Максим Віхров Ексголовред «Тижня»

Чи бажає Захід поразки Росії?

Світ
19 Травня 2022, 16:17

Така постановка питання може видаватись безглуздою. Жодних переконливих аргументів, що союзники готуються «зливати» Україну, наразі не існує. Еліти Заходу (дозволимо собі таке узагальнення) поставили на нашу перемогу і роблять дуже багато, щоб вона рано чи пізно сталася. Але водночас на Заході остерігаються й поразки Росії.

 

Існує зовсім небагато речей, які дошкуляють і дратують більше, ніж міркування західних політиків про те, що це «війна Путіна» і його посіпак, і що їхній крах дозволить з’явитись «новій Росії» — мирній, демократичній, відкритій до світу. Віру у саму можливість такої Росії ми звично пояснюємо або корупцією, або дією soft power, за допомоги котрих Москва деформує західний політичний дискурс. Але й ці пояснення далеко не вичерпні.

 

Претензії РФ на світове чи навіть на регіональне лідерство смішні: країна з ВВП меншим, ніж у Італії, лідером не може бути в принципі. Те саме стосується і «великой русской культуры». Російський балет, Чайковський, Достоєвський, Ермітаж, строкаті бані собору Васілія Блаженного, млосні російські романси і «расстегай под водочку» справляють певне враження. Але повністю захопити свідомість еліт Старого і Нового світу Росія не здатна просто в силу неспівставності культурних потенціалів.

 

Читайте також: Голі королі російського лібералізму

 

Корумпувати західний політичний клас росіяни навчились досить непогано і (вкупі з іншими засобами, успадкованими від КДБ) досягли неабияких успіхів. Але «розуміти Путіна» еліти Європи спонукали насамперед власні інтереси, а саме вигідний доступ до російських енергоносіїв. «Труба» стала важливим чинником соціально-економічного, а отже й політичного комфорту, звичка до котрого змушувала Старий світ щоразу заплющати очі на путінські неподобства.

 

Підтримка, яку колективний Захід вирішив цього разу надати Україні, обходиться недешево. Тому розмови про те, що Путін застрелиться у бункері, і Росія «грянется оземь и обратится красной девицей» – це не стільки про наївність, скільки про щире сподівання на повернення у зону комфорту. Тобто хай у Кремлі швидше з’явиться хтось більш пристойний, щоб з ним можна було вести бізнес, не здобуваючи собі слави безпринципного мерзотника. Що ж, це великий прогрес. Питання в тому, чи зможемо ми переконати Захід в тому, що істинна проблема — не Путін, а сама Росія.

 

І саме тут можна намацати корінь проблеми. Заледве можна уявити, що еліти Заходу настільки наївні і необізнані, що не розуміють, наскільки марно сподіватись на демократичний поворот у Росії. Такий поворот може й станеться, але що буде після? Не слід забувати, що війна у Придністров’ї і Перша чеченська тривали саме за президентства «демократа» Боріса Єльцина. Якщо всенародно обраний президент не наважиться розпрощатись зі своїм кріслом, то нова війна стане лише справою часу, адже зручнішої нагоди для згортання демократії нема. Що робити тоді — проводити спецоперацію з ліквідації диктатури у її зародку? Та й хто може гарантувати, що глибинний російський ресентимент дозволить прийти до влади саме демократам, а не фашистам-чорносотенцям, які почнуть готуватись до нової війни з першого дня?

 

Тоді що ж саме спонукає Захід чіплятися за візію «нової Росії»? Відповідь проста: страх перед перспективою розпаду тієї Росії, котра з’явилася на мапі після краху СРСР.

 

Нині вже призабувся той факт, що розпад СРСР викликав на Заході не лише ейфорію, але й острах. Джордж Буш-старший недарма примчав до Києва у серпні 1991 року, щоб застерегти українців від «самовбивчого націоналізму». Його невдала, невчасна і неслушна промова виражала не солідарність із імперськими централістськими прагненнями Москви, як страх перед тими неконтрольованими процесами, які може запустити крах «імперії зла». Пройшло три десятиліття, але ці страхи не забулися. Якщо крах режиму Путіна є для західних еліт бажаним, то крах Російської Федерації як держави — навряд чи. Принаймні, готовності проговорювати останній сценарій поки не спостерігається.

 

Читайте також: Наша місія — знищити імперську ідею дискурсивно, а Росію — як державу

 

Сантименти тут, знов таки, ні до чого. Але західні еліти цілком свідомі того, що розпад Російської Федерації буде череватий політичними, економічними, а може й військовими наслідками, над якими доведеться довго і важко працювати. Про зону комфорту доведеться забути цілим поколінням західних політиків. І ця перспектива настільки похмура, що вони ладні затулитись від неї отими самими візіями «нової Росії», у якій поміняється тільки режим, але не її імперська будова.

 

Це, власне, і є ключовою проблемою. Україна хоче перемоги, адже без перемоги не буде миру. Але ми усвідомлюємо, що допоки Російська Федерація існує, як держава, довготривалого миру на наших теренах не буде. Захід теж хоче нашої перемоги, але, схоже, розуміє її дещо інакше. Нашим союзникам потрібна переконлива, але акуратна перемога, котра зруйнує режим Путіна, але не призведе до краху самої Росії.

 

Звичайно, «західні еліти» — це надто широке узагальнення. Тому нам не залишається нічого, окрім як говорити з тими, хто готовий нас почути. А ще більше — з тими, хто досі вірить, що з цієї історичної ситуації можна вирулити швидко і майже по прямій. І також слід пам’ятати, наскільки сильно все може змінитись за якихось пару місяців.