На Заході гучнішими стають голоси, які наполягають на якнайшвидших переговорах між Заходом і Росією з метою припинення її агресивної війни проти України. Нещодавно вони отримали стимул у вигляді «мирного плану» Китаю, який насправді має лише приховати співучасть пекінського тоталітарного режиму з російським агресором.
Стійкий «компроміс» чи «узгодження інтересів» з авторитарними й тоталітарними державами, які заперечують усі норми міжнародного права та не поважають людської гідності, для демократій насправді неможливі. Якщо з ними й досягати тимчасових угод, то лише з позиції сили та зі збереженням здатності адекватно реагувати, якщо інша сторона порушує домовленості.
Парадигматичний приклад наслідків невиконання таких умов є начебто мирна угода, яку США уклали з комуністичним Північним В’єтнамом 50 років тому, наприкінці січня 1973 року. Вона передбачала виведення американських військ з Південного В’єтнаму протягом шести тижнів. Там залишилися лише кілька тисяч американських військових радників для південнов’єтнамської армії. Однак Північному В’єтнамові дозволили залишити 140 тис. солдатів на завойованій території на півдні країни. Це мало стати основою для припинненя військових дій і забезпечити «відновлення миру».
Читайте також: Ключ до загального блага
Втім, про це не могло бути й мови. Адже комуністичний режим у Ханої ніколи не мав наміру виконувати взяті на себе в «Паризькому договорі» зобов’язання. Він розглядав його радше як етап на шляху до захоплення всього Півдня. Без підтримки американських військ південнов’єтнамська армія не мала жодних шансів проти переважаючих сил північнов’єтнамських військ, добре озброєних Радянським Союзом і Китайською Народною Республікою. Лише до кінця 1974 року понад 76 тис. південнов’єтнамських солдатів загинули у війні. До того ж відсутність фінансової допомоги США занурила Південний В’єтнам у важку економічну кризу.
Наприкінці квітня 1975 року північнов’єтнамські комуністи досягли своєї мети. Захопивши столицю Південного В’єтнаму Сайґон, який зараз називається Хошимін, вони захопили владу в усій країні та встановили свій тоталітарний режим. Результатом стала втеча понад 1,6 млн в’єтнамців – «людей у човнах» – які намагалися врятуватися від страшного комуністичного терору втечею на човнах через море. За оцінками, 200 тис. південних в’єтнамців стратили одразу після приходу до влади північно-в’єтнамського режиму, близько 165 тис. осіб ув’язнених безпідставно або за роботу на американські установи, померли в «таборах перевиховання», тисячі закатували до смерті або зґвалтували їхні охоронці, близько 50 тис. померли внаслідок примусової праці.
На фоні цього здається майже макабричним, що головні переговірники США і Північного В’єтнаму Генрі Кіссінджер і Ле Дик Тхо отримали Нобелівську премію миру 1973 року за укладення Паризької угоди (яку, втім, отримав лише Кіссінджер). Зважаючи на катастрофічні наслідки цієї угоди, взагалі не зрозуміло, звідки взялась дотеперішня слава Кіссінджера як начебто видатного дипломата. У будь-якому разі, «Паризька угода» далека від того, щоб бути яскравим прикладом мудрої демократичної зовнішньої політики. Це було ніщо інше, як прихована декларація про капітуляцію США.
Читайте також: «Відкритий лист» і помилковий німецький пацифізм
Звісно, обставини, за яких було укладено цей договір, ледве чи можна порівняти з нинішньою ситуацією наприклад в Україні. США вийшли з В’єтнаму після багаторічної безуспішної війни із великими втратами. І захищали вони в Південному В’єтнамі не демократію, а жорстоку і корумповану диктатуру. Тим не менше, умови для позитивного розвитку В’єтнаму були значно сприятливіші на півдні країни, ніж на тоталітарній півночі.
Приклади Південної Кореї та Тайваню показують, як в довгостроковій перспективі репресивні системи можуть еволюційним шляхом трансформуватися в демократії, якщо в них розвивається активне громадянське суспільство. Тоталітарне правління, однак, повністю викорінює такі паростки громадянського суспільства і руйнує майбутній потенціал нації, яка поколіннями була під його гнітом. Іран, наприклад, демонструє, наскільки фатальними можуть бути наслідки, коли на зміну «звичайній» диктатурі приходить ще гірша тиранія, яка радикально заперечує цивілізаційні засади суспільства. Тому запобігання встановленню таких насильницьких тоталітарних режимів має бути головним пріоритетом демократичної глобальної політики.
Однак трагедія В’єтнаму подібним чином нещодавно повторилася в Афганістані. Угода, яку адміністрація президента США Дональда Трампа уклала з талібами на початку 2020 року, виявилася не вартою паперу, на якому була написана. В’єтнамські комуністи підписали угоду 1973 року лише тому, що вона усувала вирішальну перешкоду на шляху до захоплення влади у вигляді американських військ. З цим же розрахунком тоталітарні афганські ісламісти підписали угоду 2020 року. Жах, який після цього накрив Афганістан, має стати страшним нагадуванням західним демократіям, ніколи й ніде не допустити повторення подібного, а особливо у центрі Європи.