Королі та династії в українській історії

Продовження, початок у №№ 7, 10, 13, 16, 19 Тижня

 

Утворена на Люблінському сеймі Річ Посполита досить швидко постала перед вибором нового короля. Смерть 7 липня 1572 року в Книшині останнього Яґеллона Сиґізмунда II Авґуста занурила новопо­сталу державу в доти нетипову ситуацію. Престол був вакантним. Король хоч і був тричі одружений, але так і не залишив по собі нащадків, які могли б претендувати на те, що шляхта обере когось із них його наступником. Останній раз у такій ситуації Королівство Польське опинялося далекого 1506 року, коли помер Олександр I. Але тоді вибір нового короля був очевидним: ним став молодший син Казимира IV Cиґізмунд. 

Пригадаймо, що самого Сиґізмунда II Авґуста обрали королем за життя його батька Сиґізмунда I в 1530-му. Ця подія хоч і справила сильне враження на сучасників, але не призвела до катастрофи, коли можна було б очікувати розпаду Речі Посполитої та повернення до status quo перед 1 липня 1569 року. Вирішальну роль у першому безкоролів’ї, а їх буде ще багато, відіграв, хоч як парадоксально, Сиґізмунд II Авґуст, передавши свої дідичні права на Велике князівство Литовське Королівству Польському. Другим фактором у відносно безконфліктному першому безкоролів’ї було те, що шляхта, маючи за собою чималі парламентські практики, доволі швидко й успішно збиралася на регіональні сеймики та провінційні з’їзди для вирішення нагальних проблем держави. Принаймні всі зібрання, що відбувалися впродовж другої половини 1572 року, ставили за мету мирно й безконфліктно обрати нового короля. Їм це вдалося з першої спроби, якщо не зважати на те, що магнати Великого князівства Литовського на чолі з Радзивіллами, незадоволені умовами унії 1569 року, шантажували сейм і всю Річ Посполиту й фактично не брали участі в обранні нового короля.

 

Перша сторінки «Генрихових артикулів». 1573 р.

 

Складний вибір

Вибору нового короля передував Варшавський конвокаційний сейм 1573 року, відомий ще як Варшавська конфедерація, на якому обговорювалися кандидати на вакантний престол короля. Шляхта, яка зібралась у Варшаві, щоб визначити засади функціонування влади та процедури обрання нового володаря, утвердила певні правила функціонування наступних сеймів цього типу. 28 січня 1573-го було ухвалено один із найважливіших документів за весь час існування Речі Посполитої. Уже в його преамбулі зазначено: «Ми ради коронні духовні та світські, і все рицарство та інші стани єдиної та неподільної Речі Посполитої з Великої та Малої Польщі, Великого князівства Литовського, Києва, Волині, Підляшшя, із земель Руської, Прусської, Поморської, Жмудської, Інфлянтської, і міста коронні». Особ­ливістю цього переліку земель, що становили Річ Посполиту, є присутність кількох українських територій, а несподіванкою — першість Києва та Волині, що передують Руській землі, під якою розумілося Руське воєводство, а в широкому значенні до цього додавалися Подільське та Белзьке воєводства. 

 

Цікаво, що новоприєднані до Корони після 1569 року території посідають тут вище становище, ніж інкорпоровані задовго перед Люб­лінським сеймом. На перший погляд, дивно, але все згідно з Конституцією Люблінського сейму про порядок місць у сенаті, якою встановлювалася нова ієрархія воєводств, земель та пов’язаних із ними урядами. Київ повернув собі формальну першість на українських землях після тривалого перебування на задвірках у Великому князівстві Литовському.

 

Читайте також: Наша Річ Посполита?

