Відзначаючи своє 75-річчя, Держава Ізраїль може озирнутися на вражаючу історію успіху. Вона не лише три чверті століття протистоїть ворогам, які оголосили знищення Ізраїлю своєю найвищою метою. Ізраїль став процвітаючою країною з безпрецедентно сильною та інноваційною економікою в регіоні. Мирні угоди, відомі як «Угоди Авраама» з Об’єднаними Арабськими Еміратами та Бахрейном, серед іншого, значно підвищили безпеку єврейської держави та визнання в регіоні. Імовірно, це лише питання часу, коли Саудівська Аравія також встановить офіційні відносини з Ізраїлем.
Однак гострою залишається загроза з боку Ірану, який невдовзі може отримати ядерну зброю, а також його поплічників у Лівані та Газі. Окрім того, тривалий конфлікт з палестинцями як ніколи далекий від вирішення. Але останньо стабільність єврейської держави під загрозою й зсередини. Авторитарне переформатування держави, заплановане прем’єром Нетаньяху та його ультраправими союзниками хвилює значну частину ізраїльського суспільства. Панує страх встановлення диктатури, країна поділена як ніколи раніше.
Але куди б він не рухався, Ізраїль однаково залишається бажаним образом ворога для «антиімперіалістичних» радикалів. Це відповідає настановам арабської пропаганди, яка сягає далеко вглиб західних суспільств. Наприклад, у Палестинській національній хартії 1968 року йдеться, що сіонізм «органічно пов’язаний із світовим імперіалізмом» і «ворожий до всіх визвольних і прогресивних рухів у світі».
Читайте також: Коли компроміси неможливі
Американський історик Джеффрі Герф у своєму дослідженні «Момент Ізраїлю», опублікованому минулого року, детально продемонстрував, що це грубе спотворення історії. Насправді Ізраїль був аж ніяк не творінням західних «імперіалістів», навпаки, це було антиколоніальне утворення. «Єврейська держава, говорить Герф, була проєктом антифашистських, антирасистських, антиколоніальних, антиімперіалістичних лівих, включаючи Радянський Союз».
План ООН з поділу Палестини, який передбачав створення там єврейської та арабської держави і був прийнятий Генеральною Асамблеєю ООН у листопаді 1947 року, отримав підтримку насамперед з боку лівих лібералів США та європейських демократичних соціалістів. Але спротив створенню єврейської держави в урядових апаратах США та Великої Британії був величезний. Державний департамент США за Джорджа Маршалла, наприклад, побоювався, що прихильність до Ізраїлю може ускладнити США доступ до арабської нафти. Окрім того, враховуючи тодішній сильний соціалістичний ухил сіонізму, було хвилювання, що незалежна єврейська держава потрапить під вплив Радянського Союзу.
Але провідні лідери сіонізму, з кола пізнішого першого прем’єр-міністра Ізраїлю Давида Бен-Гуріона, були аж ніяк не прорадянські, а антикомуністичні ліві в сенсі європейської соціал-демократії. Зрештою, президент США Трумен не піддався прорахункам скептиків у власних лавах і США проголосували в ООН за план розділу.
Читайте також: Хибний засновок
Вирішальною для успішного створення єврейської держави була підтримка Радянського Союзу та домінованих ним країн-членів ООН. Рішучу підтримку надали передовсім Українська Радянська Республіка, яка мала власний голос у цій всесвітній організації , та Чехословаччина. Остання також постачала зброю Ізраїлю, який гостро потребував її, коли йому довелося захищатися від збройної агресії низки арабських держав, що почалася одразу після проголошення його незалежності навесні 1948 року. Зброї від Заходу він не отримав.
Радянське керівництво сподівалося, що створення Ізраїлю послабить західний вплив, особливо Великої Британії, на Близькому Сході. Однак на початку 1950-их років позитивне радянське ставлення до сіонізму змінилося на протилежне. Антисемітські кампанії, ініційовані Сталіним у комуністичних країнах заради боротьби з «космополітизмом», досягли у 1952 році кульмінації у празькому «процесі Сланського». Чотирнадцять провідних функціонерів КП, серед яких одинадцять єврейського походження, звинуватили у «троцькістсько-тітовсько-сіоністській змові» і судили на показовому процесі. Серед одинадцяти обвинувачених, засуджених до смертної кари і страчених, був Владімір Клементіс, який на посаді міністра закордонних справ Чехословаччини відігравав провідну роль в організації поставок зброї для оборонної війни Ізраїлю в 1948 році.
Ситуація змінилася: Радянський Союз став найпотужнішим спонсором арабських ворогів Ізраїлю, тоді як США з 1960-их років стали найважливішим союзником єврейської держави.
Читайте також: Гра на випередження. Як Ізраїль переосмислює свою безпекову політику
Згода на заснування Ізраїлю була останнім спільним кроком союзників у Другій світовій війні, спрямованим на формування повоєнного устрою. «Ізраїльський момент», коли проголошення єврейської держави стало можливим, настав завдяки надзвичайній історичній констеляції, яка більше не могла повторитися. Сіоністичне керівництво на чолі з Давидом Бен-Гуріоном, як пише Джеффрі Герф, рішуче використало цей «швидкоплинний момент, момент Ізраїлю, для створення сталого досягнення».
Попри усі нападки, Ізраїль залишається зразком для народів, які прагнуть звільнитися від колоніальної залежності. Навіть у часи гострої військової загрози і найжахливіших терористичних атак він зберіг свої демократичні інститути й стандарти. Було б фатальним через внутрішні тертя, зараз втратити те, що не змогли відібрати у нього його авторитарні смертельні вороги: демократичну, ліберально-плюралістичну ідентичність.