«Потім уже наші їх добили». Як був окупований і звільнений Великий Бурлук

Суспільство
21 Листопада 2022, 14:54

Містечко Великий Бурлук за три десятки кілометрів від російського кордону росіяни захопили швидко. Обороняти його навіть не намагалися, та й не було кому. Лавину, що сунула зі сходу, того дня могло зупинити хіба диво, і воно явно планувало статися не в цьому місці. «Тут було наші чотири новенькі БТРи, – розповідає місцевий екскаваторник, – я 24 лютого мав копати під них ями, але вже о 5-й нас почали обстрілювати».

Перші танки на вулицях селища міського типу Великий Бурлук з’явились о восьмій ранку, – кажуть місцеві мешканці, тому ніхто нікуди й не намагався втікати. Згодом пробратися на Харків уже було неможливо. Миттю з’явилося багато блокпостів. До Печенізького водосховища – ворожі (близько 8 чи 9), а потім уже наші. Здолати всю цю смугу перешкод було майже нереально, тому люди намагалися виїздити переважно через Росію.

Читайте також: «Села немає і вже не буде». Як Вірнопілля уникнуло окупації, але опинилося на межі зникнення 

Спочатку ворожу техніку свідомі громадяни навіть пробували рахувати, сподіваючись, що ця інформація може бути корисною для ЗСУ. Проте колони тяглися нескінченно, від ранку до ночі. «Наїхало їх ой-йой-йой, – каже мешканка Бурлука Ганна, – думали, колись, може, і закінчиться, та де там. Куди рахувати? Це було день і ніч». «Назбирали, с…ка, мабуть, із цілого Совєтського союзу, – додає її чоловік. – Їхали такі машини, що на них служив ще в 1982–83 роках. Одну з колон, яка розтягнулась аж на 18 кілометрів, наші таки розбили, перемололи на сміття». «А вертольотів і літаків літало в перші дні, – каже жінка, – над церквою йшли всього метрів десять. А ракети як летіли на Харків (ми в підвалі ветлікарні сиділи), одна за одною. Ой, хочеться вже спокою, – зітхає, – нема такого відчуття, що вже закінчилося».

Перших втрат окупанти зазнали у Великому Бурлуку дуже швидко. Двоє рашистів загинули при спробі форсування невеличкої однойменної річки Великий Бурлук. Канавка шириною в кілька метрів та доволі скромної глибини виявилася для них нездоланною перешкодою. Доблесні воїни Путіна не вписалися на своєму БМП в місток і миттєво вирушили на концерт Кобзона. Почин був добрим. Атракціон із перемелювання зайд у міндобрива не зупинятиметься у Великому Бурлуку аж до його визволення. Тут вдало ліквідують місцевого гауляйтера та віртуозно знищуватимуть ворожі місця дислокації. «Скільки прильотів було, а ніхто з мирних мешканців не постраждав, – каже Микола, який люб’язно погодився провести екскурсію містечком, – а от скільки там цих поклали, навіть і не знаю. Багато. У “Сільгосптехніці”, кажуть, повно порозривало. Вертольоти навіть прилітали тоді забирали їх».

Читайте також: Білоруський доброволець «Червоний»: «Я жодної дівчини так не добивався, як контракту із ЗСУ» 

Обстріл «Сільгосптехніки» був першою ластівкою. «Там стояли “Тигри” нові в гаражах, – уточнює Микола. – Чітко так: раз, два, три – й усі “Тигри” там і лишилися. Це коли надійшла нам зброя, оці сімки й HIMARS. Тоді точково почали бить». Згодом була ще стара сільрада, ДТСААФ, колишній кінотеатр, склад боєприпасів і офіс поліції. «Дивися, що від нього лишилося, – показує чоловік, – це наші влупили. Попали в старий будинок, а новий цілий». Районний відділ поліції, точніше те, на що він перетворився, і справді вражає: протитанкові їжаки, залізобетонні блоки, мішки з піском і скверик перед входом, ущент зритий окопами. Десь поміж руїн є навіть катівня, в якій мучили місцевих мешканців. Забирали переважно атовців або тих, кого підозрювали в нелояльності. «Багато забрали, – каже Микола, – їх досі нема. Над атовцями вони гарно познущались. Мучили. Окопи заставляли рить. Вивозили на розстріл, допитували. Казали, що у них списки на руках – атовців усіх і прикордонників. Ну, хтось здав. Вони й номери частин знали».

Зі складом БК, який містився в магазині на околиці, на жаль, нашим артилеристам-ювелірам не пощастило. Вони його чітко відпрацювали, але місцеві розповідають, що в ніч перед візитом HIMARS боєприпаси з нього встигли вивезти. Кажуть, якби тут БК лежав, то знесло б весь куток. Включно із церквою неподалік і блокпостом. В інтернеті й досі гуляє відео цієї атаки. Автор за кадром коментує, що, очевидно, б’ють по блокпосту, проте били саме по складу, а блокпост насправді залишився цілісіньким. Українські вояки згодом повісили на нього наш прапор, але попередили місцевих, аби не лізли всередину, бо там може бути заміновано.

До слова, укріплення, про яке йдеться, зліплене не з підручних матеріалів, як зазвичай, а зі спеціально привезених заготовок, виготовлених у заводських умовах. Споруду окупанти явно будували для довготривалого використання. І таких конструкцій різних розмірів у Великому Бурлуку є чимало.

