Гондольєри на Дунаї

Хто до цього часу ще не чув, що в Україні є своя «майже Венеція», де замість вулиць прокладені канали, чи, як тут їх називають, єрики? Придунайське місто Вилкове досить відоме, але водночас майже незвідане. Туристи якщо й заїздять, то транзитом. Зупиняться на одну-дві години, сфотографуються на тлі бородатого, ісусоподібного металевого старообрядця з величезним хрестом у руках – пам’ятника першопоселенцям дунайських плавнів – і рушають далі. Якщо це українці, то їдуть до Ізмаїла або Одеси, коли ж інтуристи, то сідають у круїзний лайнер і пливуть у Дунай або Чорне море. А Вилкове залишається.

Плавні – прихисток гнаних

У Вилковому все навколо якесь сонне, навіть державна митниця, що розташована в будиночку біля пристані. Дунай розділяється тут на три гирла. Ось ця вилка-розвилка і дала назву Вилковому.

Тут, у плавнях, поширене уявлення про «українську Венецію» відповідає дійсності – приватний водний транспорт таки переважає автомобільний, принаймні візуально. Але якщо говорити про архітектурні особливості, то вони тут не піддаються жодному порівнянню з Італією. На відміну від барокової Венеції, у Вилковому ландшафт утворюють невибагливі хати з глини і соломи, дерев’яні й бетонні мости та вимостки. Тут не місце співати серенади, та й поселенці сюди приходили не з любові й не з власної волі.

Придунав’я – це місце, куди біда збирала гнаних, де можна було перечекати небезпеку. Перші поселенці почали заселяти ці місця понад 300 років тому: це були старообрядці з Росії, які тікали від переслідувань церкви після жорстоких реформ Патріарха Нікона. Вони й заснували в цих глухих болотяних місцях липованське поселення. За однією з версій, слово «липовани» – самоназва старообрядців – походить від спотвореної румунської назви «філіпівців», однієї з релігійних ретротечій.

Потім сюди ж, рятуючись від репресій імператора Петра І, втекли й некрасівці – учасники розбитого донського козацького повстання Степана Булавіна, що всього на кілька років випередило виступ Івана Мазепи. За цариці Катерини ІІ сюди ж довелося відступати ще й запорожцям із розгромленої Січі.

У міськраді невеличкого Вилкового присутня неймовірна різноманітність різних партій, однак найкреативніші депутати тут представляють Блок Наталії Вітренко. Зокре­­ма, міський народний обранець Інна Кутузова прославилася тим, що кілька разів намагалася в найкращих традиціях Остапа Бендера переплисти Дунай і попросити політичного притулку на протилежному березі, в Румунії. Але щоразу водоплаваючу депутатку перехоп­лювали посередині водного простору українські прикордонники й повертали назад.

Про ідентичність

У центрі міста розташований храм Різдва Пресвятої Богородиці з важкими, відлитими ще за царя Гороха дзвонами і дов­гими лавами у дворі, на яких на свята збирається липованський люд. Євген Маланюк колись писав, що з церковними реформами Нікона росіяни втратили свою ідентичність і шукають її, плачучи, немов біблійна Рахіль по дітях своїх. А не знайшовши, додамо ми, шукають деінде, тоді як російська ідентичність – ось вона, у Вилковому! «Ісконную русскость», до того ж не під омофором Патріарха Кіріла, тут можна черпати дерев’яними ложками. Вилковим розгулюють подібні до Садка чи Разіна мужички з рудими бородами, в косоворотках, підперезаних грубим шпагатом, наче зійшли з полотен художників-передвижників.

