Українці досі не можуть позбутися постколоніального синдрому й уперто шукають ключ до вирішення власних проблем за межами країни. Наразі головним таким «ключем» стала перспектива вступу до ЄС, ступінь наближення до якого чи навіть сама можливість сприймається як критерій успіху або ж провалу державної політики. Хоча насправді йдеться лише про спробу перекласти на інших відповідальність за власний розвиток, а це не забезпечує ні успіху, ні вирішення накопичених у країні проблем.
Майже п’ять років, що минули після Євромайдану, мали б наблизили українців до європейської мрії. Однак навіть у визнанні перспективи членства поки що відмовлено. І ситуація навряд чи кардинально зміниться найближчим часом. Як через проблеми розвитку в самому ЄС, так і тому, що українська євроінтеграція є заручницею страху європейців перед негативною реакцією Росії.
Проте чим насправді є відкладення вступу України до ЄС, не кажучи вже про сам цей процес і очікувані результати? Покаранням? Причиною для розчарування?
Чи навпаки — шансом і можливістю переключитися на внутрішні зміни, щоб зміцнити країну в економічному та політичному напрямах, урахувати слабкі місця та уникнути помилок, якими супроводжувалася європейська інтеграція колишніх постсоціалістичних країн, що нині в ЄС? Якщо так, то відтермінування питання про вступ до ЄС, перетворення його насамперед на символ і орієнтир вимагає корекції в державній політиці, зокрема й економічній.
Читайте також: Євроінтеграція зарплати
Небажання Євросоюзу прийняти ту чи іншу країну (яскравий приклад —Туреччина) зводить їхні відчайдушні «атаки» у безперспективні. Процес може затягнутися на десятиліття. Але об’єктивні перешкоди на шляху до членства в ЄС не повинні бути підставою для розчарування, зміни вектору розвитку чи перешкодою в перетворенні України на успішну частину західного світу. Й у результаті цього — вступу, але за власним бажанням і на основі вигідніших умов.
Бо якщо й далі занадто зосереджуватися на членстві в Євросоюзі, то це лише викликатиме дедалі більше розчарування суспільства у західному курсі загалом. А платою за форсування теми вступу і його термінів можуть стати умови, які не пришвидшуватимуть, а навпаки, гальмуватимуть економічне зростання України. Тому треба відмовитися від хибної установки «реформи заради євроінтеграції і в обмін на наближення перспективи членства» й орієнтуватися на «реформи задля ефективного розвитку країни і, можливо, вступу до ЄС як їх результат».
Адже формальне членство в ЄС чи початок цього тривалого процесу означає, що на Україну пошириться дуже багато бюрократичних умовностей та заборон, які вироблені для значно розвиненіших і заможніших країн. І які для бідної та економічно відсталішої держави стануть лише тягарем у розвитку та обмежуватимуть її суверенітет, зокрема й економічний.
Такий різний Євросоюз
Також не варто плекати ілюзію, нібито набуття повноцінного членства в ЄС чи пов’язані із цим процесом дотації європейських фондів можуть «перенести» Київщину, Полтавщину, Тернопільщину чи Херсонщину десь у Нідерланди, Баварію або ж Ломбардію. Європа, зокрема країни Союзу, надзвичайно різні за рівнем як економічного розвитку, так і доходів громадян. Нерідко ці відмінності між окремим регіонами в самому ЄС у рази більші, ніж ті, які нині існують між Україною та його біднішими країнами. А деякі заможніші райони України вже зараз мають вищі показники валового продукту в розрахунку на одного мешканця, ніж у низці регіонів ЄС.
