Двоє чоловіків старшого віку активно торгуються. Один продає мед біля багажника свого мінівена, інший цікавиться товаром. Найдорожчі зразки – липовий та акацієвий вартістю по 200 грн за півлітрову банку. Дешевші – по 150 грн за той самий об’єм. Після зняття проби з усіх видів та світської бесіди про все на світі, клієнт іде в атаку за знижкою:
– Давай так: я беру ось це і ось це (липовий і акацієвий, – Ред.), але за 350.
– Дорогий мій, приходь наступного року і буде за 350. А цього року сезон важкий, меду мало, і тому ось це та ось це за 400, – відповідає продавець.
Це типовий ярмарок у провінційному містечку. Торгують усім: від насіння для розсади і віників до копченого м’яса, яке готують на пересувній коптильні, встановленій тут же. Незвичне довкола. Ярмарок відбувається на площі, по центру якої встановлено простріляне погруддя Тараса Шевченка. Воно стало відомим завдяки фоторепортерам, які весною знімали наслідки недовгої окупації росіянами селища Бородянка на Київщині. Трохи подалі так само відома з чисельних фотографій багатоповерхівка, потрощена прямим влучанням авіабомби. Майже дев’ять місяців минули після звільнення Бородянки. Тут відчутно поступове повернення до повсякденного життя з такими ж повсякденними проблемами і розмовами. Але війна не пішла далеко. Вона закарбувалася у пам’яті та довколишніх пейзажах.
Усі фото Стаса Козлюка
Від Бенксі до Бенксі
І ярмарок, і більшість потрощених будівель розташовані на головній вулиці селища з дуже прагматичною назвою: «Центральна». Часто можна побачити й таблички зі старою назвою: «В.І.Леніна». Дивлячись на них та руйнування довкола, мимоволі згадується передвоєнна обіцянка Владіміра Путіна, який погрожував показати Україні «справжню декомунізацію».
Біля будинку навпроти ярмарка (той, що з заваленим прольотом посередині) спілкуються двоє. Один зі співбесідників спочатку гостро і навіть дещо агресивно реагує на наші спроби долучитися.
– Що знову екскурсії приїхали?! Їздять тут, фотографують ті малюнки! Заборонити це треба.
Спершу незрозуміло, про які малюнки йдеться. Однак, придивившись до сірого бетону, видно юну гімнастку, яка балансує на залишку міжкімнатної стіни. Одне з семи графіті авторства відомого вуличного художника Бенксі, які той створив в Україні восени. У Бородянці дві роботи з серії. Графіті дійсно спричинили резонанс і бажання багатьох «заселфитися» на тлі витвору вуличного мистецтва. Такі акції утримують увагу світу до України, але в місцевих свій контекст.
Після пояснення, що ми журналісти, чоловік дещо заспокоюється. Його звуть Віталій і для нього стіна з гімнасткою – не полотно, а частина квартири. За його словами, тієї, що колись була домівкою.
Чоловік розповідає так, що на місці наскрізної пустки дійсно можна уявити житло: отут була ванна і туалет, там кухня, на той бік виходили вікна. Його обурення «екскурсіями» тільки частково спричинене вторгненням у колись особистий простір. Селищем поширилися чутки, що центр Бородянки можуть музеєфікувати – залишити як є частину зруйнованих будинків. Тому, в очах Віталія, робота Бенксі – ще й додаткова загроза отриманню нового або відновленню старого житла.
– Вони тут музей робитимуть, а нам де жити? Склали акти, а що далі ніхто не знає, – обурюється він.
На запитання про те, чи комунікує з постраждалими місцева влада, Віталій тільки відмахується. У мить, коли підійшли журналісти Тижня, він спілкувався з чоловіком на ім’я Валентин.
Читайте також: Конкурс малюнків під бомбами та ручний інкубатор. Як працювала дитяча лікарня в оточеному Чернігові
Той із сусіднього будинку, якому пощастило більше. Споруда уціліла, хоча були руйнування комунікацій, а вибуховою хвилею порозносило вікна. Валентин розповідає, що отримав певні виплати від різних установ і фондів, зокрема, від ООН. На запитання про іншу допомогу влади чи наслідки візитів до Бородянки іноземних гостей, відповідає після невеликої паузи.
– Дуже удачно познайомилися з президентом Швейцарії, – діловито починає розповідь Валентин. – Весну нічого не робили, літо нічого не робили, а як приїхав президент Швейцарії, то й вікна вставили, і забезпечили опаленням на зиму.
