Циклічність економічних криз давно не є загадкою – більшість сучасних економічних теорій звертають на це увагу, але не намагаються пояснити згаданий феномен. У 1974 році Фрідріх фон Гайєк отримав Нобелівську премію за цикл лекцій під загальною назвою «Ціни і виробництво». Узагальнивши напрацювання, зроблені його попередниками (від Адама Сміта та Давида Рікардо), фон Гайєк висунув гіпотезу, що ключовою причиною економічних криз є експансія фідуціарних коштів – грошей, які насправді нічого не вартують. На час написання роботи (30-ті роки ХХ століття) йшлося про прив’язку паперових активів до дорогоцінних металів. Але відтоді – після відмови від такої прив’язки з ініціативи США в межах Кінгстонських домовленостей в січні 1976 року – принципова постановка питання стала лише актуальнішою. Цікаво, що нагороду фон Гайєк отримав за те, що означені ним закономірності так і не були спростовані, однак вони не стали теоретичним мейнстримом. На базі напрацювань австрійця можна зробити простий і дуже незручний для політичного істеблішменту та власників багатьох фінустанов висновок: робота верстатів з друкування грошей і кредитування чужим коштом є економічно шкідливими.
Ланцюгові закономірності
Сучасна криза не є якоюсь особливою, адже вона не зумовлена і не пов’язана з бойовими діями (принаймні глобальними), природними катаклізмами тощо. Є всі підстави вважати, що наявні економічні проблеми спричинені експансією фідуціарних коштів – тим самим феноменом (хоча набагато масштабнішим), що й попередні кризи. Зміст кожної економічної ситуації, безумовно, унікальний, але в природі криз простежуються загальні закономірності, образно кажучи, рветься там, де тонше.
У часовому вимірі сучасні виробничі ланцюжки можна уявити як набір стадій, розміщених послідовно, а саме: кінцевого споживання, якому передує торгово-логістична стадія, а також низка продуктивних (поява товару з напівфабрикатів і сировини). На практиці такі стадії – це окремі підприємства, які здійснюють товарообіг у власних інтересах. Причому одна й та сама фірма зазвичай є ланкою багатьох виробничих ланцюжків, які постійно змінюються (стають довшими, коротшими, виникають, руйнуються). У такій економічній структурі грошові потоки рухаються від кінцевого споживання в напрямку інших стадій, при цьому дохід зменшується, а прибуток на етапі кінцевого продажу зазвичай є вищим, ніж на попередніх (якщо не брати до уваги сировинні монополії).
У сучасних виробничих ланцюжках рідко трапляється, що їхній результат (продукція чи якесь інше благо) конвертується в гроші невідкладно. Це пов’язано, по-перше, з тим, що більшість фірм працюють за передоплатою (причому не завжди мають у власному розпорядженні товар, потрібний замовникові). По-друге, організації нового виробництва передує інвестування коштів: підприємець на власний ризик купує основні фонди, найману працю (й іноді робить це доволі тривалий час до появи продукції, яку він зможе реалізувати). Таким чином, аванс – обмін грошей на очікувані блага (невироблені товари) – для сучасної економічної структури є радше закономірним. Фрідріх фон Гайєк оцінював цю закономірність щонайменше з трьох важливих засновків:
1) перевага в часі – у ході виробничої діяльності люди прагнуть отримати результат якомога швидше, зокрема й тому, що теперішні блага пріоритетніші за майбутні (якщо ж застосувати грошовий еквівалент: 100 грн сьогодні й через рік – це не одне й те саме);
2) заощадження – люди роблять вибір, куди спрямовувати кошти: родина, яка складає на автівку чи квартиру, заощаджує (відмовляється від поточного споживання, що суто теоретично призводить до зниження попиту на товари повсякденного вжитку);
3) ставка відсотка – обмін теперішніх благ на майбутні (очікувані) має певну вартість (такою, зокрема, є ціна банківського кредиту).
В ідеальній рівноважній економіці загальна норма прибутку підприємств дорівнює розміру «природної ставки відсотка» – наслідок щосекундної активності мільйонів виробництв (аж до кінцевого споживання), простіше кажучи, закономірному примноженню матеріальних благ. Гонитва за ними (насамперед капітальними і товарами тривалого вжитку) в теорії потребує заощаджень – такої собі жертви задля досягнення мети в майбутньому (причому остання має бути тим ціннішою, чим довше її прагнеш). Це з одного боку. З іншого – підприємці (які на стадії реалізації продукції кінцевим споживачам за такої ситуації мають збитки) змушені якось реагувати на падіння попиту: чи то інвестувати кошти в розвиток стадій, розташованих у часовому вимірі далі від споживання (освоювати нові родовища, вдосконалювати технології видобутку тощо), чи то поліпшувати якість продукції, чи то знижувати ціну (аби заробити на збільшенні обсягів продажу) тощо. У підсумку від цього мали б вигравати всі, а насамперед споживачі. На практиці ж усе інакше: банківське кредитування (коштом власників депозитів, а не самих фінустанов) та надмірна емісія грошей державними інституціями розбещують споживачів і, по суті, руйнують виробничі ланцюжки.
