Як розпадатиметься Росія та чи варто цього очікувати?

Розпад імперій є процесом, що зазвичай важко передбачити, адже імперії транслюють назовні та всередину ідею власної непереможності. Але вони регулярно розпадаються – не тільки неочікувано, а ще й вкрай швидко. Росію очікує та сама доля.

Одне з найбільш частих питань, що ставлять у дискусії щодо розпаду Росії, – чи він взагалі є можливим, адже ми не бачимо сьогодні сталих артикульованих національно-визвольних рухів. Відповідно, багато хто вважає, що якщо, умовно кажучи, у Росії немає зареєстрованої партії за вільний Татарстан або не відбуваються регулярні сепаратистські протести в Уфі чи Іжевську, шансів на розпад Росії немає.

Така оцінка містить серйозну помилку. В умовах жорсткого поліцейського тиску та відсутності можливостей протестувати легально сепаратистські настрої не можуть бути формалізованими або навіть відкрито демонстрованими. Ба більше – стрибок настроїв від умовної апатії до активної підтримки ідеї незалежності може бути миттєвим. Можна згадати, як 17 березня 1991 року на референдумі щодо збереження СРСР більше 70% українців, що взяли участь, висловилися за збереження Союзу. Відносно населення це було 58%. Але вже в грудні того самого року на всеукраїнському референдумі 90,3% учасників, або 75,98% населення, підтримали акт проголошення незалежності. Що сталося з народним настроєм протягом цих місяців?

По-перше, центральна імперська влада продемонструвала свою слабкість у серпні 1991 року, коли радикальні комуністи організували та провалили путч. По-друге, Верховна Рада України ухвалила акт проголошення незалежності, створивши формат та напрямок нового руху. Населення, що не вірило в незалежність ще 9 місяців тому, опинилося в нових умовах – та миттєво прийняло їх.

Немає причин думати, що розпад Росії відбудеться за іншими правилами. Очевидно, що цей процес буде продовженням, розморозкою розпаду СРСР та слідуватиме його паттернам. Як Друга світова почасти була продовженням Першої після «перемир’я» 1918–1939 років та поставила крапку в спробі Німеччини перетворитися на мілітарного гегемона Європи, так ї розпад Росії завершить процеси, що почалися ще в 1980-х.

Читайте також: Чи треба українцям говорити про розпад Росії?

Не варто забувати, що в 1990–1991 роках із деклараціями власної незалежності виступили не тільки союзні республіки. Починаючи з липня 1990 року, свій державний суверенітет проголосили Башкортостан і Татарстан, Чувашія та Комі, Марі-Ел та Калмикія, Саха та Бурятія, Тива та Удмуртія – загалом півтора десятка регіонів РРФСР. Більшість із цих регіонів сьогодні мають конституції, де перша стаття говорить, що вони є суверенними державами, які мають стосунки з Російською Федерацією на підставі договорів щодо розподілу повноважень. Очевидно, що ці норми є «сплячими», але вони можуть бути активованими в будь-який час, як було активоване право радянських республік на самовизначення в той самий час, коли Москва продемонструвала свою нездатність тримати імперію під контролем. Постійні спроби Москви каструвати ці конституції – наприклад, позбавлення лідерів республік статусу президента, що відбувалось останніми роками, – тільки посилять цей процес, надаючи республікам додаткових аргументів для переліку образ, що завдала їхнім народам Москва.

Хто буде першим божевільним?

Міркуючи про розпад Росії, варто не боятися робити припущення. Адже без сміливих припущень ми опиняємось у логіці Джорджа Буша-старшого, що був упевнений у стійкості існування СРСР ще в серпні 1991 року, коли відвідував Київ та звертався до українських депутатів із закликом залишатися в складі московської імперії. Очевидно, що російські регіони наповнені внутрішніми конфліктами, які можуть зіграти ту саму роль для розпаду Росії, що конфлікти 1980-х років.

Отже, як може виглядати розпад Росії? Як ми пам’ятаємо з історії, розпад імперії зазвичай починається з демонстрації слабкості метрополії. Для СРСР такою слабкістю була поразка в Афганістані, але ще більше – неспроможність відбудувати ані робочу економічну систему, ані можливість для партійних еліт трансформувати свою владу (та напівпідпільне майно) в легальну спадщину для своїх дітей. СРСР почав остаточно валитися, коли республіканські еліти зрозуміли, що триматися за Москву немає сенсу. Комуністичні перші секретарі та члени політбюро ЦК КПРС Алієв, Шеварднадзе, Кравчук і Назарбаєв водномить перетворилися на лідерів незалежних держав. Так вони уникнули токсичного васалітету перед Москвою. Уже в 1992 році їхній колишній бос Міхаіл Ґорбачов був політичним пенсіонером, що залежав від гонорарів за лекції в західних університетах, а вони очолювали держави-члени ООН. Хтось із них, як Назарбаєв, отримав майже пожиттєву владу, а інші – як Алієв – заснували квазімонархії з передаванням влади дітям.