Читайте також: В Україні створили сайт, де зібрана офіційна інформація про євроінтеграцію
Наприклад, дані Євростату в розрізі статистичних регіонів (так звані NUTS-1, 2) за 2016 рік свідчать, що навіть за паритетом купівельної спроможності (ПКС, ураховує різницю вартості життя в різних регіонах) валовий продукт на одного мешканця в Люксембурзі (€75,1 тис.), Гамбурзі (€58,3 тис.), Празі ($53,1 тис.), Братиславському краї Словаччини (€53,7 тис.), Ірландії (€53,3 тис.), Верхній Баварії (€51,5 тис.) та Іль-де-Франс (€51,1 тис.) у 5–7 разів перевищує показники північного заходу (€8,6 тис.) чи півночі й сходу (€10,7 тис.) Болгарії, або ж північного сходу Румунії (€10,4 тис.), східних частин Угорщини (€13,2 тис.) та Польщі (€14 тис.), що межують з Україною. Для порівняння: у середньому по нашій країні в 2017 році ВВП за ПКС на одного мешканця становив близько €7,7 тис. ($8,7 тис.), а в багатших регіонах був значно вищим від цього усередненого показника.
Тому різкого піднесення рівня життя чи, тим паче, розвитку економіки лише внаслідок вступу до ЄС (нехай і повноцінного) годі й чекати. Перспектива розвою України та зростання добробуту її громадян (утім, як і будь-якої іншої країни світу) — це винятково її справа й турбота, які не вдасться на когось перекласти. Вибір правильного партнера й орієнтиру не замінить внутрішніх потуг.
Не лише центральноєвропейський, а й нинішній український досвід свідчить, що євробюрократія самостійно не здатна змусити корумповані еліти докорінно реформувати країну. Зовнішній тиск викликає лише імітацію діяльності з більшою чи меншою кількістю поверхових формальних кроків, які системно й послідовно не здійснюються. Урешті, досвід нових країн-членів свідчить, що ефект від євроінтеграції швидко вичерпується й далі все залежить від особливостей конкретної країни. Наприклад, за даними Євростату, 2017 року ВВП Латвії був лише на 5,2% вищим, ніж 2008-го, Угорщини — на 8,7%, Литви — на 9,6%, Болгарії — на 11,3%. Тоді як, скажімо, Німеччини — на 10,4%, Великої Британії — на 11,8%. І лише Польща та Словаччина за цей період суттєво зменшили розрив зі «старими» державами ЄС й досягли зростання ВВП на 32,4% та 19,2% відповідно.
Стати сильнішими
Можливості для нарощування постачань українських товарів на європейський ринок є вже зараз. Недарма експорт вітчизняної продукції до ЄС сягнув рекордних за всю історію обсягів — $16,4 млрд лише за 10 місяців 2018-го, тоді як, приміром, на попередніх піках, у 2013–2014 роках цей показник становив відповідно $16,6–17,0 млрд за повний рік. За підсумками нинішнього року є всі підстави очікувати подолання позначки в $20 млрд (проти $13,5 млрд ще 2016-го). У половині українських регіонів, причому від заходу до сходу, частка експорту до ЄС становить від 50% до 90%.
Головне питання в тому, щоби було, що постачати, і щоб ця продукція мала високу додану вартість. Адже у нашому експорті переважає сировинний складник і напівфабрикати, а це обмежує перспективи для підвищення кількісних і якісних параметрів економіки за її нинішньої структури.
Читайте також: Тримор’я як нова форма інтеграції у Центральної та Східної Європі
Тож «європаузу» потрібно використовувати не для того, щоб торгуватися за швидкість вступу до ЄС, а щоб змінити фінансово-економічну та торговельну політики. Нині ж вони спрямовані на пошук ресурсів для розширення споживання і, зокрема, наповнення скарбниці та фінансування державних видатків за рахунок імпорту. Однак потрібна нова політика, яка стимулювала б виробництво для задоволення внутрішніх потреб та сприяла нарощуванню саме експорту.
Адже якщо 2005 року завезені з інших країн вироби становили 29,5% усіх проданих в українській торговельній мережі (зокрема, непродовольчих — 42,4%), то 2017-го їхня частка сягнула вже 47,7% (непродовольчих — 67,4%). І що важливо: більшість країн світу імпортують те, що не можуть створити самі, або ж те, що їм виробляти значно дорожче, натомість значну частину ввезених в Україну товарів становлять ті, які цілком могли б продукуватися власними силами.
