Маргарита Дикалюк головна редакторка «Тижня»

Євген Дикий: «Мобілізація або окупація? Третього компромісного варіанта ніхто не пропонує»

ВійнаІнтервʼю
10 Січня 2024, 09:26

Про наступ української армії, звільнення окупованих територій, зброю та техніку від західних союзників, стартові позиції для майбутнього контрнаступу, мобілізацію, різницю між тилом і фронтом розповів в інтерв’ю Тижню Євген Дикий, екскомандир роти батальйону «Айдар», науковець і публіцист. З лютого 2018-го очолює Національний антарктичний науковий центр.


До вашої уваги скорочений виклад тексту розмови. Повний варіант дивіться на відео.

Двох років ще не минуло від моменту, коли Росія була впевнена, що окупує нас за п’ять днів. На Київ орки їхали з парадними формами в наплічниках і запасом їжі на три дні. Тим часом західні союзники чекали окупації за три тижні. Більшість українців була переконана: якщо вже рашка попреться, то героїчно партизанитимемо на окупованих територіях, — каже Євген Дикий. — Менш ніж за два роки по тому колишня наддержава Російська Федерація, так звана друга армія світу, шалено пишається тим, що змогла стримати український наступ. Щоб виконати таке «амбітне» завдання, довелося провести найбільшу мобілізацію з часів Другої світової.

За неповні два роки повномасштабної війни помінялися з Росією ролями. Тепер Україна тисне, оцінює, чи вистачить ресурсу добити ворога, а не навпаки.

Далі пряма мова:

Про контрнаступ-2023

Історія з великими намірами українського наступу починається у вересні 2022 року. Це був переможний період — звільнення великої частини Харківщини, абсолютне розуміння, що ми витісняємо ворога під Херсоном. У цей момент виходить стаття двох генералів — Валерія Залужного й Михайла Забродського, у якій фактично описаний задум українського наступу на 2023 рік. У першій половині минулого року планували вийти до Азовського моря, відрізати Крим і зробити його островом. Із цього абсолютно логічно випливало вересневе інтерв’ю генерала Кирила Буданова про те, що в червні «будемо пити каву в Ялті». Я і зараз уважаю, що на той момент такі наміри були реалістичними.

Однак у статті генералів був не тільки задум контрнаступу, а також чіткий перелік потрібного ресурсу для його реалізації. Ідеться про 300–400 танків, 500 гармат, 700 одиниць бронетехніки й 40 піхотних бригад.

Якби на момент початку наступу була надана хоча б половина цього, то історія була би іншою, ніж зараз.

У реальному житті після виходу статті почалися хитання західних партнерів. Головна проблема — різна стратегія та кінцева мета війни в нас і партнерів. Від початку наша мета — розгром російської армії, військова перемога над РФ. А чи чули ви коли-небудь від Джо Байдена формулювання «перемогти Росію»? Формулювання «перемога України» від нього почули вперше й поки одного разу під час останньої поїздки Володимира Зеленського в США (11 грудня 2023 року. — Ред.). Але замість своєї постійної мантри «стоятимемо з Україною, доки буде треба» сказав «стоятимемо, доки зможемо». Насправді стратегія Байдена та й більшої частини західних союзників не «перемогти Путіна», а «не дати Путіну перемогти». Вони очікували, що Путін піде домовлятися через зависоку ціну війни. Це стратегічна хиба. У російському світобаченні вони або перемагають українців, або їх фізично знищують.

2022-го наша мета «перемогти Росію» і мета Байдена «не дати Путіну перемогти» збігалися. Завдання полягало в тому, щоб зупинити російську орду. Після наших перемог під Харковом і Херсоном різниця стала очевидною. Вона й визначила подальшу історію постачання західного озброєння, що вплинуло на темпи українського наступу.

Окрім того, Захід зіштовхнувся з такою самою проблемою, як Україна 2014-го. Коли, умовно кажучи, на папері в ангарі було 100 танків, а реально — 50 і без акумуляторів.