Читайте також: Ідея, що Росію можна децентралізувати, утопічна. Тому що вона не враховує майбутнього Москви

Імовірно, за тим самим сценарієм відбудеться й розпад Росії. Лідери Татарстану та Башкортостану, Удмуртії та Сахи зможуть позбавитися від московського тиску, отримати індульгенцію за свою участь у побудові путінського режиму та гарантувати собі фінансову стабільність через пряму міжнародну торгівлю. Єдиний голова регіонів, для кого розпад Росії становитиме суттєвий ризик, – це Рамзан Кадиров, котрого очікує жорстока помста з боку тих чеченців, чиїх родичів він убив. Усі інші лідери регіонів якнайменше не програють від розпаду Росії, а радше отримають суттєву користь.

Не будемо забувати, що більшість природних ресурсів Росії, що забезпечували наповнення московського бюджету, розташовані саме в надрах національних республік. Ямало-Ненецький автономний округ має 40 трильйонів кубометрів газу – найбільший показник, за котрим іде Астраханська область із 4 трильйонами кубометрів. Лідерами нафтових родовищ є Ханти-Мансійський округ, Ямало-Ненецький округ та Татарстан. Водночас російська економіка побудована на перерозподілі ресурсів із регіонів до Москви. Протягом 2010–2019 років урбаністичні проєкти Москви коштували 1,5 трильйона рублів, при тому, що решта Російських регіонів витратили на аналогічні проєкти 1,7 трильйона. Бюджет Москви досягав у 2019 році обсягу в 2,8 трильйона рублів, за ним ішов Петербург із 665 мільярдами бюджету, а вісім наступних міст Росії мали бюджети від 10 до 44 мільярдів. Можливість отримати контроль за власними грошима могла б стати одним із суттєвих факторів, що підштохують місцеві еліти до виходу з Росії.

Але будь-який сепаратизм поєднаний із великими ризиками. Москва вже продемонструвала в 1994–2000 роках у Чечні, на що вона готова заради збереження контролю над територіями. Тому розпад Росії може початися тільки після того, як регіони побачать військову та поліцейську неспроможність Москви.

Імовірно, першою ластівкою розпаду стануть заворушення на Північному Кавказі чи в інших бідних і соціально вразливих регіонах, вочевидь, із великою часткою ісламського населення, що відчувало пригніченість у Росії.  Причиною заворушень може стати що завгодно. У грудні 1986 року в Алма-Аті масові протести почалися через образу студентів призначенням на посаду першого секретаря компартії Казахської РСР етнічного росіянина Колбіна. У травні 1989 року у Фергані масові заворушення почались із міжнаціональних конфліктів між узбеками та турками-месхетинцями. У Росії подібних конфліктних ситуацій є достатньо. Можна згадати масові протести, включно з фізичними бійками з ОМОНом у Башкортостані, де місцеві боронили священні пагорби – шіхани – від знищення мінеральними компаніями. Або протести на Півночі, у Мурманській області, де місцеві зупиняли вантажівки, що привозили до них сміття із заможної Москви.

Що стане поштовхом цього разу – передбачити неможливо. Це можуть бути протести через примусову мобілізацію молоді в кавказьких республіках, через утиски мови та самоспалення науковців в Удмуртії, чи навіть через випадок зґвалтування росіянами жінок чи дівчат із місцевого населення. Подібні протести ідеальні для старту процесу розпаду тим, що вони можуть скластися раптово, їх майже неможливо ані передбачити, ані зупинити. Ми не знаємо, що підпалить ситуацію цього разу. Фактично це не є важливим – важливою є чисельність незадоволеної молоді, наявність горизонтальних соціальних контактів і можливість швидкої стихійної мобілізації, наприклад, за етнічним чи релігійним принципом. Якщо московська поліція не зможе встановити контроль над ситуацією в будь-якому селі цих регіонів, інші регіональні лідери переконаються в неспроможності Москви.

Читайте також: Казань vs Москва: зруйнована цивілізація та шанс на реінкарнацію

Після цього може початися реальний парад суверенітетів. У ньому ключову роль відіграватиме вже не стихійно згуртована молодь, а цинічні та ще вчора лояльні до Путіна регіональні лідери. Як в Україні комуніст Кравчук використав для транзиту влади думки ідеаліста Чорновола, у Татарстані та Башкортостані путінські регіональні еліти візьмуть на озброєння гасла наївних активістів, що мають мрію про незалежність, але не мають ані контролю за держапаратом, ані ресурсів.