Опалення в будинку автономне. Поруч стояла ще третя багатоповерхівка, яка постраждала дуже сильно. У момент нашого візиту, вона вже наполовину знесена. На майданчику саме працюють екскаватори, якими завалюють залишки споруди. Подібна активність на Центральній зараз найпомітніша.
Є кілька бригад, які займаються знесенням будівель, визнаних непридатними до відновлення. На місці сильно постраждалої споруди військкомату вже повністю розчищена ділянка, яка виглядає наче акуратно перекопаний город навесні.
На одному з об’єктів знайомимося з Петром. Він представник фірми, яка проводить роботи з демонтажу і саме наглядає за роботою бригади. Тут лишилося працювати недовго. Стоїмо на залишках того, що колись було першим із п’яти поверхів будинку. Із щілин між бетоном в різні боки розбігаються кілька щурів, наляканих наближенням будівельної техніки. Петро розповідає про роботу:
– Перед знесенням потрібно спочатку завезти ґрунт для насипу. Це вже значний шмат роботи, адже треба налагодити логістику. Далі екскаватор заїжджає на насип і починає ковшем розбирати будівлю зверху. І так донизу. Потім потрібно все це вивезти. Великі залишки споруд відправляють для облаштування позицій ЗСУ. Решту вивозимо на майданчик, який влаштували неподалік. Це можна буде використати, скажімо, як устилку під час будівництва дороги.
Петро каже, що об’єкт, на якому ми ведемо розмову, потрібно будь-що завершити наступного дня (розмова відбулася 22 грудня – Ред.). Все ускладнюється тим, що працювати є можливість тільки під час світлої частини доби, яка тепер коротка. На питання, коли почали – посміхається:
– 1 грудня. А розмови були і влітку, і восени.
Читайте також: Савинці-Залиман. Як два села однієї громади пережили бої, опинившись по різні боки фронту
Демонтажем у Бородянці займається київська компанія «Теравтобуд». Відомості про тендери можна відшукати у системі Prozorro. Роботи оплачують з бюджету Київської обладміністрації, а не з бюджету громади. Для розуміння масштабів, демонтаж однієї п’ятиповерхівки коштує від 5 млн грн (близько €120 тис.).
– У будинку, на місці якого ми стоїмо, після вибуху плити між поверхами підняло і поставило на місце. По суті їх посунуло, хоча будинок ніби й не зруйнований вщент, – веде далі Петро. – Є інші об’єкти, де теж ніби немає значних руйнувань, але стінами пішло «павутиння» з тріщин. Там уже жити не можна. Якщо бетон прогорів – теж не можна відновлювати. Він починає кришитися. Але для оцінки потрібні спеціальні комісії.
Зрозуміти із першого погляду, чому одні будинки на Центральній залишають відновлювати, а інші вирішують зносити, буває дійсно складно. На вході до деяких під’їздів уже висять оголошення, що будинок визнано аварійним, хоча всередину можна зайти і навіть пройтися поверхами. Двері квартир, якщо лишилися, відкриті. Люди повивозили цінні речі. Деякі оселі при вході виглядають ніби й не надто ураженими: подекуди збереглися шпалери і лінолеум на підлозі, але вже у наступній кімнаті може чекати провалля. На під’їздах інших будинків, ніби потрощених так само, оголошення повідомляють, що комісія тільки збирається оцінити наслідки.
Пройшовши по Центральній, зустрічаємо пані Ярославу в одному з дворів. Вона жила у будинку, який не зносять, але й не підготували до зими. У сусідній п’ятиповерховій споруді живе син пані Ярослави: і його будинок частково заселений, хоча там вибухом зруйнувало цілий крайній під’їзд. Поруч із руїнами нещодавно принесені штучні квіти у пам’ять про загиблих.
Зараз пані Ярослава живе у матері, це також неподалік.
Жінка розповідає, як наприкінці лютого їй зателефонував син і наказав ховатися. Але вона не послухалася і з вікна квартири на другому поверсі спостерігала за дорогою та рахувала одиниці російської техніки, що йшли по Центральній. Нарахувала 176. Росіяни майже одразу трощили майно. Танком знесли магазин, зараз на його місці встановили тимчасовий кіоск.
Пані Ярославі з родиною вдалося евакуюватися до Рівного. Каже, що ставилися до них дуже добре, але чоловік-волонтер, який допомагав з евакуацією, згодом загинув під час одного з нових виїздів. Він був євангелістом і батьком багатодітної родини. Після втечі росіян із Київщини, першим повернувся до Бородянки син пані Ярослави.