У результаті на момент початку українського контрнаступу (березень 2023 року. — Ред.) Україна отримала 15 % необхідних ресурсів. На кінець 2023-го доїхали 30–40 % обіцяного озброєння.

Колишній командувач сил США в Європі генерал Бен Годжес прямо сказав, що з тими ресурсами, які навесні передали союзники, його армія навіть не починала би наступу. Уже навесні 2023-го було чітко зрозуміло, що умови контрнаступу не дотримані. Тому й план мінятиметься. Тилове суспільство усвідомило це тільки в листопаді 2023-го. Отож у нас не був провальний наступ. Провальною була комунікація в тилу.

Фінальною крапкою, коли зрозуміли, що події розгортаються за найважчим із можливих сценаріїв, був підрив Каховської ГЕС. У такий креативний, але абсолютно злочинний спосіб орківські генерали не дали нам створити плацдарм на лівому березі й зайти з тилу, щоб обвалити російську оборону, яку копали 9 місяців.

Досягнення української армії за 2023 рік

Військові тримають наш лівобережний плацдарм на Херсонщині, зокрема в селі Кринки. «Государь Владімір Владіміровіч», коли штовхав свою промову наприкінці року, розповідав про «большую геополітіку». З наших міст згадав «рускій город Одєсу». Якщо не помиляюся, то чотири рази назвав село Кринки. Йому ці Кринки поперек горла. Адже з наших передових позицій на лівому березі 60 кілометрів до Перекопа. Орківські воєнкори це називають прямо — «боі на хєрсонско-кримском направленіі».

На карті видно, що від так званої лінії Суровікіна, яка насправді складається з трьох смуг оборони, майже двох уже немає. Тож стартова позиція для продовження українського наступу навесні, м’яко кажучи, відрізняється від тієї, з якої стартували влітку 2023-го.

Однак війна — це передусім про вбивства. Завдання солдата на війні — вбити якнайбільше ворогів і максимально довго не дати вбити себе. За цим виміром, коли 2023 рік починали в обороні в Бахмуті, співвідношення втрат було один до восьми. За кожного нашого загиблого захисника лягало вісім орків. Далі перейшли в наступ, де б мали помінятися з ворогом ролями. А ніт — навіть у наступі за кожного нашого воїна клали двох-трьох орків. Співвідношення втрат по техніці ще більше.

Так, 2023-го ми не дотиснули росіян. Але сильно знекровили. За мірками Другої світової ми зараз у 1943 році. Обидві сторони вже воюють по повній, понесли значні втрати й досягли приблизної рівноваги. Це та рівновага, після якої хтось покотиться вниз. Росіяни так не впевнені, що це будуть саме вони, що замість цього дуже хочуть паузи, тобто замороження конфлікту.

Нам же, навпаки, треба скористатися вікном можливостей і переламувати війну на свою користь.

Проблеми Росії

У росіян ті самі проблеми, що і в нас, але помножені на масштаб Росії-матушки й посилені санкціями. Не випадково, поки вони атакують Авдіївку, людей, щоб битися за Кринки, просто немає.

Уся мобілізована російська оборонка виробляє 20 нових танків за місяць. Ще 50 може розконсервувати зі складів. Така техніка чимраз цікавіша. «Сімдесят двійки» (радянський танк Т-72. — Ред.) уже закінчилися. Зараз найбільш ходова модель — Т-62. Уже почали постачати на фронт Т-55. У радянському танкобудуванні двозначний індекс — рік прийняття на озброєння. Тобто закінчилися танки 1970-х, у роботі танки 1960-х, на заміну приїжджають танки 1950 років. Чекаємо, коли з’являться танки від часів Другої світової. До речі, гармати 1940-х уже з’явилися.

