Україна стрімко рухається до повномасштабної катастрофи. І порятуватися може лише провівши кардинальні реформи та повноцінно задіявши людський потенціал. Адже нинішні проблеми зумовлені дефіцитом не так валюти чи інших ресурсів, як людей, здатних ними ефективно розпоряджатися в загальносуспільних інтересах.
Ідеться не про альтруїзм чи самопожертву (наївне очікування цього лише створює живлющий ґрунт для нових шахраїв і для грабування ними недограбованого). Досить готовності вбудувати власний успіх у стратегію загального процвітання, не пов’язуючи його з мародерським уриванням тисяч ціною збитків країні на мільйони чи мільйонів за рахунок утрати нею мільярдів.
Небезпечні ілюзії
Думка, що кадрову проблему країни вирішить запрошення кількох десятків чи сотень «варягів», не менш наївна, ніж поширене досі серед українців сподівання на «доброго царя» чи «месію». Залучення фахівців іззовні може бути до певної міри корисне, але точно не стане панацеєю, як це намагаються подати його ініціатори у владі.
Так, глава Адміністрації президента Борис Ложкін уже пропонує терміново прийняти закон, який дозволить іноземним управлінцям тимчасово обіймати держпосади навіть без зміни громадянства. Мовляв, «багато хто говорить, що в нас достатньо і своїх кадрів. Але, бажаючи побачити в новому уряді людей нової якості, без конфлікту інтересів, із високими цінностями, ми почали пошук кандидатів на посади міністрів через національну раду реформ і за допомогою кращих хедхантерів. Але на подив виявили, що підходящих людей дуже мало».
Проте поверхове рихтування олігархічно-корупційної моделі із задіянням іноземних менеджерів швидше загрожує її потворною модифікацією: загальну ситуацію в країні контролюватимуть ті, хто й нині, – олігархи, але вищу ефективність «господарям життя» із західною педантичністю забезпечуватимуть привізні високооплачувані управлінці.
Якщо така мода набуде розмаху, ризикуємо опинитися в ситуації, коли всі провідні посади як у державному, так і в приватному секторі перейдуть «успішним менеджерам» із зарубіжжя, а за громадянами країни буде закріплено роль не спроможних ні на що, окрім прислуговування та виконання їхніх доручень. У такому контексті виникають серйозні сумніви щодо мотивованості самих цих іноземців проводити глибинні зміни в інтересах більшості саме українського суспільства, а не безпосередніх наймачів з олігархату.
Змінити свою країну мусять самі українці. Для цього потрібно діагностувати проблему, яка призвела до критичної ситуації зі справді якісними управлінськими й загалом кваліфікованими кадрами, та забезпечити політичну волю для її вирішення по суті.
Історія хвороби
Проблема низької якості й значної корумпованості кадрів зумовлена спотвореною системою мотивації, яка утвердилася в державному секторі України за роки незалежності. Унаслідок відсутності політичної волі до реформування державного управління, правоохоронної та судової систем, освіти й медицини не лише не існувало жодних стимулів для заміни чи перевиховання радянських кадрів, а й відбулася їхня потворна мутація.
В умовах поширення хай і недосконалих ринкових відносин у комерційній та виробничій сфері державний сектор залишався заповідником совка. Ключовою його проблемою був низький рівень оплати праці за виконання прямих обов’язків усіх без винятку працівників: від високопосадовців до звичайних чиновників, суддів, прокурорів, правоохоронців, учителів чи лікарів. Він значно поступався не лише реальним доходам людей аналогічної кваліфікації у приватному секторі, а й найчастіше не давав змоги елементарно виживати.
Читайте також: Імпорт фахівців
У приватному секторі низькі офіційні доходи компенсувалися більш чи менш високими «конвертними». Попри порушення закону через несплату всіх фіскальних та соціальних відрахувань, неоподаткований дохід у приватному секторі не послаблював мотивації виробників товарів та послуг. Ба навіть був зазвичай іще одним стимулом підвищення їхніх якості та конкурентоспроможності (хоча негативним чином позначався на наповнюваності бюджетів і позабюджетних фондів, а відтак на економічній мотивації кадрів державного сектору).
Натомість неофіційний дохід у держсекторі міг з’явитися лише як корупційний, а відтак мав діаметрально протилежний вплив на якість і ефективність послуг.
