Повітря свистить від снарядів. З кількома журналістами тулимося до сірого металевого паркану з колючим дротом місцевого ізолятора тимчасового тримання на вулиці Теплоенергетиків. Під час окупації Херсона росіяни облаштували тут тюрму й, за сумісництвом, катівню. Повітря здригається: ліворуч падає. Судячи зі звуку, трохи більше ніж за кілометр від нас ліворуч. За хвилину звук розірваного металу долинає праворуч: ще порція снарядів, запущених росіянами з лівого берега Дніпра. За кілька хвилин українські військові дають відповідь: лунає серія вибухів – спочатку більш дзвінких, за кілька секунд глухих. Виходи й прильоти від Збройних сил. Зависає дзвінка тиша.
Повз нас проходить кілька чоловіків з порожніми бідонами. За кілька кварталів працює свердловина, в якій можна набрати питної води. За кількасот метрів від нас черга у магазин, в якому лишилися здебільшого російські товари. Заходимо погрітися. Знову вибухає. Люди забігають всередину, подалі від відкритого простору й скла, ховаючись за непевними цегляними стінами.
«Вибачте, а у вас є буряки? Мені б на борщ», – чути з дальнього кута приміщення. Присутні нервово сміються. За стіною глухо гуде генератор. Починається черговий день у деокупованому місті.
Катівня
До війни у Херсоні мешкало близько 280 тисяч людей. Нині ж тут, за словами депутата Херсонської обласної ради Сергія Хланя, лишилося заледве 80 тис. В окупації росіян місто було більше 8 місяців: окупаційні війська зайшли сюди 1 березня, а відступили аж 9 листопада. За цей час росіяни встигли вкрасти сотні тонн зерна, у вересні окупаційна адміністрація провела в місті «референдум», на який нібито прийшло більше 50% населення. А 5 жовтня президент росії Владімір Путін навіть підписав указ про прийняття до складу РФ тимчасово окупованих територій України, серед яких – Херсон. А за місяць, 9 листопада, Міноборони Росії оголосили про відступ окупаційних військ. За словами першого заступника міністра внутрішніх справ Євгена Єніна, під час відходу росіяни знищили частину об’єктів критичної інфрастурктури міста: енергозабезпечення, водогони та газогони. 11 листопада Збройні сили України зайшли у Херсон.
Ми з кількома колегами досі стоїмо під воротами ІТТ, очікуємо на поліцейських, які дадуть нам дозвіл зайти всередину: на території ізолятора саме тривають слідчі експерименти з колишніми в’язнями росіян. Слідчі дії мали тривати близько півгодини, проте сильно затягнулися – йде вже третя година очікування. Аби зігрітися, заходимо до бару, що поруч із магазином, замовляємо каву. Зустрічаємо там місцеву продавчиню Наталю. Фарбована блондинка, середнього зросту, з яскравим макіяжем на повіках. Спочатку вона не дуже говірка, категорично відмовляється фотографуватися.
Читайте також: Інтерв’ю чоловіка, який пережив катування окупантів в Херсоні та примудрився утекти
«Росіяни зайняли це ІТТ в перші дні березня. Може й у перший день окупації. Ви ж розумієте, ці 8 місяців окупації злилися в один. Ми навіть не помітили, як пройшло літо і настала зима. Людей привозили вантажівками. Всі місцеві», – розповідає Наталя. Всю окупацію вона працювала у барі, тож чула і бачила багато.
«Я не знаю, що там відбувалося. Часом лунали дуже страшні крики. А тут же під воротами родичі ув’язнених, з передачами: продукти там, теплі речі. Вони до нас заходили випити кави. І щоб вони тих криків не чули, ми виносили колонки на двір і гучно вмикали музику», – тихо говорить продавчиня.
Тим часом під воротами ізолятора з’являється жінка у червоному пуховику. Вона ходить від дверей до дверей, намагаючись потрапити всередину. Марно. Вона зупиняється перед головним входом, розгублено роззираючись навколо. Разом із колегами питаємо, чим можемо допомогти.
«Та я… у мене чоловік. Його забрали. Він тут в ІТТ був. Його у вересні затримали. Сказали, що він терорист. Тримали тут. А потім… не знаю. Кажуть, що вивезли на лівий берег Дніпра», – головорить вона, нервово затинаючись.
