Із Росії з любов’ю

Культура
22 Жовтня 2011, 13:58

Євген Станкович залишається одним із найплідніших сучасних класиків української музики. Не минуло й року від прем’єри його балету «Володар Борисфена», написаного у співпраці з політиком-регіоналом Анатолієм Толстоуховим, як у Національній філармонії презентували новий твір маестро під назвою «Сільська опера/Opera rustica». Що цікаво, творчий тандем мав місце й тут – пан Толстоухов забезпечив фінансову підтримку заходу. Слово «тандем» невипадкове, адже презентувало гучну прем’єру товариство «Україна – Росія», де Анатолій Володимирович виступає в ролі засновника й голови.

Якщо не говорити про формально-естетичний бік «Сільської опери» (про це згодом), подія має подвійне значення. Перше – Євген Станкович стрімко стає для нинішньої української влади тим, чим для Сталіна був Шостаковіч. Не знати, чи пройде він на цьому шляху крізь ті самі терни, що російський класик, і взагалі, як далеко ним зайде, але в обох випадках мова йде про добровільний діалог таланту з владою, в якому становище сторін наперед нерівне.

Як переконує досвід, і в обіймах влади митець може набрати вдосталь очок для перемоги «з погляду вічності», однак на коротку перспективу такий симбіоз виявляється програшним: даючи використати себе, «керманичі» неодмінно використають і творця. Не може не тішити те, що роман із нинішніми можновладцями застав Станковича більш ніж зрілим автором, тож є сподівання, що тут усе-таки йдеться радше про використання доступного ресурсу з цинізмом справжнього генія, ніж про усвідомлене обслуговування «нових панів».

Навіть недавня історія знає багато таких прикладів. Карл Орфф заплямував себе співпрацею з нацистами, Отторіно Респіґі – з фашистами. Тонкий інтерпретатор російської класики Валєрій Ґєрґієв, породичавшись із Путіним, відкрив нові можливості для себе і для Маріїнського театру, водночас беручи участь у таких ідеологічних проектах, як концерт на площі розбомбленого Цхінвалі. Який рахунок виставить влада українському композиторові – інтрига, що може мати передбачуваний кінець. Адже митцям покоління Станковича може виявитися зручно повернутися до знайомого радянського формату взаємин із нею.

Другий аспект значення події полягає в тому, що український слухач дістав змогу ознайомитися з новим твором першорядного вітчизняного автора тільки після першого виконання в Росії, яке і стало світовою прем’єрою. Товариство дружби з північним сусідом відтворило контекст, у якому Україна отримує власний культурний продукт тільки після схвалення в «центрі». За іронією, ним стала навіть не Москва, а нафтова столиця РФ – Тюмень. Кажуть, що то місцеві українці безпосередньо фінансували написання твору. Однак саме їхня історична батьківщина зрештою поступилася місцем у ранжирі важливості слухачів батьківщині здобутій. Важко сказати, чи йдеться про повернення до старої імперської матриці, чи ми її так ніколи й не покидали остаточно.

З погляду форми «Сільська опера» не є ніякісінькою оперою. Хіба що вона доводить традиційні проблеми з якістю сюжету, притаманні цьому жанрові у східних слов’ян, до межі, за якою сюжет уже відсутній як такий. Насправді це радше вокальний цикл або кантата для басу й сопрано, з характерною для Станковича пристрастю накладати крайні голоси. Структура твору – просте чергування ліричних номерів на тексти Бориса Олійника.

Станкович зумів виростити навколо його віршованих банальностей таке переконливе звукове середовище, то палке, як в увертюрі, то місцями аж гіпнотичне, як у «Мамо, вечір догоря», що вони починають видаватися тим, чим є кожна банальність: правдою життя.

Усупереч очікуванням, музика, в якій композитор із незворушністю Генделя утилізував поміж іншого власну давнішу тему із саундтреку до «Роксолани», не має нічого особливо сільського, читай фольклорного, на відміну від олійниківських хуторянських медитацій. Станкович натомість щедро розсипав у «Сільській опері» відсилання до стилістики веризму, що справді пасувала б до рустикальної драми, якою вона так і не стала. Наскільки вони узгоджуються з текстами – риторичне запитання, якщо тільки це не іронічні лапки, в які автор, обізнаний на тонкощах пародії, поставив пафос поета.

Зрештою, сама можливість такого твору свідчить про доконаність однієї трансформації в українській музиці: вона нарешті освоїла місто. Адже те, що є привід маркувати певний твір як «сільський», можна пояснити тільки потребою відрізнити його від «міського», зазвичай нормативного. Це насправді найкращий доказ поразки народницького проекту, де сільське дорівнювало українському взагалі, а відтак жодної «Сільської опери» бути не могло: саме такою була будь-яка опера.

Що ж, свою сільську «оперу» Євген Станкович уже написав. Чи візьметься він тепер до міської і без лапок? Шанувальники класики з Партії регіонівта російські українці могли б допомогти йому в цьому.

Читайте також: Вже не варвари. Ще не європейці