Щоб отримати «бонус», високопосадовець або чиновник мав порушити природний плин процесів і не краще виконувати свої прямі обов’язки (бо за це йому ніхто не доплатив би), а створювати проблеми на рівному місці громадянам та бізнесу, щоб потім узяти гроші за їх вирішення. Суддя – не гарантувати верховенство права, а продавати рішення, за які його готові були озолотити. Правоохоронці та прокурори, не маючи шансів одержати неофіційний дохід за підтримання правопорядку та притягнення до відповідальності злочинців, змушені були продавати «дах» та індульгенцію від покарання тим, хто міг їх купити, або ж переслідувати тих, кого їм замовили.
Учитель чи викладач не міг претендувати на додаткову плату в конверті за надання кращих знань, бо ж «освіта в нас безкоштовна». А отже, міг отримати лише за те, що заплющував очі на неуспішність (тобто погіршення рівня освіти), закладав корупційну маржу в примусовий продаж учням непотрібних книжок, нав’язував репетиторство тощо. Медик мусив заробляти на стратегії лікування за принципом «важливий процес, а не результат», відсотках від дорогих препаратів, часто непотрібних, а то й шкідливих для здоров’я пацієнтів.
Усі зайняті в державному секторі, хто прагнув бути успішним чи бодай утримувати себе та свої сім’ї, мали адаптуватися до спотвореної системи мотивацій, перебуваючи в постійному пошуку нових можливостей для монетизації свого посадового становища, які були хіба що корупційними. Хто не вмів чи не бажав діяти за таким алгоритмом, або покидав відповідну сферу, або прирікав себе й родину на злидні.
Та в будь-якому разі це нічого не змінювало по суті: за законом природи ключові позиції у відповідних сферах посідали (і ставали прикладом для наслідування більшості колег) саме ті, хто краще й швидше адаптувався до нових реалій, а не ті, хто з високих шляхетних мотивів ішов на добровільну евтаназію.
Читайте також: Реформатори на експорт
Орієнтація зайнятих у держсекторі на отримання єдино можливого в нинішній системі компенсатора низьких офіційних зарплат – корупційного доходу – підлаштовувала під себе приватний сектор. Щоб уникнути проблем, «повирішувати питання», дістати прибуткове держзамовлення чи здобути освіту, не потрібно було особливо перейматися власною законослухняністю, конкурентоспроможністю чи рівнем знань/кваліфікації. Належало орієнтуватися на той чи той корупційний платіж.
Таким чином, замість винагороджувати працівників державного сектору за виконання прямих посадових обов’язків і роботу на благо суспільства громадяни підгодовували їх через корупційний податок. І останній невпинно погіршував ситуацію в країні.
Кадрові призначення щораз дужче нагадують феодальну систему роздачі посад «у кормління»: за те чи те крісло чиновник віддає своєму патронові частку чи сплачує разовий хабар, після чого сам відбиває викладену суму з відсотками, зловживаючи службовим становищем. За такої системи заробітна плата не має жодного значення. Якщо і є страх звільнення через низьку результативність роботи, то через утрату не офіційної зарплати, а корупційних доходів, прив’язаних до посади.
У цій ситуації безглуздо очікувати успіху в боротьбі з корупцією чи підвищення якості роботи зайнятих у державному секторі. Адже не за те працюють. Без хабарів жодна, навіть найвища посада з нинішнім рівнем оплати не варта того, щоб на ній тримався бодай наскількись ефективний у певній галузі фахівець: у приватному секторі він зароблятиме значно більше.
Із цієї ж таки причини не діють вертикальні механізми контролю. Як керівник може вимагати, щоб його призначенець чи підлеглий відмовився від корупційних доходів або краще виконував прямі посадові обов’язки, якщо він усвідомлює, що не знайде кращого спеціаліста за ту саму офіційну зарплату? Або й у низці випадків отримав чи отримує від підопічного гроші за перебування того на посаді…
Розімкнути коло
Досі обурення суспільства корупцією та хабарництвом за низької якості надаваних послуг у державному секторі виливається в очікування, протилежні потрібним для зміни ситуації. Замість наполягти на заходах, якими було б подолано спотворену мотивацію, щоб зменшити зловживання, посилити зацікавленість людей у виконанні прямих посадових обов’язків задля суспільства, українці легко погоджувалися з популізмом політиків (обіцянки урізати офіційні зарплати чиновникам чи іншим бюджетникам). А такі кроки об’єктивно лише погіршували ситуацію, адже працювати прийнято на тих, хто платить. Якщо суспільство в особі держави винагороджує менше, то це лише посилює залежність від корупційного доходу.
