Про міжнародний досвід проведення судів і трибуналів стосовно геноцидних дій на Балканах, у Руанді та Судані, юридичну відповідальність держави за наміри вчинити геноцид або незапобігання йому, а також про характер дій Української держави, спрямованих на міжнародне визнання Голодомору, Тиждень розмовляв із федеральним суддею США, одним із творців Конституції України Богданом Футеєм.
У. Т.: Наскільки, на вашу думку, проведене у 2009-му розслідування СБУ за фактом учинення геноциду в Україні 1932–1933 років було об’єктивним і неупередженим? Сьогодні його супротивники кажуть, начебто Апеляційний суд Києва, ухвалюючи постанову в цій справі, керувався якимись політичними мотивами.
– Я вважаю, що в Україні ще 20 років тому не було достатньо документів, аби досліджувати сам факт Голодомору 1932–1933 років, не існувало відкритих архівів. Свого часу завдяки голові СБУ Валентинові Наливайченку з’явився доступ до архівів КГБ. Розсекречення документів стало доброю основою для того, щоб довести: в Україні 1932–1933-го справді було вчинено геноцид, який відповідає параметрам Конвенції ООН про запобігання злочину геноциду та покарання за нього (1948 року). Ухвалення останньої стало наслідком Нюрнберзького процесу. 1954-го її ратифікували Верховні Ради РРФСР та УРСР. Якщо Апеляційний суд Києва розглядав за фактом, був Голодомор геноцидом чи ні, то до цього рішення були причетні й інші інстанції та люди. Зокрема, є висновок Національної комісії із зміцнення демократії та утвердження верховенства права, до складу якої входили академіки, науковці, адвокати, юристи, судді.
Читайте також: Геноцид 1932–1933 років з погляду права
Є і праці західних експертів, які вивчають проблему Голодомору. Рафаель Лемкін, котрий був радником головного прокурора від США Роберта Джексона на Нюрнберзькому процесі, казав, що Голодомор був спрямований проти трьох об’єктів: національної інтелігенції, української православної церкви та селянства. Конвенція про геноцид стверджує, що під відповідне визначення підпадають дії, які мають на меті знищення етнічної чи національної групи або цілої нації. Національна група у випадку, про який говоримо, підходить під цю класифікацію Голодомору як геноциду за міжнародним правом. Звернімо увагу й на таке: навіть ті, хто каже про термін давності (мовляв, Голодомор стався перед ухваленням Конвенції про геноцид), забувають, що є Конвенція ООН про незастосування терміну давності у справах, які стосуються злочинів проти людяності та воєнних злочинів.
У. Т.: Чи достатньо було дипломатичних та інших державних зусиль України щодо міжнародного визнання Голодомору актом геноциду? Чи мали вони системний характер?
– У діаспорі проводили заходи, присвячені роковинам цієї трагедії. Емігранти за кордоном почали процес визнання Голодомору як такого. У січні 1988 року доктор Джеймс Мейс, директор комісії з дослідження голоду в Україні, звітував перед Конгресом США. Ця комісія складалась із конгресменів, американських науковців та представників української громади. Федеральний законодавчий орган Сполучених Штатів ухвалив резолюцію, в якій визнав Голодомор геноцидом. Таке рішення підтверджує: США беруть до відома або ж визнають, що та чи та подія відбулась і є фактом. Резолюцію можна скасувати чи коригувати ухваленням іншої, яка спиратиметься на додаткові документи або свідчення стосовно певної справи. Але якщо вона прийнята Конгресом, то її дотримуються.
Із нагоди 70-х роковин Голодомору в 2003-му, до речі, гасло, кинуте Світовим конгресом українців, «Україна пам’ятає, світ визнає» було дуже важливим, бо на той момент уже 16 держав офіційно назвали його геноцидом українського народу. До того ж теперішній Папа Римський Франциск, коли ще був єпископом у Буенос-Айресі, в головному римо-католицькому соборі аргентинської столиці встановив меморіальну дошку пам’яті жертв Голодомору-геноциду.
Читайте також: На засадах комуністичної доктрини
Свого часу над тим, щоб досягти відповідного визнання в ООН, працювали я та багато інших експертів. Однак нічого не вийшло, бо в Раді Безпеки є РФ, із якою треба домовлятися. З політичних причин російська сторона заявила протест, отож навіть дебати з цього питання не відбулися. Попри всі перепони, український уряд, на мою думку, зобов’язаний і надалі працювати над тим, щоб ООН визнала Голодомор геноцидом. Є закон, є постанови Кабміну й рішення суду, які змушують до цього українських урядовців.
У. Т.: Що потрібно, на вашу думку, зробити для ширшого міжнародного визнання та засудження цього злочину?
– Багато фактів стосовно Голодомору сьогодні вже відкрито й досліджено, але, на мою думку, те, що відбувається сьогодні навколо визнання тих подій, має більше політичного підтексту.