– Я збиралася дуже швидко, коли ми виїздили. І так сталося, що забула в квартирі золоті прикраси і монети, які син збирав. Думала, що все те майно утрачене. А тут дзвонить син і каже, що все на місці. Я так зраділа, що золото лишилося! А син каже: «Мамо, ваше золото – то ще пів біди. Головне, що монети лишилися».
Читайте також: Україна сама собі здивувалася
А виявилося, що в порятунку майна певною мірою взяв участь інший родич пані Ярослави, який давно помер. Він мав своє захоплення. По роботі ще в радянські часи їздив до Москви і купував там доволі якісний і дефіцитний за тих часів міцний алкоголь. «З орденами на пляшках», як каже пані Ярослава. Це добро колекціонувалося, а потім чоловік помер. До колекції торкалися тільки у поминальні дні. Так вона й дожила до російського вторгнення.
До квартири пані Ярослави під час окупації таки вдерлися, але далі лікеро-горілчаної колекції не пройшли. Так алкоголь «із Леніним на пляшці» порятував золото й колекційні монети.
Пані Ярослава каже, що будинок сина частково заселений, адже там вдалося обладнати автономне опалення. Її квартира на другому поверсі так і стоїть холодна. Вона хоче, щоб будинки відновили.
– Сьогодні зранку нас скликали на збори. Приїздила якась комісія зі Львова, щоб оцінювати будинок. Влітку були ще фахівці з «КІСІ» (Київський університет будівництва і архітектури), казали, що останній поверх доведеться зносити, адже там плити посунуло, а решту чотири ніби можна порятувати.
У цей момент розмову перериває молода жінка з дитиною, яка ходить поруч. Вона почула, що пані Ярослава із цього двору і намагається дізнатися про долю родичів, які тут жили, але з ними втрачений зв’язок. Після короткої розмови виявляється, що з родичами все добре. Інші люди періодично підходять до одноповерхової споруди біля дитячого садка у дворі. Проходимо кілька кроків і стає зрозуміло, чому: тут ще одне графіті авторства Бенксі у Бородянці. Друга точка «екскурсійного» маршруту.
Житло і робота
На зворотньому шляху зустрічаємо двох чоловіків, які займаються тим, що вивозять залишки більш-менш цінного з ще одного потрощеного будинку. Це, наприклад, збережені міжкімнатні дерев’яні двері та вцілілі чавунні батареї опалення. З короткої розмови із ними стає зрозуміло, що деякі бородянці насторожено сприймають процедуру демонтажу.
– Акти про руйнацію видали. Але ж ніяких договорів із нами не підписали. Зараз знесуть квартиру, а далі незрозуміло що. От якби був договір, що на цьому ж місці нам збудують новий будинок – тоді інша справа.
Читайте також: «Без вас». Як херсонці живуть після деокупації (частина І)
У бородянців, які втратили житло, по суті, є кілька шляхів. Жити у родичів або знімати квартиру тут же чи в іншому місті. З почутого, наймане житло у селищі коштує близько 3,5 тис. грн (€90) на місяць, не враховуючи комунальні послуги. Не так дорого як у Києві, але точно не дешево за мірками України. Крім цього, є також модульне містечко, яке облаштували на території селища за допомоги польського уряду. Ідемо туди.
Модульне містечко – це набір житлових блоків, розташований неподалік футбольного спорткомплексу Бородянки. Зараз таких великих блоків чотири, але містечко збираються розширювати. Поруч є вільне місце, розповідає комендантка містечка Ольга Кобзар.
– Тут 352 житлових місця, а зараз живуть 260 людей. Це тому, що ми намагаємося заселяти родинами. Якщо родина з трьох людей, а модуль розраховано на чотирьох, то ми не можемо підсилити ще когось, – пояснює Кобзар. – Але є випадки, коли проживають разом і не родичі, якщо люди не проти.
За словами Кобзар, черга на заселення велика. Житла не вистачає, навіть для тих, хто шукає в оренду. Аби заселитися треба принести у селищну раду акт про зруйноване житло. Місце проживання можуть надати не лише в модульному містечку, але й у виділених під це гуртожитках. Проживання – безкоштовне. Мешканці містечка, за словами Кобзар, змінюються рідко. Більшість просто не знаходять кращих умов.
Окрім патріотизму до рідного селища, наявності давніх друзів і зв’язків, є ще практичний аспект небажання бородянців переїжджати в інші міста і селища. Це пояснює Павло, один із мешканців модульного містечка, якого зустрічаємо тут. Каже, що живе у Бородянці, а працює в Києві – у метрополітені.