Читайте також: Від уряду камікадзе до спільного підприємства
Країні потрібні не дешеві державний апарат та бюджетна сфера, а такі, що забезпечували б високу віддачу від затрачених на нього ресурсів. І йти до цієї мети знижуючи оплату праці означає прирікати країну на низьку ефективність чиновницького апарату, освіти й медицини. А це фактори, здатні приректи на цілковиту деградацію та дедалі більше відставання. Показовою є ситуація з окладами депутатів або чиновників. Коли в серпні уряд провів через парламент рішення, яким заробітна плата прем’єр-міністра «на руки» становитиме приблизно 5,3 тис. грн, а нардепа – близько 4,8 тис. грн, більшість громадян аплодувала. Однак щомісячні видатки кожного працевлаштованого українця на зарплату 423 депутатів тепер становлять 13–14 коп., а не 37–38 коп., як раніше. Чи змінює це щось?
Натомість якби оклад нардепа був не 60 тис. грн за рік, а, скажімо, 6 млн, то це коштувало б кожному співвітчизникові, який працює, в середньому 13–14 грн за місяць. Але був би значно сильніший запобіжник проти голосувань за $5–10 тис. за численні потрібні лобістам, але шкідливі для держави й суспільства закони, через які, зрештою, ці самі люди, котрі так бурхливо підтримують урізання офіційних доходів депутатів, утрачатимуть десятки, а то й сотні гривень щомісяця.
Посадовців, які визначають ефективність управління тими чи тими напрямами діяльності держапарату, в країні до 10 тис. Це міністри, їхні заступники, керівники департаментів, інших центральних органів виконавчої влади (ЦОВВ), голови та заступники голів місцевих держадміністрацій у трохи більше ніж 600 адміністративних одиницях (області, райони, міста, райони в містах), керівники інших ЦОВВ, головні судді та прокурори в тих-таки адміністративних одиницях.
Потрібно усвідомлювати, що від якості роботи й конкурентоспроможності зарплати залежать їхня схильність до корупції та привабливість відповідних посад для фахівців високої якості за умови виключення корупційного інтересу. Очевидно, що офіційні оклади таких посадовців мають вимірюватися принаймні сотнями тисяч і мільйонами гривень за рік. При цьому загальні видатки на них навіть за такого сценарію не перевищать 1–2% ВВП країни.
Решта понад 400 тис. держслужбовців – це ті люди, які тягнуть на собі безпосередню рутину державного управління й очевидна більшість яких отримує офіційний дохід у межах середньої зарплати в певному регіоні. Крім того, в Україні станом на початок 2014 року в державному секторі налічувалося майже 1,4 млн фахівців у галузях медицини та освіти. А саме 217 тис. лікарів, 441 тис. середнього медперсоналу, 158,9 тис. науково-педагогічних працівників і 544,4 тис. учителів середніх шкіл та викладачів технікумів. Урізати виплати їм безглуздо і злочинно. Потрібно визначитися з потребою тієї чи тієї громади в їхніх послугах і, якщо це доцільно, скоротити зайвих. Але оклади тим, хто залишиться, мають бути збільшені в рази.
Інакше успішніші й цілеспрямовані кадри, що звикли працювати на результат і динамічно змінюватися, на державну службу чи до бюджетної сфери не підуть або надовго там не затримаються. Натомість у галузі дедалі більший відсоток становитимуть ті, хто цілком комфортно почувається на роботі нехай і з незначним рівнем оплати праці, але з мінімальною конкуренцією, від виконавців якої важко вимагати особливих умінь чи зусиль.
Політики та самі громадяни мусять бути відверті й дати чітку відповідь, чого вони очікують від різних працівників. Усвідомлюючи, що в жодній галузі не можна за низьку ціну придбати високоякісну річ або послугу.
Спотворені орієнтири
Спотворена система мотивації позначилася й на суспільному запиті щодо підготовки кадрів. Відсутність прямої залежності між атестатом чи дипломом та реальною якістю освіти й професіоналізмом випускників навчальних закладів усіх типів фактично зруйнувала систему підготовки кваліфікованого персоналу. В країні вже давно ніхто не платить за освіту, всі купують дипломи. Це, своєю чергою, тотально знецінило їх на ринку.
Високий рівень знань, професійних умінь та навичок не дається легко й не може бути дешевим. Тож рентабельність кожного наступного рівня освіти для будь-якої конкретної людини слід детально прораховувати. В умовах, коли оплачується навчання, а не дипломи, це забезпечує саморегуляцію кількості кадрів певного рівня кваліфікації.
