До Кутаїсі ми прилетіли зранку з польського міста Катовіце, позаяк набагато дешевше летіти звідти, ніж з України. Світанкове місто було темне, півсонне й порожнє, проте на головній площі пінився яскраво освітлений фонтан із позолоченими фігурами тварин і чекали на клієнтів пункти обміну валют.
Витязь у крокодиловій шкурі
Перехрещені прапори України та Грузії на таблиці вказували, що ми прибули до Києва. Точніше, до «Києва» — готелю, розташованого в старій кам’яниці ХІХ століття, що в центрі міста. Там є навіть православна капличка в ніші поруч із номерами. Водій Ґіорґі чемно запитав: «Чай чи каву?». І, скориставшись паузою, запевнив: «У нас краще, ніж деінде». Відтак ми поснідали келишком коньяку та запили його винами за дружньою бесідою.
Ґіорґі навчався в Києві в технічному виші. А назва «Київ», за його словами, народилася в хазяїв під час учти з нагоди заснування готелю. Нині до закладу приїздять гості не лише з України. Ґіорґі каже, що грузини підтримують українців, воюючи на Донбасі, адже свого часу українці воювали в Абхазії на їхньому боці. П’ятеро мешканців Кутаїсі загинуло в АТО.
Кутаїсі — тихе й затишне провінційне місто, хоча за розмірами друге в країні. Більшість будинків надгризені зубом часу, так само багато незакінчених будов, що поволі перетворюються на руїни. Утім, усе тоне в зелені садків, оповитих виноградною лозою, деревах гранатів і хурми та парках із величними платанами.
Не провінція. Кутаїсі — друге місто Грузії, сюди хотіли перенести парламент, але задум реалізовано лише частково
На вулицях кипить життя: поспішають школярі, вдягнені в стилі учнів американських коледжів (мабуть, запозичили з телевізійних серіалів), у парках тусується молодь, а старші люди азартно грають у шахи та доміно. Містом вештаються доброзичливі пси, замасковані під біле каміння. А на горі височіє кафедральний собор Баґраті часів «золотої доби» Грузії, до якого можна дістатися крутою вуличкою з приватним сектором. З його висоти відкривається чудова панорама на місто у вінці хребтів Малого Кавказу.
Разом із тим Кутаїсі не провінція, а урядове місто. Адже 2011 року Міхеїл Саакашвілі в межах децентралізації саме сюди переніс парламент. Проте сьогодні в парламентських стінах відбуваються лише виїзні сесії. А загалом влада не знає, що робити з будівлею. Є ідеї навіть перетворити її на мистецький центр.
Читайте також: Едвард Лукас: Існує небезпека укладання нових ялтинських угод, що передадуть Росії Грузію та Україну
Маршрутки — важливий транспортний засіб на пострадянському терені. Водій нашої, що їде з Кутаїсі до Тбілісі, виявився справжнім кавказьким «витязем у крокодиловій шкурі»: вдягнений, наче в кольчугу, в зелений спортивний костюм, стилізований під фірмовий Lacoste, причому логотип — крокодил, зображений на всю спину. Образ доповнювали темні окуляри на орлиному носі, заріст, гордовитий вираз обличчя та незмінна цигарка. У Грузії можна курити скрізь: у кав’ярнях, громадському транспорті та, як ми бачили, навіть на пероні метро. Утім, грузинські маршрутки, на відміну від українських, приємно вражають чудовою грузинською музикою, хоча, на жаль, переплетеною американськими хітами, російською попсою та подеколи шансоном. Власне, останнє невблаганно нагадує нам, що ми в колишній республіці Радянського Союзу. Як і зруйновані фабрики та незакінчені старі будови наче рани на величних гірських краєвидах.
На шляху з Кутаїсі до Тбілісі не знайдеш інформації, скільки залишилося кілометрів до грузинської столиці. Натомість із придорожніх таблиць легко можна довідатися, що, приміром, до Баку 688 км, а до Тегерана 1290 км.
Паризький бульвар й арабські гроші
Нескінченний затор перед в’їздом до Тбілісі дає зрозуміти, що тут живе або працює значна частина населення країни. У столиці практично немає реклами. Автовокзал Дідубе, куди ми прибули, геть обліплений у стилі стихійного постсоціалістичного капіталізму базарними наметами та крамничками, з-за яких виринає станція метро.