Це Валентина. До вторгнення її чоловік працював водієм одного з місцевих начальників залізниці, під час окупації він втратив роботу. Тож торгував разом із дружиною на ринку, аби заробити грошей. 9 вересня все змінилося. Була 10 ранку. Зазвичай Валентина до цього часу вже закінчувала торгівлю і збиралася додому. Того дня, як завжди, вона почала збирати коробки з товаром. Коли жінка закінчила, побачила, що чоловік зник.
«Я ще здивувалася: чого він без мене поїхав? Добрі люди довезли мене додому. Біля під’їзду будинку, в якому ми жили, побачила наше авто. Дуже розізлилася. Думала, що чоловік мене саму на ринку кинув. А потім зайшла у квартиру. Там було кілька незнайомців. Не згадаю, скільки точно. Один був у камуфльованій формі, інші – в цивільному. Чоловік стояв у коридорі. Руки за спиною. В наручниках. Що вони шукали – не знаю», – нервово говорить Валентина.ю
Знову свистять снаряди: це з лівого берега Дніпра, окупованого росіянами. Гучно вибухає. Інстинктивно пригинаємося, слухаємо повітря. Ще одна серія вибухів: перший гучніший, другий тихіший. Українські війська стріляють у відповідь. Жінка продовжує.
«Потім я пішла до будівлі Апеляційного суду. Тут, в Херсоні. Росіяни там влаштували комендатуру, здається. На порозі мені сказали, що чоловік в ІТТ. І що його підозрюють у тероризмі. Я ще пояснювала: який тероризм, йому 70 років, він вже дід у мене. Стала носити йому передачі: їжу, одяг, ковдри. Жодного разу так і не побачилася. А десь наприкінці жовтня частину в’язнів відпустили. Я думала, що й мого чоловіка випустять. Чекала на нього, під ворота приходила. Вже потім, інші в’язні, які вийшли на свободу, сказали, що їх нібито вивезли на лівий берег Дніпра на окуповані території. Оце тепер шукаю, до кого звернутися, аби допомогли», – Валентина починає плакати.
Читайте також: Херсонська дилема
Під’їжджає авто з поліцією. Знову свистять снаряди. Просимо, аби нам показали, як зараз виглядає місце, де тримали викрадених жителів Херсона. Правоохоронці довго думають, врешті дозволяють зайти всередину. Але лише на 20 хвилин, поки не приїхали наступні бранці росіян.
«Слідчих експериментів дуже багато, щодня знаходимо нових в’язнів, з кожним треба поговорити. Скільки тут людей тримали – невідомо. Навіть приблизно не можу вам сказати. Частину відпустили, частину вивезли на окуповані території, частина зникла. Точно знаємо, що в’язнів було багато і їх катували», – говорить поліцейський із позивним «Марсель».
Заходимо на територію ізолятора. Перше, за що чіпляється око – величезні сірі ворота бокса для автозаків. За ними – вхід у темні коридори ІТТ. Чорноту тюрми розривають сірі клапті денного світла, яке просочується крізь брудні заґратовані вікна. До нас приєднується В’ячеслав, один з колишніх ув’язнених. На вигляд йому близько 60-ти, у нього посинілі руки й лице. В руці поліетиленовий пакет з продуктами й свічками. За цими стінами в окупації він провів кілька днів, тепер же розказує журналістам, що й де відбувалося. Повільно ідемо коридорами, роздивляючись кімнати й гори сміття, яке лишили по собі росіяни. Раптом помічаємо порожню кімнату з трьома стільцями, розставленими по кутках.
«Тут і була катівня. Принаймні, одна з таких кімнат. Мене садили на один стілець, поруч на тумбочці стояв телефон з двома дротами. Один з росіян під’єднував їх до тіла і крутив ручку телефона», – тихо говорить В’ячеслав.
