «Котовський заявив, щоб, хто служив у Червоній армії, – вийшли вперед, – згадував той-таки хорунжий Спартак. – Вийшла більша половина. Цих знов построїли по два і стали перевіряти, коли і в яких частинах вони служили. Були такі, що мали документи про службу в большевицькій армії і показували ці документи, але ж коли вони відповідали Котовському на українській мові, то він відправляв на розстріл, кажучи, що «там тебя зрозуміють». Гаркавий, коли до нього звертались по-українськи, питав, чи давно він став українцем, і теж відправляв на розстріл».
Напередодні розстрілу за день і ніч у балці під Базаром була викопана зігнаними з околиці селянами велика й глибока могила – 70 кроків завдовжки й чотири – завширшки. Місце розправи було оточено кордоном червоноармійців – вони розганяли людей, які на звістку про розстріл стягалися з навколишніх сіл і хуторів
Базарські околиці були переповнені військами, які пильнували, щоб не почалися заворушення.
21 листопада першу партію засуджених, яких два дні протримали в церкві, вишикували перед ровом. Їм запропонували покаятись і перейти до Червоної армії. По хвилинній мовчанці почувся голос бійця Степана Щербака: «До вас служити не підемо. Стріляйте. Український народ вам цього не пробачить». Вояки, які почали співати «Ще не вмерла Україна», падали в могилу, підкошені кулеметами. Розстріл тривав усю ніч. Із церкви засуджених виводили партіями по 25 осіб не за списком, а почергово. Ті, що виходили, прощалися з тими, хто залишався.
Вісьмох керівників Другого зимового походу, які потрапили в полон до червоноармійців, для додаткових допитів переправили в Особливий відділ ЧК в Києві. 22 січня 1922-го судова колегія винесла їм смертний вирок, але згодом керівник ВУЧК Василь Манцев призупинив його виконання: заарештованих мали ще допитати про їхні зв’язки з червоноармійцями. Та з’ясувалося, що з вісьмох засуджених живі лише Іван Ващенко та Євген Копац. Усі інші «померли від хвороб» у слідчій тюрмі, а троє – навіть до винесення вироку. Згодом і тих двох розстріляли.
ДОВІДКА
1376 нападів збройних груп на населені пункти, 259 – на органи влади, 342 – на продовольчі й промислові установи та об’єкти зареєструвала ВУЧК 1921 року. За цей час було вбито 3785, поранено 745, захоплено в полон 1475 повстанців. 1694 українські урядовці емігрували до Польщі після окупації УНР більшовиками.За межами України опинилися вісім із 11 прем’єр-міністрів вітчизняних урядів, 117 із 158 міністрів та їхніх заступників
Читайте також: Друге нашестя