Кутаїсі без прикрас. Місто має свій шарм, хоча й тут чимало будинків, поточених часом
Тбіліське метро — своєрідний літопис. Мозаїка на станції «Технічний університет» 1979 року подає ідилічний образ громади науковців, молодих спортсменів, дітей, що грають, а над ними гордо пролітають космічний супутник та голуб миру. Власне, того самого року розпочалося радянське вторгнення в Афганістан.
Тбілісі сьогодні вдягається в нові форми: у престижному районі Сабуртало неподалік центру поруч із радянською забудовою та невеличкими будиночками, обплетеними виноградом, виростають нові хмарочоси та скляні офісні центри. Але нумерація будинків така хаотична, що навіть місцеві мешканці не могли вказати потрібний нам, хоча були дуже ввічливі й справді хотіли допомогти. Сучасний житловий хмарочос, який ми врешті-решт знайшли, всередині виявився незакінченим: бетон без штукатурки та гола підлога, але квартира відремонтована й обставлена зі смаком.
Алея Руставелі — справжній паризький бульвар, але з південним акцентом, оздоблений величними платанами та численними вишуканими кав’ярнями. Алея постала за наказом царського намісника Міхаіла Воронцова, який з однаковою грацією та послідовністю не лише розбудовував Тифліс, а й пацифікував Північний Кавказ.
Читайте також: «Фактор Міхо» в перемозі «Грузинської мрії»
В одному з подвір’їв алеї притулилася книгаренька, яка більше нагадує суміш канцтоварів із букіністом: із вбогим вибором книжок різними мовами, переважно російською. Власне, такий самий вигляд мають й інші книжкові крамниці в центрі столиці.
Але що з прозахідним курсом країни? Тут багато російського, турецького, іранського та арабського капіталу, проте майже немає західноєвропейського. Фешенебельна вулиця Аґмашенебелі неподалік центру повністю відновлена турками. А найвищий хмарочос столиці належить арабському власникові. Понад те, у країні немає західноєвропейських банків. Обмінні пункти крім євро, долара, фунтів та рублів, а подеколи й гривні пропонують купити також валюту з Туреччини та численних арабських країн.
Вбити дракона
Алея Руставелі та площа Свободи стали ареною драматичних подій новітньої історії Грузії. Навесні 1989-го радянські війська тут брутально придушили демонстрації за незалежність: загинуло 19 осіб, що стали мучениками. Восени 1991-го тут відбулася справжня баталія між прибічниками й противниками президента Звіада Ґамсахурда. 2003 року на площі Свободи відбулася Революція троянд. А 2008-го — віче проти російської агресії, у якому взяли участь керівники України, Польщі та країн Балтії.
Посеред площі Свободи, що колись мала ім’я сталінського сатрапа Бєрії, потім Лєніна, нині височіє колона з позолоченою постаттю святого Юрія, який убиває дракона. Раніше замість колони тут панував справжній дракон — пам’ятник Лєніну.
Еклектика Тбілісі. Тут химерно переплітається старовинна, радянська та сучасна забудова
Сьогодні тут вирує інше життя: неподалік площі Свободи є ресторан «Варшава», де можна скуштувати польські страви, зокрема познанські закуски. Це улюблене місце гостей із Польщі та місцевих хіпстерів. А на вулиці Коте Апхазі є польське кафе морозива «Польська лодзярня». Звичайно, є й українські кафе, хоча деякі з них мають зовсім чужі назви «Ізбушка» або «Калінка».
Старе місто невеличке, з вузькими кривими вуличками, присадкуватими будинками, часто напівзруйнованими, з дерев’яними різьбленими балконами, оповитими виноградом і квітами. Тут ніби нічого не змінилось. У кав’ярнях, оформлених у грузинському, східному або західноєвропейському стилі, можна порозумітися як російською, так і англійською мовами. Грузини вміють радіти життю. Таксисти, чекаючи на клієнтів, танцюють під музику з відкритої автівки, а інші залицяються до туристок біля кафе.