Від Бородянки до столиці їхати приблизно годину. Це не так уже й довго, враховуючи, що деяким киянам приблизно стільки ж доводиться витрачати на добирання із віддалених районів до центру міста. Зарплати в Києві вище. За словами Павла, він отримує в столиці до 15 тис. грн (близько €370) на місяць, що є невеликою зарплатою, але в Бородянці міг би влаштуватися на роботу з зарплатою до 8 тис. грн (близько €200). Павло розповідає, що обласна влада пропонувала постраждалим бородянцям квартири у Богуславі. Містечко теж на Київщині, співмірне за кількістю населення з Бородянкою. Але вдвічі далі від столиці, тому про київські зарплати можна забути. До того ж у таких містечках у принципі може бути тяжко з працевлаштуванням.
Читайте також: Національна солідарність та українська стихія: що переможе?
Була аналогічна пропозиція у Борисполі (місто супутник Києва з найбільшим міжнародним аеропортом України) і більше охочих. Але соціального житла там мало. Мешканці модульного містечка кажуть, що була родина, яка все ж змогла отримати там квартиру. Але йдеться про багатодітну сім’ю, тобто тих, кого забезпечують у найпершу чергу. І навіть їм нібито довелося доплачувати певну суму.
– Чому не можна розселити людей у готелях? Я колись працював у охороні в готелі Києва. Там наповнюваність була наполовину навіть у кращі часи. Зараз тим більше, – міркує Павло.
Згодом історію Павла у загальних рисах Тижню підтвердить і в.о. селищного голови Бородянки Георгій Єрко. Тимчасове місце роботи селищної ради – академічний ліцей, який не сильно постраждав від окупації та бойових дій. Навчання дітей та робота адміністрації громади тут відбуваються одночасно: у різних крилах однієї споруди.
За словами Єрка, людям дійсно пропонували житло в Богуславі, а окрім того, ще у Макарові. Бажаючих не знайшлося. Зараз робочі варіанти – Бориспіль та Бровари (ще одне містечко впритул до столиці): жити там бажаючих удосталь.
Селищний голова називає сухі цифри руйнувань у Бородянці: повністю знищені 11 багатоповерхових будинків (711 квартир) та 358 приватних (ще майже 370 потребують капітального ремонту).
– Це сьогодні. Але через дощі і морози кількість може збільшитися. Споруди далі руйнуватимуться і ми вже зараз це бачимо, – додає Єрко.
Він розповідає, що більшість обстежень споруд відбулися у травні-липні. Однак частина будинків перед остаточним рішенням про їхнє майбутнє потребує додаткових, більш серйозних експертиз:
– Біля будинку вибухнули дві-три авіабомби вагою 250 кг, скажімо. Потрібно інструментально оглянути фундаменти, визначити спроможність стін. У будинках, які горіли, потрібно зрозуміти, як себе вестимуть залізо-бетонні плити. Це все потребує часу і коштів. У першу чергу зносять будинки, які становлять загрозу для мешканців. Також Єрко відповідає на запитання нашого героя Віталія про долю будинку із графіті Бенксі:
– Буде ухвалене рішення, куди та як перенести графіті. Будинок знесуть. Люди хочуть жити саме там, де вони проживали, і ми прислухаємося. Буває, що хтось комусь щось сказав – це плітки. Рішення має бути написаним, на нього і слід дивитися.
Зараз, за словами голови, в Бородянці готують новий генеральний план Центральної вулиці. Проект винесуть на громадське обговорення і потім ухвалюватимуть остаточне рішення. Однак Бородянська громада – це не тільки безпосередньо селище, а й низка оточуючих сіл. Деякі зруйновано вщент. Окрім того, позакривалися багато підприємств, які давали робочі місця. Зараз вони частково відновлюють виробництво, наприклад, місцеві пилорами. Але головний працедавець поки що – галузь комунального господарства.
Усе тут зараз залежить від допомоги зовні: обласної та центральної влади, фондів, окремих держав. Навіть головне комунальне підприємство, за словами Єрка, має дефіцит бюджету в 6 млн грн: у селищі стало на понад 700 квартир, які оплачують послуги, менше, а зменшити потужність апаратури – неможливо.
На початку війни в Офісі президента ініціювали ідею, щоб кожна українська область була «закріплена» за певною іноземною державою, яка візьме провідну роль під час відбудови. Лунали заяви, що Київщину візьме під опіку Велика Британія, зокрема, й від тодішнього глави уряду королівства Бориса Джонсона. Однак Єрко у розмові згадує інші країни. Школу в селі Загальці відновлює Угорщина, Литва братиме участь у розширенні модульного містечка, Туреччина взяла під опіку місцевий дитячий садок «Казка».