Просимо показати кімнату, в якій його тримали. Крізь сірий морок підіймаємося на другий поверх. Кімнати тут інші: у кожній є нари, в кутку відгороджений туалет і, як пояснює чоловік, душ. Під ногами валяються матраци, ковдри й одяг. Подеколи на підвіконнях можна знайти книжки, які дозволяли читати. Здебільшого це або російська класика, або релігійна література: Біблія, молитовники. Заходимо до однієї з камер.
«Отут мене і тримали. Вікна виходили на бар, який поруч. Нас тут було, здається, 8 людей. Місця усім не вистачало. А отут на стіні, навпроти душу, росіяни написали свій гімн. І змушували нас його вчити. Час від часу до камери заходив перевіряючий. В цей момент треба було встати й кричати “Слава Росії, слава Путіну, слава Шойгу”, – в цей момент чоловік інстинктивно виправляє спину й розправляє плечі, – “Якщо не кричали – нас били. Потім могли попросити заспівати гімн. Якщо не знали слів – нас били”», – В’ячеслав міряє кроками камеру.
Інші приміщення мало чим відрізняються: так само гори одягу й ковдр, обписані стіни. Майже у кожній камері є російська символіка: або прапорці, або ж намальовані герби. Трапляється й народна творчість, проте складно зрозуміти: це писали росіяни чи самі ув’язнені (орфографія й пунктуація збережені).
«Что нам Байден и Макрон
Мы за Россию и ОМОН
За Юг і Север за Донбас
Всю тварь зачистим
Мы за рас»
Щойно проходимо металеві двері, які відділяють коридор з камерами від іншої частини будівлі – потрапляємо у світліші кімнати. Тут жили росіяни. Повітря тут менш затхле, на столах досі залишки їжі й приправ, форменного одягу. В одній з коробок у кутку складені книжки. Помічаю обкладинку однієї з них: «Третья мировая психотронная война уже началась!»
«Певно, це бібліотека окупантів була. Їм же треба було чимось розважатися. Місцеві казали, що вони не часто виходили у місто. І в цьому ІТТ було кілька ротацій. Точно знаємо, що тут стояла Росгвардія та кадирівці. А у 20 числах жовтня частину в’язнів відпустили. Ще частину десь вивезли на окуповані території. Це тривало кілька днів. Що відбувається з людьми, яких вивезли на окуповані території ми не знаємо. Намагаємося з’ясувати», – пояснює «Марсель».
Знизу на свій слідчий експеримент чекають наступні бранці, тож нас просять вийти на вулицю, аби не заважати роботі правоохоронців. Під акомпанемент вибухів артилерії ми їдемо до наступної точки: місцевого краєзнавчого музею, з якого росіяни вкрали близько 10 тис. експонатів.
Пограбований музей
Пролетівши на швидкості 100 км/год проспектом вздовж Дніпра повз свіжі вирви від снарядів, зупиняємося біля будівлі музею. На вході нас зустрічають двоє охоронців. Один з них, Анатолій, охоче розказує про будні окупації.
«Та я в цьому музеї вже 20 років охоронцем працюю. Скільки мені? 70 років. І під час окупації ми тут теж працювали. Директриса наша (Тетяна Братченко – ред.) перед росіянами аж стелилася. Зустрічала, проводжала, екскурсії їм влаштовувала. А потім втекла до Росії. Нібито в Петербург. Сказала, що її чоловіку потрібна термінова й дуже складна операція», – розповідає Анатолій.
Заходимо всередину. Тут, як і по всьому Херсону, немає електрики й опалення. Але, принаймні, не дме всюдисущий вітер. Тож вмощуємося під стіною, біля лампи, яка живиться від батарейок. Охоронець показує дві величезні кам’яні плити, що стоять біля входу. Каже, росіяни намагалися їх вкрасти, але не змогли підняти, бо кожна важить близько 1,5 т. Так їх і лишили на місці.
«Це було 24 жовтня. Приїхало, здається, три фури і кілька автобусів з людьми із Криму. Вони самі про то говорили. З ними ще було двоє жінок, як я зрозумів з їх розмов – вони працівниці одного з кримських музеїв. Вони всім керували», – згадує охоронець.
Частину експонатів, як розповідає Анатолій, росіяни вантажили у фури, ще частину забрали люди у цивільному на автомобілях.