Зважаючи на відсутність короля, шляхта вважала за необхідне за «прикладом своїх предків самі між собою мир, справедливість, порядок та оборону Речі Посполитої утримати і зберегти могла». Такий мотив постійно повторюватиметься в численних сеймових та сеймикових документах цього часу. Усвідомлюючи всю відповідальність, що лягла на них у час безкоролів’я, учасники зібрання напрацювали основні засади функціонування країни до обрання нового короля. Але здебільшого згаданий документ відомий тим, що гарантував рівність усім віросповіданням, які були в той час у Речі Посполитій. Цілком слушна позиція, адже до половини сенаторів у той час були протестантами, а більшість послів, що обиралися з Київського, Волинського, Брацлавського та руських воєводств Великого князівства Литовського, — православними. Але новий король мав бути католиком. Це відсіювало частину претендентів на престол, адже зміна конфесії для них була неприйнятною.

 

Генріх Валуа. Приніс у польську політику дух французького авантюризму

Обрані кандидати, серед яких були син імператора Максиміліана II Ернест Габсбурґ, молодший брат французького короля Генріх Валуа, шведський король Йохан III Ваза, московський цар Іван IV Ґрозний, гданський каштелян Ян Костка, бидгощський суддя Вавжинець Слупський та чеський магнат Вільгельм із роду Рожемберґів, представляли різні угруповання Речі Посполитої, різні тактичні та стратегічні плани та певною мірою були свідченням неструктурованості полі­тичного ландшафту держави. Принаймні так сказали б сучасні політологи. Ця строката компанія складалася з коронованих осіб, їхніх нащадків, споріднених із пануючими домами, магната, вищого урядника та, що цілком очікувано, шляхтича. Отже, всіх тих, хто формально міг претендувати на корону.

Але вибір упав на молодшого брата французького короля Генріха. Споряджене до Парижа посольство вирушило по новообраного короля. Умовою коронації була присяга Генріха, у якій він гарантував би збереження права та вольності, що існували в Речі Посполитій. Цей документ, на якому присягав Генріх, увійшов в історію під назвою «Генріхові артикули» й став обов’язковим елементом присяги всіх наступних монархів Речі Посполитої разом із особистими зобов’язаннями короля — pacta conventa. 21 лютого 1574 року Генріх був коронований у кафедральному соборі Святого Станіслава та Святого Вацлава на Вавелі в Кракові.

 

Стефан Баторій започаткував реєстрове козацтво й назавжди лишився у спогадах як його покровитель

Перші вибори короля стали змаганням між різними угрупованнями в середовищі шляхти, що були об’єднані довкола впливових магнатських родин, де кожне з цих угруповань мало свої інтереси. Власне, відтоді демократичні інституції, процедури шляхетського самоврядування та загальнодержавний форум спілкування з монархом поволі стали перетворюватися на знаряддя в руках магнатів. Влада олігархії в останній третині XVI століття була ще не абсолютною, але вже в середині XVII століття ні сеймики, ні сейм не були самостійними гравцями в політичному житті Речі Посполитої. Не останню роль у цьому відіграли магнати з Великого князівства Литовського, серед яких були й ті, що походили з Волині та Київщини. Не маючи сильної противаги з боку середньозаможної шляхти, вони цілком щиро вважали обмеження своїх прав не зовсім відповідними їхньому статусу в суспільстві. У розпорядженні цих литовських та руських магнатів, що володіли розлогими маєтками, були величезні суми грошей та віддана армія клієнтів і слуг. Вони стали помітним явищем у політичному житті Речі Посполитої. Через це їхня поведінка на сеймах часто була пасивною. Тоді як коронні магнати мусили загравати із середньозаможною шляхтою, яка досить уміло використовувала свою політичну програму реформування держави, відому як екзекуційний рух. Коронна шляхта вже понад 100 років мала успішний досвід спілкування з монархом, чого не скажеш про магнатів із Великого князівства Литовського. 

