Тиждень вирішив відзначити День партизанської слави (хто не в курсі – його згідно з Указом Леоніда Кучми від 2001 року ми маємо святкувати 22 вересня) та розвінчати кілька ключових міфів тоталітарної доби щодо діяльності радянського партизанського руху в Україні у часи війни. Досі містифікована та глорифікована історія «всенародної боротьби в тилу фашистського ворога» залишається невід’ємною складовою багатьох офіційних і неофіційних заходів, приурочених до червоних дат календаря, а також історичної топоніміки (скрізь в Україні можна натрапити на десятки стел із написами «Край партизанської слави») і поміж певної частини суспільства досі сприймається як істина в останній інстанції, яку не можна забути, а тим більше «переписати». Довго і бережно плеканий комуністами партизанський міф як частина глобального міфу «Великої Вітчизняної» був покликаний приховати незручні сторінки історії війни, показати широкий розмах опору окупантам і таким чином легітимізувати комуністичний режим в Україні.
Як свідчать новітні дослідження, суттєвими перешкодами на шляху до розгортання комуністичного руху Опору в тилу агресора на початковому етапі німецько-радянської війни була криза лояльності українського населення до сталінського режиму, яке після лихоліть колективізації, Голодомору та масових репресій не бажало проливати за нього свою кров. Основну частину залишених у тилу окупанта червоних підпільних груп і партизанських загонів знищили нацистські силові органи не без допомоги самого населення до початку 1942 року.
Читайте також: Щоби любили Сталіна
Добровільність червоних партизанських загонів була вельми умовною. Їхнім ядром переважно виступали спеціально навчені та підготовлені в радянському тилу військові спеціалісти, оснащені зброєю, боєприпасами, технікою, радіоапаратурою, – своєрідні сталінські командос, як називає їх російський історик Олександр Гогун. Від самого початку радянський партизанський рух формувався централізовано, плановим порядком за командно-адміністративними лекалами. Основну частину його бійців становили примусово мобілізовані селяни призовного віку. Водночас вияви народної самоініціативи на місцях комуністи за будь-яку ціну брали під свій цілковитий контроль (навіть розстрілюючи командирів так званих диких партизанів), а «народні месники», які не були вихідцями з комуністичного активу, піддавалися ретельній перевірці й репресіям після війни за нелояльність до радянської влади під час окупації та «липове партизанство».
Щодо останнього, то воно справді набуло масштабного характеру на завершальному етапі вигнання Червоною армією військ Німеччини та її союзників з території України, коли в партизани вступали навіть ті, хто служив у німецькій поліції, адміністрації та охоронних формуваннях, і таким чином намагалися приховати свою, м’яко кажучи, непатріотичну поведінку в часи окупації (за деякими даними, від третини до половини східних «добровольців» Вермахту були активістами радянського режиму, зокрема комуністами та працівниками НКВД).
Однак свого піка «паперове партизанство» сягнуло в 1960–1970-х, коли влада у пошуках доказів масовості цього руху «оголосила повторний набір до лав «народних месників», довівши їхню чисельність до фантастичної 501 тис. осіб. У той час як реальний кількісний стан червоних партизанських формувань в Україні, за даними сучасних дослідників, оцінюється в межах від 47 до 60 тис. осіб. Чи багато це для майже 28 млн населення, що проживало в УРСР на початок 1939 року (без урахування західних областей, де радянський партизанський рух практично не мав успіху)? На середину 1943-го з усіх партизанських формувань, що діяли на території СРСР, їхня частка в Україні становила лише 15,7%. Очевидно, що масовим той рух навряд чи назвеш, як і цілком українським. Загальна частка етнічних українців серед радянських партизанів (54%) не відповідала їхньому пропорційному складу в УРСР (70%), а в найбільших з’єднаннях наші співвітчизники «не дотягували» навіть до половини особового складу (див. Тиждень, № 41/2012). Централізованість і плановість у його розгортанні сталінським керівництвом свідчать про те, що він був радше продуктом Кремля, аніж ініціативою широких мас населення.
Читайте також: Щоб Сталіна боялись
Зона партизанської активності в Україні до моменту початку «визвольного походу» Червоної армії майже не поширювалася за межі лісистих і відносно безпечних північних районів республіки (українсько-білоруського Полісся), а чисельність загонів і з’єднань не перевищувала 5 тис. І тільки в ході контрнаступальних операцій радянських військ у 1943–1944 роках вони стали кількісно розростатися і розширювати ареали своєї бойової та підривної діяльності.
Диверсійні операції радянських партизанів на німецьких комунікаціях в Україні були загалом провальними і не змогли зірвати стратегічні перевезення Вермахту під час великих наступальних дій. Однак для того, щоб приховати цю невтішну картину, командири партизанських загонів вдавалися до статистичних приписок, подаючи в центр взяті зі стелі цифри знищених ворожих ешелонів, військової техніки та сил противника. Там, де радянські партизани звітували про сотні підірваних поїздів, у документах Вермахту йшлося про десятки. Та навіть якщо вірити статистиці Українського штабу партизанського руху (УШПР), у період з 1 квітня по 1 серпня 1943 року, під час підготовки німців до стратегічного літнього наступу та гарячої фази битви на Курській дузі, «народні месники» знищили або пошкодили щонайбільше 3% поїздів противника, які рухалися територією України. Практично незайманими залишалися основні транспортні магістралі, які проходили центральними та південними областями, де червоні не могли (але й не особливо прагнули) закріпитися через несприятливі для ведення партизанки природно-ландшафтні умови українського степу та лісостепу.
Масштаби й ефективність бойової й диверсійної діяльності радянських партизанських формувань на території УРСР не виправдали сподівань вищого партійного та військового керівництва СРСР. У другій половині 1943-го – піковий час для партизанського руху в Україні – 2/3 завдань, які УШПР ставив перед бійцями нерегулярного фронту, не було виконано.
Читайте також: Як записатися в партизани
Більшість партизанських загонів на території України до літа 1943 року поводилися доволі пасивно, перебуваючи в глибокому підпіллі, нерідко займалися мародерством, продовольчими реквізиціями в селян, пиячили та сексуально розбещувалися. Час від часу для «зміцнення бойового духу» поширювалися листівки, влаштовувалися дрібні диверсії, теракти, зрідка воєнні акції, що не так завдавали значної шкоди окупанту, як накликали нацистські відплатні акції на населення. В умовах фатальної непопулярності радянської влади в Україні провокування нацистського терору проти мирних жителів було одним із завдань, яке кремлівське керівництво поставило перед червоними партизанами. Щоб повернути симпатії українців до сталінського режиму, потрібно було наочно продемонструвати, що є ще гірша влада, ніж радянська. Тим більше що гітлерівці, на відміну від більшовиків, не надто й приховували свого кривавого обличчя.
Водночас, відчуваючи відчуження значної частини населення, яке до 1943 року не виявляло особливого ентузіазму до збройного опору окупантам, партизани нерідко самі тероризували та мордували селян і вели боротьбу з «внутрішніми ворогами». Їхній терор сягнув свого піка в Західній Україні, де основна частина населення була неприховано вороже налаштована до червоних месників і підтримувала національно-визвольні сили УПА. Виступаючи авангардом сталінізму та засвідчуючи його політичну присутність на окупованих німцями територіях, партизани наочно демонстрували, що буде з тими, хто «зрадив» радянську владу, виявляв нелояльність до неї чи співпрацював із ворогом.