У середньостатистичного мешканця Києва може виникнути ілюзія, буцімто громадянське суспільство в нас сильне. Постійно хтось пікетує органи влади, містом ходять різноманітні "марші", оголошуються заяви, розвішуються листівки. Проте варто зазирнути глибше – і за яскравим фасадом бачимо фактичну відсутність повноцінного громадянського суспільства як такого. Достатньо спитати в пересічного киянина – чи давно він звертався по допомогу до громадської організації? А допомагав її діяльності? Щоправда, тут варто відкинути численні "профспілки" радянського зразка. Пригадую нашу студентську профспілку: фактично це був підрозділ університетської влади, який відігравав чисто декоративну роль.
Я казав про Київ тому, що в провінції зазвичай все ще печальніше. Звісно, існують окремі випадки, успішні громадські організації або навіть мережі, котрі об'єднують до кількох десятків активістів у певній області. Але, на жаль, для більшості українців активна громадянська позиція залишається чимось дуже далеким. З одного боку в цьому винна спадщина тоталітарної доби: кілька поколінь виховали в атмосфері, коли будь-яка самоорганізація виключається, зате цілком вітається "самоорганізація" з подачі влади. Саме тому навіть молоде покоління переважно вважає "западлом" ходити на мітинги, на яких не платять погодинно, зате якщо платять – що ж, "нормальна тема".
З іншого боку – винні й самі громадські організації. Деякі з них, так само як і політичні партії, застосовують фінансову мотивацію, оплачують участь псевдоактивістів у вуличних акціях. Звісно, це значно простіше, ніж формувати ідейно-вмотивовану волонтерську мережу. Інші – переважно ті, що не організовують публічних заходів – обмежуються кількома оплачуваними з ґрантів співробітниками і, в найкращому разі, дуже вузьким колом прихильників.
Є ще один тип – це організації з претензією на формат масового руху, переважно опозиційного спрямування. Як правило, вони не можуть знайти цільову групу і намагаються об'єднати взагалі всіх, а виходить переважно – майже нікого. Довго вони не існують. Виняток у цьому випадку – організація, створена під певного політика, котра має можливість найняти фахівців з пі-ару, друкувати якісну агітпродукцію, замовляти рекламу. Проте потім така організація швиденько трансформується в політичний проект, або ж розчиняється в якомусь політичному проекті.
Практично всі громадські організації орієнтуються на дуже вузьке коло освічених та свідомих людей, не особливо заморочуючись над тим, щоб нести свої ідеї в глибини суспільства. Саме тому середньостатистичний пікет, в якому бере участь кільканадцять осіб вважається "нормальним", а якщо кількість учасників перевалить за сотню (з журналістами – за півтори сотні) – то акція вважається мегауспішною. Такі стандарти призводять до того, що ніхто з організацій не ставит за мету чогось більшого. Навіщо працювати, розвивати волонтерську мережу, розробляти влучні інформаційні продукти? Можна ж і надалі проводити мініатюрні "акції" і залишатись цілком задоволеними собою.
Поки не з'явиться прецедент успішної громадської структури, котра своєю діяльністю встановить нові стандарти ефективності – сподіватися на зміни не варто. Маловпливові громадські організації житимуть своїм життям, а суспільство – своїм. А влада, зрозуміло, житиме своїм життям – за рахунок все того ж безсилого суспільства…