Натомість за місяць українська армія спалює орієнтовно 100–150 ворожих танків. Це дані незалежних спостерігачів, до прикладу, нідерландського порталу Oryx. Також із супутника видно, що 40 відсотків машин із запасів на полях за Уралом уже забрали. Схожа картина і зі снарядами. На складах у них 4 мільйони снарядів. Десь 1,01 мільйона виробляє їхня промисловість за рік. На серпень 2023 року рашисти уже відстріляли 12 мільйонів снарядів. За такого розходу снарядів наявних запасів вистачить на пів року. Вони це розуміють. Звідси й «танці з бубном» перед товаришем Ином.

Росія справді велика в російському сенсі «большая», а не «великая». Простір на карті не воює. Воюють ресурси. Звідси й потужна інформаційна компанія про «принуждение к перемирию».

Їм потрібно заморозити конфлікт, щоб наростити запаси танків і снарядів, провести кілька хвиль мобілізації, зібрати підрозділи. Потім повернутися й нас добити. Крім того, вони сподіваються, що в листопаді на виборах американці оберуть Трампа, який припинить постачання зброї Україні.

Мобілізація

Розмова про мобілізацію мала відбуватися у вересні-жовтні 2022 року. Річ у тому, що до того часу зберігалася інтрига, чи піде Путін на велику мобілізацію на Росії. Він таки пішов.

Воювати з ворогом значно меншими силами, ніж у нього, можна, якщо в тебе величезна технологічна перевага.

Ми воюємо в межах одного покоління озброєння, яке можна охарактеризувати як «дискотека 80-х» із вкрапленнями новіших технологій.

Тож кількість бійців має бути щонайменше як у ворога. Ми увесь цей час воюємо не те, що не в перевазі, а меншою кількістю людей. І всі ті успіхи, про які повідомляли, досягнули меншою кількістю людей. Але всьому є межа.

На жаль, з мобілізацією вчинили так само, як з підготовкою до великої війни. З листопада 2021 року нас попереджали про повномасштабний наступ. Інформацію навіть злили в пресу, у газетах друкували карти й схеми, як Росія заходитиме. Ми до останнього принципово зайняли позицію «нічого не бачу і не чую». Тепер більше ніж на рік відклали питання мобілізації, бо, мовляв, воно не популярне. Війна — це не про популярність, а про виживання. Тим паче не ми цю війну почали. Оскільки прийшли до нас, то треба бути готовими боротися за своє існування.

Питання нині стоїть просте: мобілізація або окупація? Третього компромісного варіанту ніхто не пропонує. До речі, Дмітрій Мєдвєдєв в інтерв’ю прямо сказав, що з 1 січня 2023 року на службу в армію Росії прийнято півмільйона людей. Це одразу відповідь на запитання, чи потрібна мобілізація Україні й скільки людей треба мобілізувати.

Читайте також: Ігор Луценко: «Значна кількість людей не була готова, що доведеться воювати десятиліттями»

Ми не обійдемося десятками тисяч добровольців. Ті 500 тисяч додатково мобілізованих, які зараз обговорюють як нібито страшну цифру, — мінімальна потреба. Якщо йдеться мобілізацію такої кількості людей упродовж 2024 року, тоді це взагалі для підтримання обороноздатності й утримання територій, які контролюємо. Це не про розгром Росії та звільнення територій. Нам треба набрати пів мільйона за 3–4 місяці. Сама державна мобілізаційна система не спроможна пропустити стільки людей. Має бути спільна робота держави й суспільства.

Згадаймо початок 2022 року. Тоді за кілька місяців мобілізувалися 700 – 800 тисяч. Люди збирали гроші для тих, хто йшов воювати. Місцеві ради й волонтери знаходили місця, де розмістити мобілізованих, організувати базові навчання.

Якби зараз поставилися до мобілізації як до спільної справи українського тилу, а не завдання суто військових, то ситуація була би іншою. На весну вдалося би набрати пів мільйона. А далі протягом року по 40 тисяч людей у спокійному режимі брати щомісяця. Це була б історія про перелам війни.

