Юрій Макаров журналіст, телеведучий, ексголовред «Тижня»

Україна сама собі здивувалася

Суспільство
30 Грудня 2022, 13:02

Ми є – ось головний підсумок року. Я зараз казатиму те, що впродовж минулих місяців казали всі, бо це очевидні речі, що не позбавляє мене права підбити попередній баланс. Що Україна сама собі здивувалася, що Україна себе побачила збоку, очима великого світу, що Україна відкинула всі сумніви й комплекси, які нас супроводжували десятиліттями й століттями. Отже, Україна, її існування та її право на майбутнє – доконаний факт, і це не гріх зайвий раз повторити.

Не кажіть, що це неважливо, бо від 1991 року я без кінця чую навколо: спершу про failed state (державу, що провалилася, не відбулася), потім про «що ми за люди такі?», потім про чудову країну, але тупий (в оригіналі в нашого класика «***няний») народ, який весь час когось не того собі обирає. Депресія – наша родова ознака, самобичування – колективне хоббі, взаємні звинувачення в зраді – частина способу життя, а сварки (срач) – національний вид спорту. І ось раптом з’ясувалося, що все це, може, почасти й правда, але наразі не головне.

Українці вперше за кількасот років наочно переконалися, що можуть бути спільнотою переможців.

Українці вперше за кількасот років наочно переконалися, що можуть бути спільнотою переможців. Напевно, легковажно так завчасно констатувати перемогу в цій війні, до кінця ой як далеко, проте відсутність поразки й відмова від поразки вже є перемогою, й це ламає шаблон. Для когось лузерство вже стало частиною натури, для когось виправданням, для когось зручною мотивацією залишатися в своїй комфортній мушлі й звідти диктувати діагнози разом із рецептами.

Читайте також:
Роман Назаренко: «Важливо усвідомити, що кримські татари й Україна — це неподільні питання»  

Далі: ми остаточно самовизначилися як європейці, мова навіть не про соціологію «за НАТО», зараз поясню, що маю на увазі. Дехто вважає, що саме по собі це поняття ненаукове або антинаукове, але я вірю в колективну свідомість, яка зберігає певну частку коштовного прихованого знання, нібито назавжди втраченого позитивного досвіду (як і травм), майже забутих протоколів і алгоритмів дії, і зараз це нас рятує. Ми ніколи не мали золотої доби, проте ми мали періоди відносно людського існування, й не такі короткі. Я не кажу лише про сплески спротиву, про визвольні рухи різних часів — від виборювання прав і вольностей у Речі Посполитої аж до дисидентів, а й про часи спокійного накопичення добра й самоповаги. Нині все це спрацьовує попри удари долі, особисті втрати, розгубленість і втому. Навряд чи варто зайвий раз отак через кому згадувати про найголовніше – про героїв, волонтерський рух, взаємопідтримку й дивовижне почуття гумору, яке дозволяє пережити випробування, але ж усе це проявляється щодня й є предметом захоплення інших народів, нікуди не дінешся.

Ми вже певною мірою вибудували Європу в себе вдома — поволі, непомітно для самих себе, але цілком відчутно в підсумку.

Вихід у великий світ — теж неабияке випробування. Не всі, кому умовно «за 50», почуваються там затишно. Вибору особливого немає: хтось має шукати за кордоном прихистку, хтось займатися культурною дипломатією, хтось і те, й інше. Виявляється, нас там чекають, точніше, щойно почали чекати, але нас ще не знають. До слова, всі, з ким я знайомий особисто, вписалися в Європу не сказати, що без проблем, але без тих проблем, на які можна було розраховувати хоча б тридцять років тому. Виявляється, в суто вжитковому, побутовому сенсі ми вже певною мірою вибудували Європу в себе вдома — поволі, непомітно для самих себе, але цілком відчутно в підсумку.

Ще один принизливий забобон — недолугість або недосконалість інституцій. Немає жодного сумніву, що система влади в тому вигляді, в якому вона склалася, регулярно видавала на поверхню ганебні зразки своєї активності, що «вертикаль» весь час тяжіє до сваволі, представницька гілка в цілому безпринципна й далека від ефективності, а судова – просто-таки взірець потворності. Тим не менше, державний механізм не «посипався» й, хай там як, виконує свої функції краще, ніж ми могли від нього чекати. Те саме стосується організмів, які підтримують життєдіяльність кожного окремого громадянина: медицина, зв’язок, енергетика (про енергетику й енергетиків після війни зніматимуть окреме кіно), освіта, соціальні служби, поліція. Вони, звісно, далекі від досконалості, що ми й без того знали, але біженці в тій же ж Німеччині з подивом виявляють, що до лікаря треба записуватися за кілька місяців, а заради маленької довідки доведеться відвідати відповідних клерків разів десять, ще й із попереднім записом. Що ж до бізнесу, тут узагалі повний сюрприз: банки, побут, рітейл — та їм у нас треба тренінги проходити! Це все, зрозуміло, трохи збуджене узагальнення, до того ж із урахуванням критичного моменту, але менше з тим…

Читайте також:   Мирослав Маринович: Зуміти виграти війну й не програти після неї  

«Армія – зріз суспільства», як нас учили ще в марксистську епоху. Відтак серед військових різних ланок не може не траплятися паскуд і довбо**бів, оскільки вони були й будуть присутні в мирному житті, але все одно якось так сталося, що українська армія найкраща на континенті, а наші збройні сили від генерала до солдата тероборони демонструють такі приклади концентрації, компетенції, ініціативи й здатності до самовдосконалення, не кажучи вже про мужність і стійкість, що… залишається переглянути стереотипи стосовно цілого народу.

Сратися, звісно, не кинули, навпаки. Звинувачувати одне одного в зраді – поготів. Але прояви взаємодії, взаємоповаги, терпимості вражають там, де, здавалося б, цілком логічно було би чекати скандалів, сварок, бійок – божечки, хіба я забув черги 60-х, 70-х, кінця 80-х?

Читайте також:   «Без вас». Як херсонці живуть після деокупації  

Суттєвий момент: мова. Навіть для тих, хто всі ці роки стверджував, що «мова не на часі». В попередні часи її просування або гальмування суттєво залежало від сигналів згори. Довга й важка епопея з ухвалення закону, потім не менш важкі кроки з його впровадження в щоденну практику, наступи й відступи — все це ще не закінчилося остаточно, роботи залишається чимало, тимчасом у побуті столиці нормою стало звертатися державною й відповідати державною. Не викликом, як у 90-ті, не вчинком, як у «нульові», не жестом, як десять років тому, а звичайною й уже майже непомітною буденною практикою.

Усе перераховане не є й не має бути приводом для ейфорії, чимало здобутків можуть мати зворотний хід, щойно відступить небезпека, спаде напруга й нормалізується рівень адреналіну. Понад те, кількість і складність завдань, які чекають Україну після перемоги, в чомусь перевершуватиме нинішні проблеми. Знадобиться не менше терпіння й солідарності, а також готовність поступатися в поточному режимі особистими інтересами й амбіціями, а також уміння пережити втрати, не з’їхавши з глузду. Ну але то завтра, як Бог дасть, наступного року. А зараз просто й скромно: Україна є.

96