Цікаво, що центральні російські еліти, здається, уже нині відчувають подібну загрозу – тому ми бачимо, що державний концерн «Газпром» створює власну приватну військову компанію – вочевидь, для того, щоб утримати під контролем газові родовища та ключову інфраструктуру. Але й тут ми бачимо різні процеси – створення регіональними елітами національних добровольчих батальйонів, нібито для цілей війни в Україні, як татарський батальйон «Алга», фактично може бути першою спробою формування точок кристалізації майбутніх армій. Як Українські Січові Стрільці сформувались із національного підрозділу армії Австро-Угорщини, національні батальйони республік під контролем Росії можуть швидко перетворитися в бойову силу нових держав.

Від російських регіонів – до постросійських держав

Чи буде можливим та швидким шлях до визнання нових держав? Парадоксально, але одним із головних противників цього процесу, ймовірно, стане колективний Захід. Саме західні страхи хаосу на теренах Росії можуть перетворитися на гальмо, що заважатиме визнанню регіонів. Водночас процес визнання залежатиме насамперед від того, наскільки сталим буде контроль цих держав над власною територією. Якщо він буде продемонстрований – Заходу не залишиться нічого, крім визнання нового статус-кво.

Читайте також: Чи бажає Захід поразки Росії?

Найбільш консервативна теорія державного права – німецька – говорить нам, що державу роблять три речі: державна нація (Staatsvolk), державна територія (Staatsgebiet) та державна влада (Staatsgewalt). Це значить, що державі для формування та визнання іншіми потрібні люди, що ідентифікують себе із цією державою та можуть сказати, хто належить до їхньої спільноти, а хто ні. В неї має бути більш-менш зрозуміла територія, на котру претендує ця держава. Та ще потрібна система виконання контролю над цією територією.

У межах Росії існують декілька республік, що вже тепер можуть задовольнити ці умови. Це точно Татарстан і Башкортостан та, можливо, Калмикія й Саха. Народи цих республік мають чітку самоідентифікацію: від мови та релігії до фенотипу, що відрізняє їх від росіян. В усіх регіонах, окрім Сахи, державна нація складає більшість населення (у Республіці Саха формально тільки 49,9%, але росіяни є меншиною, адже, крім якутів, у Республіці Саха мешкають евенки, українці й татари – загалом майже 10%). Татарстан і Башкортостан мають населення понад 4 мільйони – подібно до Словаччини та вдвіче більше за Латвію.

Кордони республік чітко прописані в конституціях, республіки мають власні державні органи: президента (голову республіки), парламент, верховний суд. Певні з них мають багато століть державного будівництва або історії національного спротиву. У XVIII столітті башкири повставали настільки часто, що їм врешті-решт було заборонено бути ковалями – щоб запобігти виробництву зброї. Башкир Салават Юлаєв був правою рукою лідера повстання Ємєльяна Пуґачова та керував башкирською кіннотою. У міфології совєцького режиму Юлаєв був оголошений борцем проти царату, тому майже в кожному башкирському селі є його вулиця, а в містах ще й пам’ятники. На честь Юлаєва названа головна хокейна команда Башкортостану та низка підприємств. На цій історії дуже зручно будувати національну ідею під час оголошення незалежності. Башкири мають власну символіку, включно з прапором, гербом, гімном, та навіть національний музичний інструмент – курай. Цього більш ніж достатньо для забезпечення національного державного будівництва національною ідеєю.

Так само татари зможуть будувати нову ідентичність, базуючись на власній історії – від багатьох поетів і письменників початку ХХ століття до історії національного спротиву московській навалі. Недарма річницю взяття Іваном Ґрозним Казані в XVI столітті татарські націоналісти досі відзначають як день жалоби, це об’єднає націю довкола спогадів про свою втрачену державність.

Звісно, що багатьом регіонам пощастить меньше. Важко собі уявити, що сильно русифіковані або дуже бідні регіони на кшталт Удмуртії, Чувашії або Бурятії та Алтаю зможуть стрімко побудувати власну державність. Імовірно, їхня доля залежатиме від того, наскільки швидко свою незалежність проголосять Татарстан, Башкортостан та інші розташовані Центральній Росії держави. Якщо це станеться швидко, Росія опиниться географично розірваною на дві частини та втратить свою логістичну єдність. На відміну від ситуації 1990 року, нові державі будуть створені не на периферії, а в середині імперії.