Тбілісі лежить по обидва боки Мткварі — найдовшої ріки Закавказзя, її ще називають Кура. Впадає в око скляний сучасний міст, увечері яскраво освітлений у біло-червоні кольори національного прапора Грузії. Неподалік є старовинний міст Тисячі мучеників. Під час набігу султана Хорезма окупанти змушували містян пройти по священних іконах, а тих, хто не погоджувався, кидали в річку.
Ввечері місто вирує і палає тисячами вогнів, адже енергетична криза 1990-х минула. Однак недавні події люди сприймають по-різному. Біля нас пройшла група російськомовних жінок з екскурсоводом.
— Ви ж не любите Саакашвілі?
— Слухайте, — рішуче відповідає старша жінка-екскурсовод, — колись світло було кілька разів на тиждень, а в столиці двічі на день, діти вчилися при гасових лампах і грілися при свічках. Він вирішив проблему. А військовим дав нормальну зарплату.
— Тоді чого ви його вигнали?
Читайте також: Компанія Трампа згорнула проект з будівництва хмарочоса в Грузії
— Знаєте, — задумливо пояснила грузинка, — він сказав таку фразу: «Я мушу піти, аби люди оцінили моє врядування». Гаразд, — обірвала нарешті розмову, — давайте подивимося на цю фортецю Ніркала, заради якої я вас сюди привела.
— Вирішив енергетичну кризу? — перепитує молоде подружжя з Тбілісі. — Так, але віддавши цей сектор економіки російським фірмам…
— Звичайно, — неохоче відповідають дівчата з Руставі, — він багато зробив, особливо у сфері освіти, поліції, протидії корупції, але потім став надто авторитарним та авантюристом. Власне, у жовтні виграла партія Бідзіни Іванішвілі «Грузинська мрія».
— Іванішвілі — перший олігарх, — кривиться студент технічного вишу. — Він прибічник балансування між Європою та Росією.
— Яка сьогодні ситуація в Абхазії та Південній Осетії? — цікавимося ми.
— Абхазія не прагне повернутися до Грузії, хоча багато грузинів досі вірять у її повернення. Абхази можуть приїздити сюди навчатися чи працювати, тоді як самим грузинам в’їзд до Абхазії заборонений. Є проекти для абхазької молоді. Натомість у Південній Осетії триває тиха війна, що полягає в періодичному пересуванні кордонів дедалі ближче до столиці та відсуванні їх назад.
Тбіліське метро — своєрідний літопис
Грузини вважають ці війни програшем своїх політиків, зате цінують тих, хто підтримує їхню країну. Тому в столиці є вулиці Джорджа Буша та Леха Качинського. Але до простих росіян ставляться добре. На одній із вулиць середмістя під час свята Тбілісоба ми стали свідками ідилічної сцени російсько-грузинської дружби, може, ще з часів імперії. За столиком на тротуарі із дзбанами вина та чачі й шашликами молода пара обійнявшись розкачувалась у ритм російських бандитських пісень, які співав їм під гітару грузин. Тбілісоба започаткував Едуард Шеварднадзе. Це свято відзначають й у Києві в жовтні, але на тиждень раніше. Вулиці грузинської столиці наповнюються димом шашликів і гучною музикою з ресторанів і кав’ярень. Утім, у суботу ввечері святкові заходи не мають великого розмаху. У сквері біля скляного моста молодь вештається серед кулькових коників, цукрової вати та забав 9D на моніторі. А на площі Свободи якийсь гурт співає про свободу під мерехтіння вогників смартфонів небагатьох слухачів.
Шашлики — окраса чи не кожного публічного заходу в Грузії. У вихідні в нашому районі між станцією метро, супермаркетом і готелем облаштували стихійний базар. Поліція прогулюється між рядами, пильнуючи порядок. Головним товаром тут є м’ясо, сир, домашнє вино й чача у великій кількості, трохи фруктів, переважно гранати, лайм, мандарини і хурма, ще менше овочів: зелень, картопля, біла кукурудза, гарбуз та ріпа, а також соління й величезні мішки борошна. Ми дивуємося, як за такого вбогого вибору грузини примудряються готувати настільки смачну, запашну їжу. Справді, сільське господарство тут у цілковитому занепаді. Покупці ласують чурчхелою та куштують шашлики, які смажать у наметах. Увечері район повністю вкривається димом та просочується ароматом грилю.