Складається враження, що цивільна влада намагається відсторонитися від мобілізації. Так, формально Кабмін все ж таки виконав свій обов’язок і вніс до Верховної Ради законопроєкт про зміни в законодавство щодо мобілізації (25 грудня 2023 року. — Ред.). Утім, комунікаційна історія видається більш ніж неправильна. Коли просто-таки примусово Залужного виштовхують на пресконференцію, щоб військові забрали весь негатив від непопулярної мобілізації.

Не армії потрібна мобілізація. Це нам з вами потрібно, щоб армія більше не допустила того, що було в Бучі.

Для цього її потрібно забезпечити достатньою кількістю бійців.

До того ж генерали не мають думати, звідки взяти бійців. Запитання до Залужного про категорії людей, яких планують мобілізовувати, явно не за адресою. Треба в тилу вирішувати, кого саме делегувати до війська. Цивільна влада і в правовому, і організаційному, моральному сенсах має здійснювати мобілізацію. Хочу почути від нашого Верховного головнокомандувача промову в стилі Вінстона Черчилля: мовляв, на найближчі роки в мене немає для вас нічого, крім поту, сліз і крові. З таким настроєм нації перемагають у війнах.

Недоліки законопроєкту про мобілізацію

Як за основу, я б уже голосував за цей проєкт. До другого читання треба допиляти два моменти. Перший — граничні терміни служби під час війни. Це принципова зміна, без якої ми не мотивуємо людей воювати. Коли одягаєш піксель і знаєш, якщо війна закінчиться за рік, то тобі пощастило. Якщо за 10 — то ні.

У законопроекті пропонують запровадити граничний термін служби 36 місяців. Наразі таку цифру пропонують для всіх. Утім, одна справа виконувати важливу службу на тиловому складі чи в ремонтному батальйоні, інша — іти на штурм орківських окопів чи відбивати штурми в руїнах Авдіївки. Таку норму треба доповнити, наприклад зробити так, щоб на «нулях» рахували день за два. Насправді не така велика кількість людей воює на «нулях».

Армія — це величезний айсберг, а бійці на передовій — його верхівка.

Друге зауваження — це адміністративні стягнення проти ухилянтів, які накладатимуть безпосередньо воєнкоми. Треба прописати механізм швидкого оскарження цих санкцій у незалежних інстанціях. По-друге, слід запровадити механізм покарання за незаконне накладання санкцій. У нинішньому вигляді це не просто дає простір для зловживання. Я б сказав, що воєнкомів припрошують до зловживань.

«Конфлікт» Валерія Залужного і Володимира Зеленського

Наші лідери публічно ніколи не заявляли про якийсь конфлікт. Уся ця історія роздута — чутки від третіх людей. Мені здається, у нас набагато більша проблема, і я зараз не про персоналії.

У нас конфлікт між цивільною владою та армією як інститутом. Наша армія успішно тримається два роки за участю Валерія Залужного й мільйона людей у пікселі. Кожен робить свою роботу.

Зрештою Залужного можна й поміняти, якщо з’явиться людина з кращими характеристиками. Поки такого немає. Чесно кажучи, іронічно посміхнувся, коли генерал Віктор Муженко на піку історії про нібито конфлікт наших лідерів вийшов з великим інтерв’ю про те, якою має бути наша стратегія. Нехай спочатку відповість за Іловайськ, а далі я послухаю його думки про стратегію. Бо це відверто було схоже на кумедну заявку на місце, яке, на його думку, могло звільнитися.

