«У чеській столиці комунальні послуги коштують значно дорожче, ніж в Україні, приблизно вдвічі-втричі. Тому люди мусять економити і розуміють навіщо. А в нас із радянських часів лишилася звичка: коли навіть у когось тече вода із крана, то його не закручують. Біжить – і нехай», – розповідає студент Економічного університету Праги Станіслав Бєлий, який уже п’ять років мешкає і навчається в цьому місті. «Муніципалітети в Чеській Республіці не відсторонені від питань ЖКГ. Якщо, наприклад, станеться велика аварія на теплотрасі, то проблему усуватимуть саме муніципальними силами».
У Варшави, Праги та Києва 1989 року була одна й та сама соціалістична вихідна точка. Усі три столиці стартували з одержавленим на 100% і загалом неефективним житлово-комунальним сектором. І так само як за залізним принципом театр завжди починається з гардероба, процес демократизації та впровадження принципів раціонального господарювання й ринкової економіки в Польщі, Чехії та Угорщині починався з докорінної зміни філософії управління та функціонування ЖКГ. На практиці громади на місцях та приватні фірми стали здійснювати контроль і експлуатацію цього комплексу незалежно від держави.
Читайте також: Чорна дірка. ЖКГ загрожує здоров'ю українців
Поляки та чехи комунальні проблеми вирішили просто й ефективно, повністю відмовившись від державних ЖЕКів радянського типу, які досі діють в Україні, тягнучи за собою хвіст нарікань та скарг. Польща пішла в цьому питанні за принципом «допоможи собі сам», передавши, згідно з ухваленим законом, повноваження керувати ЖКГ й утримувати його самим власникам помешкань, які об’єдналися в низку ОСББ (організацій співвласників багатоквартирних будинків, або кондомініумів). Сталося так, що масова приватизація житла й комунальна реформа збіглися тут у часі, значно доповнивши одна одну. Ухвалений Закон «Про власність на приміщення», що діє від 1995-го, дав життя більш як 80 тис. житлових товариств. Їх чисельність уже перевищила через 10 років, у 2005-му, 110 тис. і щороку зростає. Нині в Польщі налічується кілька мільйонів людей, які є власниками приватизованих квартир, а якщо враховувати членів їхніх сімей, то цифра збільшується вже до десятків мільйонів.
Хто відповідальний?
У Празі, за словами Станіслава Бєлого, можна спостерігати подібну до польських реалій картину. «Багато установ, які в Чехії відповідають за місцеве комунальне господарство, тобто аналоги українських ЖЕКів, є приватними. Їх створення ініціювали муніципалітети. А ще окремі компанії надають послуги з вивозу сміття». Коли трапляються аварійні ситуації, як-от прориває трубу, празькі комунальники реагують значно швидше за наших.
«Усі тут розуміють: якщо виникла непередбачувана ситуація, то це відповідальність певної служби чи організації, – каже Станіслав. – А в Україні ніхто не відчуває, що саме він має усунути поломку. Спрацьовує логіка: це нормально, що прорвало трубу чи зламався ліфт, колись відремонтуємо. Чехи реагують і діють по-іншому: сталася аварія – ліквідувати її наш обов’язок, бо ми пообіцяли надавати якісні послуги. І відчуття відповідальності за зроблене стосується не лише житлово-комунального господарства, а й інших сфер життя».
Як стверджує експерт ООН Леонід Туловський, менеджер програми муніципального врядування та сталого розвитку в Україні: «Кожна європейська країна має певні особливості, наприклад, наявність державних та муніципальних програм підтримки власників або надавачів послуг, але загалом ні муніципалітети, ні держава не опікуються приватним житловим фондом. Це обов’язок власників (співвласників). Участь держави полягає лише у виконанні функцій із розробки та ухвалення необхідного законодавства, що регулюють відносини або визначають стандарти».
Читайте також: Житлово-комунальна катастрофа
Власники житла в Польщі та сусідніх країнах роблять авансові внески у формі поточних платежів до 10-го числа кожного місяця. Величину цієї плати визначає товариство: затверджує її на основі пропозицій органів самоуправління. Оскільки витрати з управління нерухомістю беруть на себе лише її власники, в них можуть з’явитися проблеми зі знаходженням необхідних коштів на капітальні ремонти. Такі види робіт, як лагодження даху, установка водного чи газового обладнання, вимагають значних сум. Тому польські ОСББ накопичують гроші в окремому фонді, збираючи на плановий ремонт інколи навіть роками. Немає там, як і в сусідній Чехії, субсидій для малозабезпечених в українському варіанті. Таким людям надає адресну допомогу держава, а за комунальні послуги вони платять нарівні з усіма рештою.
Навіть за приблизними підрахунками, на кожного власника припадають істотні витрати на утримання будинку. Польща забезпечила своїм громадянам право вибору, хто і як надаватиме їм послуги у сфері ЖКГ. Керівники компаній, які обслуговують житла, діють на підставі угоди, яку з ними укладають члени кондомініуму. Лише в Кракові, наприклад, таких налічується близько 40, тож у людей завжди є можливість вибирати відповідно до цін та якості послуг. Головне, що задоволені кінцеві споживачі – мешканці. Як кажуть самі поляки, коли ця реформа тільки-но починалася, їм невтямки було, що вона виявиться настільки успішною.