 

Ціна авантюри

Якщо спробувати охарактеризувати правління Генріха Валуа, то, мабуть, можна обмежитися одним словом — авантюра. Авантюрою здавався весь процес його обрання та подальшого вмовляння стати польським королем. Ні він особисто, ні французька дипломатія особливо не заглиблювалися в специфіку устрою Речі Посполитої, як і в те, що майбутній король мав керувати найбільшою за площею державою християнського світу. І що ця держава зовсім не була подібною до Французького королівства. Підтриманий окремими магнатами, серед яких виділялася родина Зборовських, новообраний король в оточенні власного фран­цузького двору прагнув бути над подіями, що вирували в його новій країні. Така авантюрна поведінка не сприя­ла його авторитету. Мабуть, єдиним обдуманим кроком була категорична незгода одружуватися з Анною Яґеллонкою, сестрою Сиґізмунда II Авґуста, майже на три десятки років старшою за нього.
Отримавши звістку про смерть старшого брата Карла IX, Генріх у ніч із 18 на 19 червня 1574 року в оточенні найближчих осіб зі свого почту втік до Франції. Фактично королем у своєму далекому королівстві Генріх був лише кілька місяців. Його втеча мала б показати шляхті, що нового володаря варто обирати так, щоб у нього не було спокуси полишити свій престол, що він мав би бути більш обізнаним у справах своєї держави, говорити зі шляхтою однією мовою (Генріх спілкувався латиною та французькою) та виконувати свої обіцянки, дані під час присяги.

 

Читайте також: Історія та час

Що ж, нового короля довелося чекати майже рік, і його обрання теж не було легким. Як і 1573 року, шляхта досить вправно збиралася на сеймики та з’їзди. На елекційному сеймі у Варшаві 8 листопада 1574-го посли та сенатори висунули кількох кандидатів. Серед них були прихильники імператора Максиміліана II Габсбурґа, під яким розумівся місцевий кандидат, і протегованого родиною Зборовських трансільванського князя Стефана Баторія. Тут уже справа не була такою однозначною, як під час обрання Генріха Валуа. Проголосивши обрання імператора Максиміліана II, його прихильники не змогли першими дістатися до Кракова, місця коронації, що дало змогу прихильникам Стефана Баторія зайняти столицю й чекати на його приїзд до Речі Посполитої. Інколи швидкість ухвалення рішень має вирішальне значення.

 

Генріх Валуа. Приніс у польську політику дух французького авантюризму

 

Принайм­ні в цьому випадку так і було, адже Максиміліан II досить довго вагався, чи прийняти йому вибір частини магнатів і шляхти Речі Посполитої. І тут несподівано на арену вийшла жінка, яка стала компромісом та об’єднала тих, хто хотів Максиміліана II Габсбурґа й Стефана Баторія. Нею виявилася Анна Яґеллонка, яку не вдалося одружити з Генріхом Валуа. Вона, як сестра та спадкоємиця свого брата Сиґізмунда II Авґуста, в очах шляхти була особою, що мала б продовжувати владу династії Яґеллонів у Речі Посполитій.

 

Доба Баторія 

Тим часом Стефан Баторій виявився зручнішим і спритнішим кандидатом. Він швидко вирушив у подорож, вже 6 квітня 1575 року перетнув кордон Речі Посполитої в Снятині й через Коломию, Галич, Львів, Перемишль подався до Кракова, куди прибув 18 квітня. Перед початком цієї подорожі 8 лютого він присягнув на pacta conventa, де серед інших обов’язків було одруження з Анною Яґеллонкою. Сенатори й шляхта, навчені відмовою Генріха Валуа від шлюбу з нею, цього разу ризикувати не бажали. 1 травня 1575 року в кафедральному соборі на Вавелі Стефан Баторій побрався з Анною, а згодом його було короновано. Кумедно, що спільною мовою для подружжя була латина. Баторій так і не навчився говорити польською, хоча вільно володів латиною та турецькою.

Новий король мав одразу задовольнити великі очікування шляхти. Друге безкоролів’я, яке завершилося з його коронацією, не вирішило всіх проблем, що існували в Речі Посполитій, і головною серед них була незавершена війна з Московією за Інфлянти (сучасні Латвію та Естонію).