Ланцюгова реакція
У реальності орієнтиром економічної активності є не природний, а банківський відсоток, який породжує фідуціарні грошові потоки. Так, до розгортання емісійної активності центробанків кризи виникали зазвичай унаслідок практики часткового резервування, яка давала змогу фінустановам продавати (а відповідно ризикувати) не власними, а чужими грошима (депозитами). З часом такий процес був поставлений на «промислову основу» на державному рівні шляхом надання кредитів комерційним банкам за регульованою обліковою ставкою (рефінансування), купівлі центробанками урядових зобов’язань (облігацій держпозики) та іншими засобами. Причому більшість представників реального сектору (та й долучені до емісійних потоків фінустанови теж) не знають і навряд чи зможуть визначити причини здешевлення ставки відсотка – чи є воно результатом зростання реальних заощаджень, чи простим наслідком збільшення пропозиції фідуціарних коштів? Бізнесмени, позбавлені чітких орієнтирів, лізтимуть у кредити і таким чином невиправдано ризикуватимуть.
Складність цієї ситуації ще й у тому, що накачування фідуціарними коштами не потребує від покупців зменшення обсягів споживання. Власне, це й відбувалося кілька останніх десятиліть у розвинених країнах світу, а в Україні – з 2000-го по 2008-й, пік – 2005–2007 роки. Понад те, спостерігалася активізація споживання без еквівалентного збільшення обсягу реальних заощаджень. По суті, в реалізації якихось бажань ніхто ні в чому собі не відмовляв. Певний час на ринку не було вільних матеріальних ресурсів, корисних трудових тощо, адже всі вони споживалися. Причому самі підприємці, розпочинаючи нові проекти, наражалися на необхідність пропонувати вищу ціну, щоби найняти робітників або ж отримати інші ресурси. Це, своєю чергою, провокувало зростання кредитної ставки, а також запровадження дедалі жорсткіших майнових вимог банків до юридичних і фізичних осіб.
Водночас самі фінустанови, реагуючи на попит з боку підприємців і споживачів (особливо банки, які мали доступ до емісійних фідуціарних грошей), почали формувати, м’яко кажучи, не дуже якісні кредитні портфелі. Як наслідок – деякі з них втратили здатність обслуговувати вкладників і відплив депозитів виявився (і залишається) нездоланою проблемою, адже він б’є в коріння проблеми – змушує фідуціарну грошову масу згортатися. Але державні інституції цьому перешкоджають, або дозволяючи на певний термін повністю чи частково призупиняти операції, або взагалі виконуючи зобов’язання замість банків – типові ситуації в 2008–2011 роках.
Власне, сучасна криза – це ринкова реакція на маніпуляції з грошима держав, банків, страхових компаній, недержавних пенсійних фондів тощо. Ці маніпуляції, до речі, тривають, однак усунення помилок, зроблених на етапі кредитного буму, є неминучим. Важливо пам’ятати, що під час буму були помилково потрачені величезні ресурси, відповідно подовжені виробничі ланцюжки згортатимуться (причому істотніше, ніж до передкризового стану, якщо вважати таким 2008 рік). Паралельно відбуватиметься корекція цін, виходячи з рівня платоспроможного попиту: згортатиметься грошова маса, штучно роздута державами та фінустановами. При цьому хтось отримає додаткові матеріальні блага (землю, будівлі, устаткування тощо), а дехто втратить старі.
Віктор Суслов, екс-голова Державної комісії з регулювання ринків фінансових послуг:
«Досить поширена думка: поки держборг не досяг 60% ВВП, країні побоюватися дефолту нічого. Найближчими роками в хибності цієї тези переконаються ті уряди, борги яких номіновані не в їхніх національних валютах… Сутність економічної політики, спрямованої на прискорене накопичення зовнішніх боргів, схарактеризував Дж. Перкінс у «Сповіді економічного вбивці». Одне з завдань міжнародних фінансових організацій – нав’язування країнам, що розвиваються, збільшення зобов’язань. Це вигідно розвиненим країнам, бо їхні позичальники скеровують отримані кредити на закупівлю імпортної продукції, що дає змогу країнам-кредиторам збільшувати обсяги виробництва… Держави-позичальники потрапляють у валютну залежність і змушені експортувати енергоносії, сировину, дешеву робочу силу».