Василія знають усі, особливо поляки
Найвище місто Степацмінда біля підніжжя гори Казбек, більш відоме під колишньою радянською назвою Казбегі, лежить на Військово-грузинській дорозі. Вона здавна відома караванам та арміям, а військовою її названо після перебудови росіянами в ХІХ столітті для війни з турками та придушення непокірних чеченців і дагестанців. Під час Другої світової війни дорогу атакували німці. Сьогодні це єдиний шлях із Грузії до Вірменії та Російської Федерації, решта доріг пролягають через окуповані Абхазію та Південну Осетію.
Наш мікроавтобус німецької марки має кермо з правого боку — такі часто можна побачити в Грузії. Водій пояснює, що їх роблять для Японії, де лівосторонній рух, і вони якісніші. Нашими супутницями виявилися дві туристки-росіянки, а також дві грузинки: стара в овечому кожусі й молодиця в короткій шкіряній куртці та чоботах на високих підборах. Грузинки поверталися додому, а дорогою побожно хрестилися, минаючи храми. Зрештою, таке часто можна спостерігати, адже Грузинська православна церква має велике значення в країні.
Ресторан «Варшава». Улюблене місце гостей із Польщі та місцевих хіпстерів
Шлях в’ється гірським серпантином долиною річки Араґві повз штучне водосховище, а далі середньовічну фортецю Ананурі (один із символів траси) та радянський пам’ятник на згадку Георгіївського трактату 1783 року, через який Грузія потрапила під протекторат Російської імперії. На Хрестовому перевалі нас заскочив сніг. Біля місцевості Гудаурі — колись кур’єрської станції, а сьогодні лижного центру — пост поліції, яка не пропускає машини без ланцюгів. Найбільше автівок із грузинською, російською та вірменською реєстрацією, кілька азербайджанських, є й українські.
Після переїзду перевалу в долині річки Терек наш шлях перекрили тисячі овець, сотні кіз, десятки коней, віслюків і мулів: за одвічним звичаєм гірських народів пастухи з допомогою кавказьких вівчарок ведуть незліченні отари з гір у долини.
На головній площі Степацмінди стоїть пам’ятник Александре Казбеґі — грузинському письменникові, поету та драматургу другої половини ХІ століття. Він залишив кар’єру та повернувся у рідний край пасти вівці. Через це комуністи посмертно визнали його за свого. Однак колишня радянська назва міста — Казбегі — була надана на честь іншої людини — Ґабріела Казібеґа, який у ХІХ столітті тут вірно служив російській адміністрації. У 2007-му місто знову стало Степацміндою.
У містечку нас зачепив інший водій, запросивши на екскурсію в гори. Ми стали відмовлятись, і тоді він запропонував поїхати до російського міста Владикавказа. Ми знову чемно відмовилися, пояснюючи, що туди нам потрібна віза. «Ага, поляки! — радісно скрикнув він. — Ану ходіть до мене», — і протягнув путівник польською мовою. Справді, там ішлося про нього — водія та власника хостелу Василія. «Мене знають усі!» — гордо підтвердив горець і вручив нам візитку. На ній дотепно вказана відстань від центру Тбілісі до хостелу — 100 м, а серед додаткових послуг крім паркінгу вино та чача.
У барі нас почастували склянкою місцевої чачі, яку тут готують зі слив. «Це порція, менше не можна», — рішуче пояснив офіціант. Бар слугує також офісом для місцевих ділків. Наш сусід жваво сів за ноутбук і займається своїми справами, запиваючи коньяком та заїдаючи гарячими хінкалі. Одночасно встигає спілкуватися з усіма відвідувачами, знаходячи до кожного свій підхід. Він знає кілька слів польською й українською та інформує нас, які саме футбольні команди грали того дня в Польщі. Російську пару навчив правильно їсти хінкалі.
Водій Ґіорґі запевнив нас, що Грузію не можна не полюбити і що з неї виїжджають лише зі сльозами. Напевно, він є одним із найкращих культурних дипломатів своєї країни. Справді, грузинський коктейль із місцевих трунків, лагідного повітря та привітних людей назавжди причаровує до цієї країни.