Що таке тил під час війни

Тил 2022-го і 2023-го дуже відрізняються. Тил 2022-го жив війною нітрохи не менше, ніж армія. Була певна градація від людей безпосередньо з автоматом на «нулі» до людей глибоко в тилу, які донатять. У 2023 році відбулося різке розшарування фронту й тилу. Ми фактично поділилися на дві касти: на фронті воюють ЗСУ, бо мають робити свою роботу й прикотити нам «переможеньку», а в тилу ми живемо життя, яке мало відрізняється від довоєнного. Для виправдання придумали шикарну мантру — «Вірю в ЗСУ». Вона би була правильна, якби до цього 30 років фінансували побудову потужної армії. Але ж чудово знаємо, що ЗСУ, в які раптом увірували, — такі ж цивільні українці, як ми з вами. Їх просто війною вирвали з нормального життя, а вони виявили відповідальність і пішли нас прикривати. Чомусь ми вирішили, що людей, які пішли на фронт на початку великої війни, має вистачити до її кінця.

Різниця армії та тилу в тому, що армія викладається на повну, а тил відпочиває.

Процитую Артема Чапая — українського письменника, який за поглядами пацифіст. Однак 24 лютого 2022-го він одягнув форму. Воює і досі. Нещодавно з фронту написав, що немає нічого більш хибного, ніж ось ця мантра «Вірю в ЗСУ». Її треба замінити на фразу «ЗСУ — це ми», і все стане на свої місця.

Чому неможливий компроміс у війні

Росіяни не прагнуть компромісу. Коли в західних медіа починають аналізувати для України плюси й мінуси так званого корейського варіанту — розділення по лінії фронту, немає сенсу витрачати час навіть на обговорення. Насправді нам ніхто не пропонує корейського варіанту, а пропонують замаскований в’єтнамський або чеченський. Після мирної угоди з В’єтнаму вийшли війська. Того самого дня угоду порушили і Південний В’єтнам опинився під комуністичною окупацією. Те саме сталося з Чечнею. Російська армія підписала ганебний Хасав’юртівський мир і підвісила конфлікт на 10 років. За цей час переформатувала армію, взяла під контроль медіа й повернулася в Чечню вдруге.

Росії не потрібен кордон Донецької та Луганської областей. Вона прагне україно-польського кордону. З усіх наших територій, можливо, єдина, на яку не претендують, — Закарпатська область. Є підстави вважати, що вона обіцяна Орбану. Чудово пам’ятаємо, що 25 лютого 2022 року угорська армія, розгорнута в бойовому порядку, стояла на нашому кордоні. Щоправда, потім вони розповідали, що зробили це, щоб приймати біженців. Не треба бути великим стратегом, щоб знати, що для гуманітарної операції понтонні мости не наводять.

Читайте також: Євген Дикий: «Вийти з лав ЗСУ можна через цвинтар або інвалідність. Мусимо це виправити»

Росія не планує гратися в маріонеткові режими. Ми побачили вже на чотирьох окупованих областях, що РФ просто бере і вводить їх до свого складу. Нашу ситуацію з компромісом колись чудово охарактеризувала киянка Ґолда Меїр — прем’єрка держави Ізраїль. На пропозицію поспілкуватися з арабами про компроміс відповіла: «Ми хочемо жити, а наші вороги хочуть, щоб ми померли. Це залишає мало поля для компромісу».

У нас із росіянами така сама ситуація. Вони хочуть «окончатєльного рєшенія украінского вопроса». Це те саме, що мав на увазі Адольф Гітлер, коли казав про розв’язання єврейського питання.

Держава має допомогти людям зробити правильний вибір, бо нині воювати — то є меншим злом, ніж пересиджувати в льохах.

Неправильний вибір у свій час зробили українці в УНР. Ті, хто тоді не пішов воювати, потім же мільйонами поїхали в ГУЛАГи. Ті, що вижили, все одно пішли воювати, але вже в лавах Червоної армії. Тож тепер про компроміси не йдеться.

А для деяких наївних ідеалістів поясню, що також не мовиться про масову еміграцію. Та хвиля емпатії в перші дні великої війни, коли нам відкривали кордони, давно минула.

Позначки: