Чи у випадку війни Росії проти України йдеться про війну на винищення з метою геноциду? У німецьких та німецькомовних ЗМІ останнім часом дедалі частіше лунають голоси, які це заперечують і вважають перебільшенням.
Славіст Ульріх М. Шмід в Neue Zürcher Zeitung нещодавно віддав належне американському історику Тімоті Снайдеру за його діяльність на користь України, але оцінки Снайдера назвав «часто перебільшеними». Йому не подобається, що Снайдер називає режим Путіна «шизо-фашистським», ставлячи російське вторгнення в Україну в один ряд зі звірствами націонал-соціалізму і сталінізму.
«Своєю війною в Україні Путін не повторює злочини Сталіна і Гітлера, вважає Шмід. «Він радше грається з історичними декораціями і об’єднує їх у жахливу ідеологію, яка плутається в абсурдних протиріччях. Ми безумовно хочемо миру, тому ведемо війну. Ми боремося проти Заходу і тому бомбимо українські міста. Українці – наші брати, тому ми їх вбиваємо. Ця божевільна логіка –виняткова ознака путінської диктатури».
Читайте також: У пошуку близькосхідної стратегії Заходу
Але те, що перераховує Шмід, аж ніяк не «ексклюзивні ознаки» путінізму. Військові кампанії Гітлера і Сталіна свого часу також виправдовували абсурдною до божевілля логікою. Нацисти зображали «світове єврейство» і нібито підконтрольні йому західні держави, як справжніх «розпалювачів війни», тоді як Німеччина боролася лише за те, щоб врятувати «арійську расу» від її нібито неминучого винищення. Сталін вбивав і депортував польську та балтійську еліти під приводом «звільнення» цих країн від ярма капіталізму. Радянські завоювання загалом завжди слугували нібито меті порятунку «миру в усьому світі», якому загрожував західний «імперіалізм», з 1939 по 1941 рік також у спілці з Гітлером.
Безумовно, було б занадто просто розглядати путінізм як простий привид націонал-соціалізму та/чи сталінізму. Але не забуваймо про численні подібності між політикою винищення, яку проводить російський режим, і політикою тоталітарних систем ХХ століття.
Шмід, однак, вважає, що Кремль хоче колонізації, але «не винищення українського народу». При цьому він просто ігнорує всі докази протилежного, як неодноразові та відкриті заяви саме про це провідних представників режиму. Так нещодавно головний проповідник путінської ненависті Дмітрій Мєдвєдєв у тираді, що підбурює до геноциду, назвав українців «кровопивцями-паразитами», а їхню країну «недо-Україною», яка має зникнути на користь «Великої Росії».
Публіцист Константін Заккас у лівій щоденній газеті нещодавно створив хибне враження, що терміни «геноцид» і «війна на знищення» застосовні лише до випадків, пов’язаних з фізичним знищенням усіх представників або, принаймні, більшості народу. Насправді, згідно з міжнародним правом, геноцид характеризує намір «знищити, прямо чи опосередковано, повністю або частково, національну, етнічну, расову чи релігійну групу як таку».
Читайте також: Коли компроміси неможливі
Кількість вбитих людей не є вирішальним критерієм. Але Заккас не вважає «відносно низьку офіційну цифру в 8 200 загиблих українських цивільних осіб», озвучену Організацією Об’єднаних Націй у березні, достатньою для того, щоб розпізнати систематичний план Росії на винищення. При цьому він недооцінює короткий проміжок часу і обмеженість простору, який був у путінських головорізів для вбивства людей, задокументованих досі у даних про жертви. Території, де зараз це можна перевірити, були окуповані росіянами лише від кількох тижнів до кількох місяців. З якими цифрами ми б зіткнулися у випадку тривалої російської окупації всієї України?
Та авторові не досить говорити, що путінська Росія не має геноцидних намірів. Він опускається до огидної інсинуації, мовляв прихильники України, які говорять про російський геноцид, хочуть звільнитися від німецької історичної провини із гаслом: «Дивіться – ми, німці, більше не самотні, Путін також веде війну на знищення і чинить геноцид».
Насправді проукраїнські голоси в Німеччині давно закликають до того, щоб німці нарешті повністю усвідомили свою історичну відповідальність за немислимі нацистські злочини в Україні. Натомість, ті, хто справді хоче релятивувати німецьку провину або витіснити її з пам’яті, як-от ультраправа АдН, виступають на боці російського агресора.
Читайте також: Недооцінка ворогів – загроза демократії
Те, що деякі німецькі інтелектуали, попри жахливі звірства, які Росія чинить в Україні, передусім переймаються збереженням чистоти своєї системи категорій і, як Заккас, жаліються на «переміщення понять», що «загрожує перекреслити десятиліття ретельної переоцінки нацистських злочинів», свідчить про страхітливий брак емпатії до жертв. За цим стоїть припущення, що визначення сьогоднішніх масових злочинів як геноциду може поставити під сумнів унікальність Голокосту. Хоча унікальність Голокосту полягає саме в тому, що його масштаби перевищують будь-який інший відомий геноцид. Промислове винищення до останньої особи «раси», класифікованої «меншовартісною», робить Голокост безпрецедентним в історії.
Релятивісти насправді ті, хто заради унікальності німецької провини применшують сучасні злочини проти людяності. Цим вони перетворюють сенс опрацювання особливого німецького злочину на його протилежність. Адже імперативом, який випливає з цього, мало б бути вчасне протистояння новим актам винищення, перш ніж вони набудуть подібних масштабів, а не рефлекторне применшення їх з оманливого страху перед плутаниною понять.