Читайте також: Західні медіа: Херсон — велика поразка Росії, а Путін — не Гітлер
«Можливо, то вони забирали собі у домашні колекції. Як вони в музей потрапили взагалі? Так наш завгосп їм всі двері відкрив. А потім бігав по музею і кричав, що його повісять: або росіяни, або українці. Де він тепер – чорт зна. Напевно з росіянами втік на лівий берег. Знаю, що його ніби шукають», – говорить Анатолій.
До нас величезними сходами з групою журналістів спускається Олена, колишня секретарка музею. Вона, двоє охоронців і ще одна працівниця музею, яку нині допитує СБУ в одній з кімнат – оце й увесь персонал, який залишився. Олена розповідає, що в останні дні до них приходить багато ЗМІ, тож вона змушена водити цілі екскурсії, розповідаючи про вкрадені експонати.
«Давайте тоді будемо йти групою, не відставайте, якщо у вас є якісь серйозні питання щодо самих експонатів – на жаль, не зможу на них відповісти. Я не історик, не археолог, я секретар. Тож не є експертом з питань історичної спадщини», – коротко зі старту пояснює жінка.
Напівтемними коридорами йдемо разом із нею крізь експозиції. Здається, що музей майже не постраждав: експонати на місці. От зуби мамонта, от викопні рештки давніх ссавців, от опудала тварин, які живуть на території Херсонської області.
«Палеонтологічна зала і зала з опудалами цілі. Напевно, росіяни не бачили для себе цінності в цих експонатах. Всі наступні зали розграбовані», – пояснює Олена.
Ми саме заходимо у залу, присвячену давній Греції. Колись тут попід стінами стояли древні амфори, знайдені археологами, в сусідній кімнаті виставлялися знаряддя праці перших людей. Нині про них нагадують порожні скляні вітрини, кілька непримітних експонатів і підписи до них. Наступна зала була присвячена древньому місту Ольвія (нині район села Парутине Миколаївської області). Одним з найбільш цікавих артефактів тут була маска, яка виставлялася у окремому боксі, схованому в стіну. Росіяни зламали її за допомогою ломів. На підлозі розкидані ящики з паперами. Один з них особливо примітний: в ньому лежить пакет партії «Опозиційна платформа – за життя» (проросійська партія в українському парламенті, одним з лідерів якої був кум президента РФ Віктор Медведчук – Ред.)
«Наш спадок про Ольвію втрачений. В наступній залі були артефакти, пов’язані з Туреччиною. Зокрема гармати, надгробні камені. Гармати росіяни намагалися вкрасти, але не змогли їх спустити з другого поверху музею. Частину надгробних плит вони розбили. Частину експонатів, які вони не змогли зняти зі стендів, росіяни знищили. Як от скляний кубок 5 ст. н.е. Вони просто роздушили його», – розповідає працівниця музею.
Проходимо ще кілька спустошених залів. Всі виглядають однаково: порожні скляні стенди, плексиглас і бите скло на підлозі. Врешті, добираємося до останньої зали, присвяченій Другій світовій війні. Тут були речі херсонців, які воювали з армією нацистів: медалі, ордени, нагородна зброя, форма, фотографії. Росіяни лишили після себе лише останнє: фото чоловіків і жінок, які воювали 80 років тому, лежать у розбитих рамках на підлозі. Від орденів на стендах лишилися чорні тіні.
«Росіяни розказують про повагу до дідів, які воювали. Але при цьому вони вкрали всю зброю, нагороди,форму, навіть копію ключа від Потсдама. Вони мародери. Вони сплюндрували цю пам’ять», – скаржиться Олена.
Виходимо з нею у загальний коридор, до величезних сходів, якими годину тому підіймалися до залів з викраденими експонатами. Бачу закриті двері до ще однієї зали. Питаю, що було там. Жінка зітхає.
«Там у нас була виставка про Голодомор, Революцію Гідності і війну на Донбасі. Нічого особливого: фотографії, муляжі коктейлів Молотова, кілька шин, піксельна форма. Але ці експозиції росіяни разом із нашою директоркою розібрали ще у перші тижні після початку окупації. Навіть стелажів не лишили», – говорить жінка.
Продовження репортажу з Херсона читайте завтра на сайті Тижня