В Україні диплом про вищу освіту, який часто не означає належного оволодіння фахом, став мало не загальнодоступним. Попри суттєве зменшення кількості населення від 1991/92 навчального року до передкризового 2007/08-го кількість студентів ВНЗ III–IV рівнів акредитації (університети, академії, консерваторії, інститути) зросла більш ніж у 2,5 рази. Навіть попри скорочення за останні шість років, їхня чисельність у 2013/14-му (1,72 млн) усе ще майже удвічі перевищувала показники 1991/92-го (0,88 млн). У 1991-му виші III–IV рівнів акредитації випустили 137 тис. фахівців усіх спеціальностей, 2008-го – вже 468 тис., а цього року – 485 тис. Для порівняння: середню школу 2008-го закінчили 467 тис., а 2014-го – 304 тис. учнів.
Якщо в 1991 році на 406 тис. осіб, котрі здобули повну середню освіту, припадало 696 тис. тих, хто закінчив неповну середню, то у 2014-му це співвідношення становило відповідно 304 тис. до 411 тис. Професійно-технічні навчальні заклади у 1991-му випустили 338 тис., а торік 227 тис. фахівців. Більш ніж удвічі поменшало студентів ВНЗ I–II рівнів акредитації (технікуми, училища, коледжі) – від 740 тис. до 330 тис. осіб. У 1991 році вони випустили 229 тис., а 2014-му – 91 тис.
Читайте також: Про маму, тата і кваліфікацію
Оскільки країна не належить до надбагатих і особливої мотивації для здобуття високого рівня знань у молоді не спостерігається через низьку «премію» за освітній рівень, то загальнодоступність вищої освіти вилилася в обвальне падіння її якості. А відтак і коефіцієнта корисної дії від затрачуваних на неї не лише державою, а й суспільством коштів.
Усупереч очікуванням, але за невблаганною логікою життя це не покращило добробуту й не підвищило рівня доходів випускників університетів та академій – хіба що призвело до масового безробіття «високоосвіченої» молоді, яка мусила працювати не за спеціальністю, переважно на посадах та із заробітною платою, для яких цілком досить, а то й бажано мати освіту на рівні ПТУЗ, училища або технікуму. А нерідко й узагалі там, де не потрібно жодної спеціальної освіти. Адже ринок праці вимагає аж ніяк не меншої кількості сантехніків, водіїв, електриків, двірників, автомеханіків, продавців, вантажників, касирів, залізничників та ін., аніж 20–25 років тому.
Водночас те, що довелося витрачатися на непотрібний рівень освіти, позначилося на ефективності використання коштів, які щороку виділяють на галузь. Наприклад, проект держбюджету на наступний рік передбачає 68,5 млрд грн на навчальні заклади всіх рівнів, зокрема 21 млрд грн – на виші III–IV рівнів акредитації в системі МОН та МОЗ. Для порівняння: це значно більше за видатки на всі силові структури включно з армією та силами АТО.
Від ефективності використання цих коштів залежать рівень та якість освіти й кваліфікації нових кадрів. Щоб кардинально змінити ситуацію, потрібно різко підняти «премію» за кожен наступний рівень освіти в державному та приватному секторах. При цьому посилити вимоги до якості освіти у закладах усіх рівнів, яка б визначалася і атестувалася роботодавцями, які потім і виплачуватимуть «освітню премію» працівникам.
Видатки на освіту зі скарбниці можуть залишатися на нинішньому рівні, але їх частка в офіційному фінансуванні галузі має значно скоротитися внаслідок збільшення плати з позабюджетних джерел. Бюджетне фінансування навчання після дев’ятого класу має бути спрямоване виключно на стипендії успішним учням і студентам із малозабезпечених родин, які не можуть оплачувати процесу самостійно.
Решта має самотушки визначатись, яким рівнем освіти економічно доцільно обмежитись у нинішніх реаліях на ринку праці. Зрештою, ніщо не завадить цим людям за появи економічних причин у майбутньому підняти його з відривом чи без відриву від виробництва.
Посиливши відбір за рівнем успішності й підвищивши ціну здобуття освіти, можна автоматично дістати кількаразове зменшення кількості випускників вищих навчальних закладів з одночасним різким підвищенням їхнього якісного рівня завдяки посиленню мотивації. Платити за «освіту про запас» – добровільна справа кожного, але це не може бути обов’язком держави та суспільства, яке зараз змушене підтримувати її своїми податками.