Державі був потрібен король-воїн, який очолив би військо, переміг ворога та повернув втрачені землі до складу своєї нової держави. Що ж, Стефанові Баторію це цілком вдалося. Успішні воєнні кампанії 1577–1582 років завершилися перемогами, серед яких особливо помітними були взяття Полоцька, Великих Лук та облога Пскова. Виснажені війною супротивники погодилися на перемир’я, що було укладене на 10 років у Запольському Ямі. Король перебував у зеніті слави. І, здавалося, ніщо не могло затьмарити його тривалого й успішного панування.

 

Читайте також: Як зустрілися дві Русі

Але інколи один вибір (як спершу може здаватися, правильний) започатковує певний ланцюжок подій, які в майбутньому стають деструктивними та нівелюють усі попередні здобутки. Для Стефана Баторія таким вибором було наближення до себе та підняття на найвищі щаблі в державі середньозаможного шляхтича Яна Замойського, який у 1570-х роках зробив приголомшливу кар’єру — від королівського секретаря і власника кількох сіл у Белзькому воєводстві до коронного канцлера та коронного гетьмана і володаря величезної латифундії, що мало чим поступалася володінням старих заможних родин Корони та Великого князівства Литовського. Спритний політик, талановитий оратор, умілий організатор — ось лише кілька епітетів, якими можна охарактеризувати Замойського. Він брав участь у посольстві до Парижа 1573 року, агітував за Анну Яґеллонку 1575‑му. Його кар’єра за Стефана Баторія була карколомною, і її можна назвати одним словом — непересічна. Квінтесенцію цієї кар’єри став його шлюб із сестрою короля Ґрізельдою, що поставив канцлера й гетьмана майже на один щабель із королем. То чому ж цей вибір короля можна назвати невдалим?

 

Варто пам’ятати, що, вивищуючи когось, король наражається на незадоволення якщо не всієї еліти, то принаймні значної її частини, яка під демагогічними гаслами рівності прагнутиме нівелювати вплив тієї особи. Так сталося і з Замойсь­ким. Причиною невдоволення еліти, а згодом і охолодження до нього короля була справа Самуеля Зборовського 1584 року. Ян Замойський як ще й краківський староста арештував Зборовського, який був визнаний банітом і переховувався ще з 1574-го, коли на коронаційних урочистостях вбив у сутичці перемишльського каштеляна Анджея Ваповського. У цій справі, яка тягнулася 10 років, коли Зборовський часто вдавав, що ховається, і навіть певний час був одним із козацьких ватажків на Запорожжі, наочно проявилося те, що за потреби влада в особі Замойського може швидко ухвалити необхідне для себе рішення. І все для того, щоб знищити конкурентів. А Зборовські якраз і були тими конкурентами, адже як ніхто інший інвестували в обрання Стефана Баторія королем, сподіваючись посилити позиції своєї родини в державі. На жаль, так не сталося. Цього разу переміг той, хто мав більше владних важелів, але перемога не додала Замойському ні слави, ні нових прихильників, а швидка смерть Стефана Баторія в розквіті сил 12 грудня 1586 року поставила Річ Посполиту перед черговим вибором нового короля.

Якщо спробувати підбити підсумки панування перших двох обраних королів у Речі Посполитій, то образ Стефана Баторія однозначно є набагато привабливішим. Король-воїн, переможець в Інфлянтській війні. Він започаткував реєстрове козацтво й назавжди лишився у спогадах як його покровитель. Ще однією доволі несподіваною характеристикою панування Баторія стала мода на угорський стрій, який у поєднанні з місцевим традиційним убранням став основою сарматської моди в Речі Посполитій, що панувала до кінця її існування. Відомий усім портрет Стефана Баторія в червоному 1583 року став зразком для всіх подальших королівських, магнатських та шляхетських портретів, що знані тепер як сарматські. Що ж, це принаймні було тим, що об’єднувало. Французька мода, яку демонстрував Генріх Валуа, бачилася на цих теренах дикою. Але вона тріумфально повернеться у XVIII столітті, коли мода на все французьке, підсилена блиском Версаля, розумом Просвітництва та величчю Франції, домінуватиме при дворі останнього короля Станіслава Авґуста Понятовського.