Навіть коли є об’єктивна потреба в імпорті технологій та обладнання (для модернізації вітчизняної економіки), необхідно вибудувати цей процес так, щоб він супроводжувався локалізацією в Україні частини відповідного виробництва (через співпрацю з місцевим бізнесом або ж державними компаніями).
Пріоритетом соціально-економічної політики не може бути суто механічне збільшення обсягів ВВП, середньої зарплатні чи надходжень до бюджету. Важливою є якість цих показників, збереження здорової соціально-економічної тканини у формі численного малого й середнього бізнесу. Однак і цього мало.
Економічна політика має бути спрямована на те, щоб Україна зберегла й зміцнила свою економічну суб’єктність через національні приватні або й державні потужні компанії — «національних чемпіонів», які орієнтувалися б на пріоритет зростання і свого, і країни, на стратегію «збільшення національного пирога».
Без потужних національних компаній чи створених на їх основі транснаціональних корпорацій (ТНК) країна, навіть за високих показників економічного розвитку чи доходів громадян, ризикує перетворитися на територію без економічної суб’єктності, де правила на ринку диктуватимуть іноземні компанії. Цей шлях на перший погляд видається простішим. Адже не треба витримувати конкурентну боротьбу та перейматися появою потужних національних компаній. Достатньо відкрити кордони для вже наявних ТНК, які створять власні філії та інтегрують у свої виробничі ланцюжки чергову національну територію. І якщо умови ведення бізнесу в ній будуть сприятливішими, ніж в інших, то, цілком можливо, це навіть перетворить її на об’єкт пріоритетного інвестування й нарощування потужностей. Однак прихід таких «іноземців» завжди мінливий і непередбачуваний: зайшлі підприємства нерідко згортають виробництва, щоб перенести їх в інші, привабливіші регіони. До того ж центри ухвалення важливих рішень та, відповідно, їх узгодженість із національними інтересами певної держави орієнтуватимуться насамперед на потреби ключової для такої ТНК країни (зазвичай за місцем походження).
Читайте також: Обмежені перешкоди. Візова лібералізація з ЄС як засіб модернізації країни
Так само важливо не допустити повного чи майже повного поглинання банківсько-фінансової системи іноземними фінустановами, як це, наприклад, відбулося в більшості центральноєвропейських країн ЄС. Адже успішне ведення бізнесу без активного використання кредитних ресурсів надзвичайно складне, тож той, хто контролює надання фінансових ресурсів, має очевидний вплив на своїх клієнтів і можливість проводити галузеву селекцію, навіть віддавати перевагу тим чи іншим компаніями, виходячи не тільки з економічних критеріїв чи мотивів.
Ще більш небезпечно, коли сама країна стає хронічно залежною від зовнішнього фінансування, особливо ж в іноземній валюті, адже це супроводжується економічними чи політичними умовами. Державний борг великий у багатьох розвинених країнах, але вони водночас зберігають повну свободу у формуванні власної економічної та фінансової політики. Адже їхні як зовнішні, так і внутрішні борги сформовані у своїх валютах, що залишає суттєві можливості для маневру й виключає використання боргових зобов’язань для тиску з метою коригування економічної чи фінансової політики.
Попри наявні проблеми із боргами, саме цим шляхом треба рухатися Україні. Залучення будь-яких зовнішніх ресурсів, незалежно від того, кредити це чи інвестиції, має відбуватися тільки за умови, що вони використовуватимуться відповідно до визначених усередині країни пріоритетів розвитку економіки та експорту. Зокрема, не можна допускати нарощування державних зобов’язань за інфраструктурними проектами, які потрібні передусім (чи переважно) іноземним компаніям.
В інший спосіб зберегти здатність самостійно визначати економічну політику та зміцнювати свою суб’єктність не вдасться. А без можливості проводити зорієнтовану на національні інтереси економічну політику будь-яка країна перетворюється лише на донора, на придаток до економіки тих країн, які таку можливість мають.