«Вони прийшли сюди з таким переконанням, ніби назавжди, – каже Ганна, –  позаймали будинки, почали одразу своїх жінок звозити, по магазинах ходили скуповуватися. У нас тут були такі непогані магазинчики, і вони брали все дороге, що там ще залишилося». «Хазяїнами були такими, що куди там, – додає Микола, – строїли всіх. Стоять! Стоять!» «Казали, що нас звільнили, – продовжує Ганна, – од чого ви нас звільнили? Найперше від роботи. Треба було ходити скрізь із паспортами. Бо вони перепиняли постійно». «Вони нам навіть дзвонити не давали, каже чоловік Ганни, – тут, у Бурлуку, все заглушили. Зв’язок був в Аркушине (30 кілометрів від Бурлука, у бік Харкова. – Ред.), туди і їхали. А вони як фашисти їздили за нами. Ми де не знайдемо зв’язок, так вони вже тут. І телефони перевіряли. Ану покажи, що там. Чи не знімаєш? Якщо хто знімав, то телефони зразу забирали. Це дурдом був».

Встановлювати окупаційну владу у Великому Бурлуку спочатку доручили колаборантам із \ «ЛДНР», і лише згодом за справу взялися спеціалісти від ворожих спецслужб. Шерстили тут усе, кажуть місцеві мешканці, ходили, випитували, зброю позабирали, в кого була, грабували. «Де жили, звідти все повивозили, – розповідає Ганна, – газові плити, холодильники, новенькі комп’ютери, геть усе, що люди не встигли поховати. Ми вашого нічого не візьмемо, – казали, а самі ходили по хатах і ноутбуки відбирали, телефони. Заберете у Вовчанську, – казали. Ага… І досі немає».

У лікарні навіть вкрали стареньку пралку 2000 року випуску, бо ж «Зануссі». Хоча, від того непотребу, який наїхав у Великий Бурлук, годі було очікувати іншого. «Приїхали якути, – каже Микола, – вишні якраз були. Зелені рвуть і жеруть, а червоні не чіпають. Або дзвонять до своїх: “Ти знаєш, в них всюди світло і всюди асфальт”».

Місцевих колаборантів у містечку, на жаль, також вистачало. Знайшлися навіть кандидати на гауляйтера. Щоправда, один пропрацював на своєму посту всього місяць і був ліквідований партизанами. А другий, пам’ятаючи долю попередника, намагався керувати містечком, не показуватись на очі землякам. Більшість зі зрадників перед наступом ЗСУ втекла до Росії, але дехто таки залишився й тепер має справу з українськими правоохоронцями.

Читайте також: Змучений і гостинний край. Як звільнена Слобожанщина повертається до життя 

«Прожили якось, – зітхає Ганна, – чи проіснували. Я й не знаю. Бо яке то життя було». Своїх чекали з дня на день, – каже жінка. Уже як прийшли, то й не вірилося. Думала, що як будуть гнати окупантів, то місто перетвориться в руїни, але наші хлопці – молодці. «Вони їх точково били, отам, отам, отам». Жінка саме вчергове подалася на пошуки зв’язку, аж бачить, орки втікають: гради й бортові машини сунуться в бік кордону на Вовчанськ. А через два дні, після кількох прильотів, і з Великого Бурлука окупанти дали драла. «У Підсереднянському лісі, – каже Микола, – вони між собою почали стрілятися. Одні хотіли здаватись, інші не хотіли. Одним словом – постріляли один одного. З 15 осіб залишилось їх 8. Потім уже наші їх добили».

Сьогодні люди помалу повертаються до своїх домівок, і містечко оживає. Але до спокійного й нормального життя ще дуже далеко. І йдеться не тільки про руїни, які ще треба розгрібати, та будинки, котрі треба відбудувати. Досі є проблеми зі світлом. Майже місяць його не було, а тепер увімкнули на день – і знову вимкнули. Відповідно, знову проблеми зі зв’язком та з водопостачанням. Ніби вже перераховують на картки допомогу та виплачують заробітні плати й пенсії, але зняти їх досі немає можливості, бо банкомати не працюють. Треба їхати кудись, де це можливо зробити. Пальне привізне, заправки не працюють. Ну, але найголовніше – постійна загроза з боку орків. Ті все ніяк не заспокояться. «У п’ятницю я їздив у Рідкодуб (12 кілометрів від лінії фронту. – Ред.), – каже Микола, – там був приліт у школу. Просили: приїдь, відкопай людей. Так ми там не те, що нікого не відкопали, – нас самих мало не закопали. Тільки приїхали, як почалося. Ми до посадки – ще один приліт. Ми до машини – “касети” пішли. Хтось, напевно, навів. Тут агентів ще купа». «Із Мілового (на самому кордоні з Росією. – Ред.) до нас 38 кілометрів, – додає один зі співрозмовників, – так майже всі мешканці тепер тут, тому що там прильоти постійно. Недавно четверо людей загинуло. Один чоловік на лавці сидів, другому в хату прилетіло через вікно. Ми перевантажували їх, возили в Харків на експертизу».

«Близько до кордону краще не їдьте, – каже на прощання Ганна, – там небезпечно. І в ліс небажано йти, по посадках не лазьте. Я люблю цю справу, але не треба. Ніхто нічого толком ще не розміновував. Ну, і тих ще багато в лісі полишалось. Наші їх вибивають».

11