За що плачу, знаю
У випадку Польщі помітна конкуренція на ринку послуг ЖКГ та його демонополізація стали виходом зі скрути початку 1990-х. Для компаній цей бізнес є достатньо прибутковим, тоді як їхня діяльність прозора і обмежується антимонопольним законодавством. Цікаво, що згідно з польськими нормами після продажу першої-таки квартири в новому будинку покупець та власник житлового комплексу зобов’язані створити ОСББ. Відтоді саме вони, а не неефективні держструктури беруть на себе відповідальність за його утримання.
Реформування житлово-комунального господарства у країнах Центрально-Східної Європи, зокрема Польщі та Чехії, тривало паралельно з переходом їхньої економіки до ринкових механізмів, а від 2004 року ще й із фінансовою допомогою та за стандартами ЄС. У результаті відбулися глибокі трансформації підприємств ЖКГ, зокрема їх реструктуризація та приватизація, демонополізація, лібералізація ринку комунальних послуг, привнесення дієвих засобів управління (регулювання) й запровадження ринкових методів ціноутворення.
Хто в місті господар?
Три моделі реформування ЖКГ в Європі
На зламі 1980–1990-х років уряди більшості країн Європи у межах соціально-економічних програм та програм реформування державного сектору економіки здійснили приватизацію об’єктів житлово-комунального господарства, керуючись тим принципом, що на ринкових засадах ця сфера функціонуватиме ефективніше, ніж перебуваючи в державних руках. Паралельно розпочався пошук нових форм надання комунальних послуг із залученням представників бізнесу. Сьогодні в Європі розроблено три головні моделі реорганізації ЖКГ: англійську, французьку та німецьку.
Велика Британія довго йшла до створення суспільно прийнятних і комерційно привабливих умов у комунальному секторі, провівши за останні 15 років повну приватизацію об’єктів житлокомунгоспу. Спочатку там було об’єднано муніципальні водоканали в межах 10 регіональних державних компаній, а потім їх приватизовано. Перед цим уряд списав усі борги комунальних підприємств, узяв на себе видатки на модернізацію їхньої інфраструктури й провів її паспортизацію. На відміну від Сполученого Королівства, у більшості європейських країн комунальна інфраструктура перебуває в муніципальній власності, а приватні оператори експлуатують її на умовах договору концесії.
Практичним завданням реформування сектору ЖКГ у ФРН було створення ринку житлових і комунальних послуг на засадах конкуренції. Німецька модель передбачає тип реформування, коли підприємства галузі стають акціонерними компаніями, основним пакетом яких володіє муніципалітет. Головною проблемою змін такого типу стала побудова системи ефективного муніципального самоврядування, на яке мала спиратися система ЖКГ на місцях. З метою вдосконалення тарифного ціноутворення в Німеччині апробували схеми, які уможливлювали покривання поточних витрат у середньостроковій перспективі. Першим кроком була відмова від надання соціальної допомоги населенню через комунальні підприємства й перехід до адресного субсидування. Субсидії надавали малозабезпеченим родинам залежно від рівня їхніх доходів. Бюджетні кошти, які звільнилися, було спрямовано як інвестиції в модернізацію мереж та устаткування й на капремонти інфраструктури. За німецькою моделлю вибудовувався сектор ЖКГ в Нідерландах, Бельгії, Австрії та країнах Скандинавії.
Третя модель реформування житлокомунгоспу в Європі належить Франції – країні з потужним державним сектором. Хоча її приватний бізнес, який надає послуги водопостачання, має чи не найдавнішу на континенті традицію – приблизно сторічну. Зокрема, тамтешнім компаніям належить ініціатива будівництва комунальних мереж у містах. Французька модель, таким чином, є компромісом між двома описаними вище: вона передбачає об’єднання муніципальної власності на об’єкти ЖКГ та управління приватного бізнесу ними на умовах довгострокових договорів оренди й супутніх інвестиційних угод.
Попри різну форму власності на житлово-комунальні підприємства й відмінності в управлінні ними, схема, за якою фінансують оновлення основних фондів цього сектору, в більшості європейських країн однакова. Підприємство-оператор (тобто те, яке ці складові ЖКГ обслуговує і забезпечує комунальні послуги) залучає на ринках довгострокове фінансування, після чого на задіяні кошти оновлює фонди і впродовж 15 років виплачує кредит за низькими ставками. Таким чином, досягають модернізації та ефективності функціонування житлово-комунального господарства. Лише за цих умов воно може бути прибутковим, та й то не в перші 10 років після його осучаснення. 5–7% – це вже хороший показник. Однак прибутковість не найголовніше завдання ЖКГ, яке насамперед має бути ефективним і надійним для споживачів.