Читайте також: Бен Годжес: «Готуйтесь до розпаду самої Росії»

У такому разі навіть не дуже потужні регіони можуть приєднатися до сепаратистських рухів. Цілком можливо очікувати створення федерації народів Волги та Ками – вона поєднає поневолені нації, що мають населення менше за Татарстан чи Башкортостан. Сибір може створити ще одну гнучку наддержавну конструкцію – вочевидь, під економічним контролем та політичним протекторатом із боку Китаю. Конкуренція за вплив на постросійському просторі відбуватиметься між Туреччиною, Азербайджаном та, мабуть, Казахстаном (тюркські народи), Китаєм (Сибір) та Україною (Північний Кавказ, Кубань, Волга, центральна Росія). Почавшись, рух визволення охопить максимум регіонів, залишивши у складі Росії (Московії) тільки терени, що чітко асоціюють себе саме з російським наративом та не мають стратегій виходу з імперської логіки.

Що робити Україні?

Україні варто розглядати розпад Росії виключно через призму сценаріїв забезпечення власної стратегічної безпеки. Стратегічна безпека – це життя в ситуації миру щонайменше протягом 20–30 років. Саме наявність 30 років незалежності України перед росіїським повномасштабним вторгненням дала змогу Україні мати достатньо людей, що повністю асоціюють себе саме з Україною та готові стало боротися за її існування. Умовно вторгнення схожого масштабу в 2010 році закінчилося б зовсім іншим результатом. Наступні 30 років Україні треба існувати без шалених витрат на постійну протидію російській загрозі – щоб досягти сталого стрибка економіки та політичного впливу в межах Європи. Тому після цієї війни мова повинна йти виключно про сценарії сталої безпеки.

Спрощуючи, подібних сценаріїв існує три. Усі вони передбачають перемогу України (в іншому форматі про безпеку зовсім не йдеться) та відрізняються виключно наслідками української перемоги для Росії.

Перший сценарій: Росія зберігається в сучасної формі, при владі залишається або Путін, або близька до нього людина. Це поганий сценарій, адже він передбачає продовження російської підривної роботи проти України. Загроза вторгнення нікуди не зникне. Єдине, що є хорошого для України в цьому сценарії, – це збереження більшості санкцій та розуміння в українському суспільстві та в ЄС, що протистояння з Москвою триває.

Другий сценарій: після поразки в Росії відбувається зміна режиму, до влади приходить умовна ліберальна опозиція або (що імовірніше) путінські чиновники, які хочуть виглядати як ліберальна опозиція, – наприклад, місцевий чиновник, що вчасно почав критикувати Путіна, нібито новий Єльцин. Це найгірший сценарій для України, адже колективний Захід скористається цим розкладом для того, щоб знову зробити всі помилки 1990-х та спробувати прийняти Росію як безпечного партнера, не провівши жодної демілітаризації та демократизації. Для України це значитиме, що нова війна прийде з боку Росії, котру знову, як нещодавно, Захід сприйматиме як нібито нормальну країну.

Третій сценарій – це розпад Росії, що приведе до суттєвого зменшення її агресивного потенціалу. Навіть якщо всі нові державі матимуть імперські амбіції та не будуть ліберальними демократіями, можливість вести повномасштабну війну суттєво зменшується, коли країна має не 140, а 20–50 мільйонів населення й позбавлена ядерної зброї. Навіть найбільш агресивна Московія з населенням в 40–60 мільйонів (менше ніж Польща та Україна разом) та без ядерної зброї не наважиться напасти на Україну та буде змушена стримувати свої амбіції.

Читайте також: Ця війна з Росією закінчиться. Але чи буде наступна?

Отже, стратегічним інтересом України є максимальне пришвидшення розпаду Росії на декілька незалежних держав, що матимуть своїм напрямком розвитку інтеграцію у світові системи безпеки. Звісно, розпад Росії не конче станеться швидко. Але від України залежить, чи потенційні національні рухи Росії матимуть уже сьогодні легальну міжнародну підтримку (наприклад, визнання їхньої державності, що відбувається вже тепер) або платформи для безпечної дискусії, зокрема наукової, щодо своєї державності.

Ба більше, хоч наскільки захопливою є перспектива покарання всіх росіян, включно з представниками етнічних регіонів, після злочинів повномасштабного російського вторгнення, стратегічно для України цікавіше сприяти мирному розвитку в нових сусідніх етнічних державах, адже це є більше ефективним та дешевшим шляхом до остаточної нейтралізації російської імперської ідеї, що довгий час використовувала підкоренні етноси як гарматне м’ясо.