Все, що ми здобули, було б злочином розтринькати.
Для початку домовимося: те, що проявили українці — без-пре-це-дент-но. Відвага, співчуття, солідарність, взаємодопомога, самозречення, водночас готовність жити, бажання жити, віра. Такого не було не лише в Україні, такого давно не було в цілому так званому Першому світі, до якого, як з’ясовується, ми за фактом належимо.
Слід відзначити ще одну вже зовсім несподівану обставину: держава, до якої ми ставилися якщо не зі зневагою, то як мінімум з насмішкуватою обережністю (маю на увазі державу як сукупність адміністративних коліщат — від органів центральної влади й мерів великих міст до останнього столоначальника районної служби соцзахисту), показала свою не просто життєспроможність, а й, перепрошую, ефективність! Бізнес, до якого ми так само звикли ставитися, ну гаразд, не зі зневагою, але щонайменше з недовірою — від компаній національного масштабу до найдрібнішої швацької майстереньки на чотирьох орендованих квадратних метрах без вікна, — не посипався! Про наші збройні сили включно з нацгвардією, теробороною, поліцією й, головне, кожним окремо взятим українським вояком взагалі немає сенсу щось казати. Теж не було такого в новітній історії.
Не можу не зазначити геть неочікуваний прогрес у самовизначенні: ті українці, які до війни, а надто до повномасштабної фази, почувалися байдужими до питань мови та ідентичності, а таких, як ми добре пам’ятаємо, було до біса, масово переходять на державну, швидко усвідомлюють, хто вони й навіщо. Уже тепер трохи з випередженням можна констатувати: ми відбулися. Стрес і випробування винесли на поверхню те, що було під сподом, і воно виявилося змістовним, вартісним, коштовним. «Дух свободи внутрь нас родить», — написав Сковорода. Не лише свободи, а й волі до життя (й до вдосконалення та прикрашення цього життя), емпатії, самоповаги, благості в тому самому християнському розумінні. Ніколи досі не було так кайфово бути українцем.
Читайте також: У чому суть поточного історичного моменту і як нам уникнути катастрофи
Нам пощастило з ворогом: звучить кощунно, по-блюзнірськи, але нам справді пощастило. Вперше за багато сторіч ми опинилися на боці абсолютного хімічно чистого добра. Ми як українці тією чи іншою мірою були причетні до злочинів імперії — передусім російської, але австро-угорська теж, перепрошую, не завжди впродовж свого існування була білою й пухнастою. На нас чимало гріхів, зараз відбувається спокута, власне, вже відбулася. Наважуся припустити, що ми отримали відпущення. Це відчуття безальтернативного вибору світлого боку треба якось затримати.
Рахуємо далі: ми вже перемогли. Вони нас ненавидять, а ми з них сміємося. Серед іншого, ми маємо стосовно них ще одну відчутну перевагу: ми їх розуміємо, вони нас ні. Не розуміють і не треба, не дуже-то й хотілося, йдуть вони… ну, ви зрозуміли.
Натомість нас почули за близькими й дальніми кордонами: помітили, навчилися виокремлювати, оцінили, допомагають. Якщо в 2014-му окремі друзі України звідти припускали, що Майдан і енергія, що на ньому вивільнилася, важлива для цілої Європи, що ми, саме ми здатні забезпечити їм новий імпульс розвитку, це сприймалося або як невдалий жарт, або як незаслужений комплімент. Тепер уже ясно, що нам є чим поділитися з Європою. Варто врахувати також декілька супутніх обставин: ми маємо імунітет від лівих ілюзій у тому вульгарному вигляді, в якому вони не лише існували в комуністичному минулому, а й подекуди на Заході стали мало не мейнстрімом у певних середовищах (політиці, держапараті, богемі, академічному світі тощо).
Іншими словами, український проєкт — і як такий, і як частина європейського — вже успішний. Далі сила-силенна праці, самоосвіти й самовиховання, роботи над помилками й боротьби з внутрішніми демонами, бо куди ми дінемо наших лицемірів, продажних падлюк і зрадників? А нам далі з ними жити й миритися з тим, що вони сусідитимуть зі святими. Доведеться з нуля вчитися поважати ближнього, а не оголошувати його негайно зрадником на тій підставі, що він має інакшу візію. Доведеться так само цінувати ближнього, тим більше, що війна таки забирає найкращих, найяскравіших, і їх шалено бракуватиме в новій Україні. А ще доведеться звикати, що ми різні, й не лише миритися з цим, а й цінувати це — тим більше, що уявні відмінності, які так успішно роздмухували емісари й маріонетки, бліднуть на очах. І солідарним рішенням оголосити мораторій на срач — такий звичний, такий зручний, такий комфортний, він нам уже не по силах, не можемо ми й далі його собі дозволяти.
Читайте також: Архієпископ Ігор Ісіченко: «Кожен народ гартується, проходячи спільне випробування»
Ну й нарешті. Дорослість, відповідальність, яких теж треба вчитися, причому кожному. Усе, що з нами відбувалося впродовж тридцяти одного (!) року, — це низка везінь, навіть тоді, коли ми летіли в прірву, все одно в кінцевому рахунку якось миналося. Не треба зайвий раз нагадувати, скільки разів ми віддавали рішення на волю випадку, замість зосередитися й спокійно без істерик порахувати плюси й мінуси. А скільки разів ми толерували жахливі, антидержавні рішення антидержавних потвор (хоча б на кшталт Харківських угод), як часто довіряли те чи інше відповідальне кермо пролазам, аби тільки лавочки, дитмайданчики, асфальт і ліхтарі? Політична культура — це не лише про парламент і президента, це передусім про забутого пенсіонера, якого вже годі зваблювати харчовим набором, про юного столичного хіпстера й автомеханіка з глибинки, якими тепер уже непристойно маніпулювати, бо ціна інфантильних рішень — літри й декалітри пролитої гарячої крові, не завжди власної, але трапляється по-різному.
Люди змінюються повільно, але хоча б зараз необхідно повторювати собі зранку до вечора: все, що ми здобули («ми», звісно, в метафоричному сенсі, бо кожен доклався дуже по-різному), було б злочином розтринькати. Злочином перед собою, перед дітьми, перед тими, кому ми дозволили загинути. Наш ворог нікуди не дінеться, не отямиться, не стане людянішим. Україна ще довго перебуватиме на межі фізичного виживання просто внаслідок географії, як це траплялося неодноразово в її історії. Я люблю її такою, якою вона є, й ще більше якою вона має всі підстави стати буквально завтра. Заради неї я готовий поступитися якоюсь кількостю власної дурості й поганих звичок. А ви?