З огляду на всі обставини, мешканці здебільшого радіють навіть спартанським умовам того ж модульного містечка. Тут вузькі кімнати для спання з двома двоярусними ліжками розходяться праворуч і ліворуч від наскрізного коридору. Посередині є кімната відпочинку та кухня. По кінцях споруди – загальні душові і туалети.
Пані Олена та Надія живуть тут майже від часу встановлення містечка. Зустрічаємо їх у кухні, тут саме закінчують обід. Безкоштовне харчування – одна з додаткових послуг містечка, яку забезпечують волонтери. Привозять гаряче: сьогодні тут суп, гречка з сосисками та салат. Раз на кілька тижнів видають ще сухі пайки. Пані Олена жила в одній зі зруйнованих багатопорверхівок. Спочатку будинок загорівся. Сусідка, яка жила поруч з двома дітьми, подзвонила пані Олені і сказала, що треба тікати. Як виявилося згодом, будинок сусідки пізніше зазнав авіаудару.
– Вона з дітьми загинула. Виходить, що мене врятувала, а сама померла. Мені буває ніяково через це… – розповідає пані Олена зі сльозами на очах.
Коли люди все ж відволікаються від тяжких спогадів, настрої у модульному містечку складно назвати песимістичними. Люди радіють малому. Пані Надія хвалиться, що нещодавно втановили по пральній машинці у кожній з душевих. Це значно покращило ситуацію з чергою на прання. Раніше була тільки одна пралка на модуль.
Хоча й проблем безліч. Після того як Росія почала атакувати українську енергетичну інфраструктуру – часто вимикають електрику, яка тут живить все: і кухню, і нагрів води, і опалення. Відсутність опалення у пластикових будиночках відчутно вже за кілька годин: у житлових блоках стає холодно і вогко. Ситуацію спробували вирішити за допомогою генераторів, але їхньої потужності не вистачає. Доводиться погодинно перемикати електрику між двома половинами одного модуля.
Читайте також: «Потім уже наші їх добили». Як був окупований і звільнений Великий Бурлук
– Там стоять три генератори. Ми думали, що одного вистачить на цілий модуль, але він не тягне, – пояснює селищний голова Єрко. – Його потужність виявилася меншою, ніж написано в технічній документації. Ми заміряли і виявили, що один модуль споживає не менше 100 кВт/год. Їх чотири. А генератори у нас: один на 250 кВт/год, який тягне два модулі, а інші по 70 кВт/год. Тягнуть половину модуля, тому під час відключення енергії даємо по годині.
Розваг тут не так уже й багато. В одному з модулів є дитяча кімната з іграми. Також іноземні волонтери проводять там заняття з англійської. У модулі, де живуть здебільшого люди старшого віку, в кімнаті відпочинку імпровізований вівтар.
Розповідають, що мешканців відвідує місцевий священик отець Дмитрій. Зокрема, був на свято Миколая.
– Це вже з нашої церкви, – швидко уточнює пані Олена, – раніше ми все життя ходили до отця Віктора.
Після уточнень стає зрозуміло, що теперішня «наша» церква – атокефальна ПЦУ, а та «куди все життя ходили» – УПЦ Московського патріархату. Жінки відверто кажуть, що раніше взагалі не надавали значення приналежності того чи іншого священика.
– Всі тоді звикли ходити до отця Віктора. На Великдень чергу треба було з ночі займати. Та й про нього особисто насправді нічого поганого не можу сказати, – розповідає пані Надія. – У нього квартира теж згоріла від ударів росіян. Влітку прийшли до нього в сад, попросили яблук назбирати. Нам дозволили. Якогось скандалу немає. Але після всього, що відбулося… – жінка не знаходить слів і просто вказує рукою на серце, демонструючи, що ходити в ту церкву більше немає бажання.
До початку бойових дій у Бородянці жили близько 14 тисяч людей. Зараз число зменшилося до 8-9 тисяч. На багато запитань тут немає відповідей ані у влади, ані в місцевих. Наприклад, ті, які стосуються відбудови і грошей, за які її здійснювати. А ще ті, які стосуються ймовірності нового вторгнення на Київщину з Білорусі. Однак місцеві виявляють бажання і далі жити тут. А окрім звуків двигунів екскаваторів, які ковшами зносять будинки, можна почути й інший: це лунають молотки, якими лагодять дахи багатоповерхівок, що пережили навалу.