Якщо обвинувачувати Росію чи власне комуністичний режим, який організовував Голодомор в Україні, то зрозуміло, що ця держава, яка має одну із ключових позицій у Раді Безпеки ООН, усіляко блокуватиме процес. Я вже давно казав, що Україні варто спробувати піти іншим шляхом. Зокрема, можна звернутися до Міжнародного трибуналу ООН у Гаазі. Але є одна проблема: міжнародне право передбачає, що обидві сторони мають погодитися з вердиктом цього суду та його юрисдикцією.
Україна сама має подавати судовий позов на РФ, до якої перейшло 95% власності СРСР. Із цього погляду, остання найбільшою мірою відповідає і успадковує відповідальність за дії та злочини радянських часів. За судовим прецедентом, який виник під час процесу «Боснія і Герцеговина проти Сербії» 2007 року, було встановлено, що існує відповідальність держави за акти геноциду, хоча Конвенція 1948-го й не містить окремих положень, які передбачають відповідальність держави. Остання навіть може бути притягнута до відшкодування потерпілим. У випадку Голодомору 1932–1933 років не так і багато залишилося живих свідків (зокрема, ті, хто ще дитиною пережив катастрофу), але є їхні родини. Вони можуть позиватися за те, що родичі потерпіли від Голодомору.
Нині Україні потрібно діяти різними способами. Зокрема, й далі намагатися досягнути визнання Голодомору геноцидом в ООН, а також вести переговори з окремими країнами.
У. Т.: Як просувалися в міжнародних судах і трибуналах справи останніх 15 років щодо визнання геноцидних дій на Балканах (Сребрениця, 1995), у Руанді (1994), Судані (Дарфур, 2003–2009)? Які правові новели щодо засудження геноцидів вони внесли до міжнародного права?
– 27 лютого 2007 року Міжнародний трибунал ООН у Гаазі ухвалив дуже важливе у нашому випадку рішення, яке стосувалося позову Боснії і Герцеговини проти Сербії. Ішлося про те, що зобов’язання уряду є такими, щоб запобігати виникненню геноциду й попереджати його відповідно до статті 1 Конвенції про геноцид. Остання стверджує, що всі ті держави, які її підписали (зокрема, й СРСР), мають відповідати в разі невиконання. Отже, суд у справі Сребрениці пояснив, що держава відповідальна не стільки за те, що там мав місце геноцид, скільки за демонстративну відмову вжити всіх заходів для запобігання цьому злочину, які були в межах її юрисдикції.
Читайте також: Голодомор у вимірах Великої Історії: тези до осмислення
Цей суд користався доказами, що були надані окремо створеним судом, який розслідував події в колишній Югославії. Те, що сталося у Сребрениці, було кваліфіковано саме як геноцид. 14 суддів із 15 способом голосування визначили, що Сербія порушила міжнародні зобов’язання щодо запобігання злочинові геноциду. Водночас вони вирішили: немає прямих доказів, що саме остання до нього спричинилася. Тому важко було дістатися до обвинувачуваних, зокрема до Радована Караджича (президента Республіки Сербської в Боснії у 1992–1996 роках. – Ред.), якого 11 років не хотіли видати трибуналові у Гаазі. Зрештою, Сербія спромоглася на такий крок. Якщо визнають його вину й те, що він діяв на користь цієї країни, був пов’язаний із тодішнім урядом у Белграді, то можуть оголосити її причетною до геноциду і притягнути до відповідальності, зокрема через відшкодування.
Справа Жана-Поля Акайєсу, пов’язана зі злочинами в Руанді 1994 року, стала першою, де Міжнародний трибунал дав тлумачення визнанню геноциду, передбачене Конвенцією 1948-го. Ідеться про її статтю 2, яка цим терміном окреслює дії, вчинені з метою знищити повністю або частково будь-яку національну, етнічну, расову чи релігійну групу. Важливо було засудити сам намір скоїти таке. Для українців досвід руандійського трибуналу в справі визнання Голодомору геноцидом важливий у тому сенсі, що він дав визначення поняттю національної групи. Під нею розуміють колектив людей, які поділяють спільний правовий обов’язок, ґрунтований на діях спільноти. Чи йдеться суто й виключно про українців, немає значення, бо це стосується всієї національної групи, яка, наприклад, разом працює. Тобто і статусу знищених Голодомором селян. Крім того, було дано пояснення етнічної групи як такої, члени якої є носіями тих самих мови й культури.
Міжнародний кримінальний суд, який має юрисдикцію від 2002 року, висунув звинувачення у скоєнні геноциду і злочинів проти людяності президентові Судану Омарові Гасану аль-Баширу, видавши ордер на його арешт. Ішлося про звірства, учинені ним та представниками його уряду в Дарфурі. Такий крок свідчить про нову тенденцію – ще меншої толерантності до актів геноциду і прагнення встановити справедливість стосовно винуватців таких злочинів.