Загалом анафему з липован-розкольників канонічне московське православ’я зняло майже 200 років тому, однак взаємна недовіра між різними гілками православних росіян є й досі. «Буває, що старообрядець на сповіді де-небудь у Троїце-Сергієвій лаврі зізнається у своїй вірі, так йому батюшка каже: ти єретик, тебе треба перехрещувати», – бідкається настоятель липованського храму отець Сергій Столярчук. Сила липованства – в беззастережній відданості старовинним обрядам і звичаям дідів. Як можна, дивуються вони, йти до церкви, де хрестяться трьохперстям, нехтуючи заповітами константинопольських ієреїв? Старообрядство – це, поза сумнівом, релігія, що повсякденно і в усьому обмежує свого адепта, але водночас невеличкий липованський народ навряд чи інакше зміг би вберегтися від асиміляції «Приїздити сюди варто завжди, – рекомендує Ярослав Козак, шеф туристичної фірми «Унікальна Україна», однієї з небагатьох, що намагається відкривати Вилкове вітчизняним туристам. – Наприклад, у квітні-травні тут навіть тепліше, ніж у Криму. Для багатьох Приду­нав’я – це справжній культурний шок: коли більша частина України ще лежить під снігом, тут уже квітнуть абрикоси. Навесні Дунай повноводніший, тож і єрики повні води, гідросистема міста працює на повну потужність. Люди, які приїздять посеред спекотного літа, застають, буває, замулені канали і їдуть додому з хибним враженням, що єрикова цивілізація у Вилковому переживає свій занепад».

Але це навряд чи. Кілька дощів, яких нині не бракує, – і єрики знову наповнюються водою та життям.

Заповідник і навколо

Вилківські єрики бувають магістральні, вуличні й зовсім маленькі, які ведуть у двір, до специфічних човнових гаражів (чи елінгів). Хоча називаються вони офіційно не каналами, а вулицями: імені Горького, тощо. Човен тут є універсальним засобом пересування – скажіть, а яким іншим транспортом мешканець міста зможе поїхати на дачу? Звісно, якщо врахувати, що дачі практично у всіх вилківчан розташовані на численних островах посеред плавнів великої європейської ріки.

На островах випасають худобу, тут встановлюють вулики і добувають смачний різнотравний мед. Ще один промисел вилківчан – заготівля очерету, попит на який у країнах Європи стабільно зростає. Полювання на очерет призводить до пожеж (щоб краще ріс новий, потрібно спалити весь торішній сухо-стій), що є невичерпним джерелом екологічних конфліктів між мешканцями Вилкового та адміністрацією Дунайського біо­сфер­­ного заповідника, розташованого поруч. Там живуть рідкісні чаплі, пелікани, жаби, унікальні жуки, личинки – їжа для знаного дунайського оселедця. І, як це буває, інтереси заповідника часто суперечать виробничим та бізнесовим інтересам мешканців Вилкового. Чи не найголовніша суперечка між працівниками заповідника та місцевими мешканцями точиться навколо поглиблення каналу «Дунай – Чорне море». Насправді ж ніякого спеціального інженерного каналу тут ніколи не будували. Хоча дельта Дунаю – непрохідні болота й плавні з очеретами, сотнями озер, однак кораблі тут ходять по протоках здавна. Одна з них – це гирло Бистре, поглиблене і пристосоване під великотоннажний флот. Його й називають за документами судновим ходом «Дунай – Чорне море».

«Те, що в медіа називають будівництвом каналу, є лише поглибленням дна в морі, – каже голова фонду «Відродження Бессарабії» Олександр Ярига. – За Союзу його використовували для військових потреб. А тепер, щоб пристосувати його до цивільного судноплавства, доводиться проводити роботи з розчищення так званого морського бару».

«Українське Придунав’я – єдина жива дельта Європи, – висловлює свою думку Ярослав Козак. – Достатньо заїхати в сусідню Румунію й подивитися, що таке штучні дельти, наприклад, Тульчинська».

Справді, територією такого самого, як у нас, резервату в дельті Дунаю, але в румунській її частині, ще за режиму диктатора Чаушеску прокладено кілька цілком штучних русел. «Це глибоководні канали з бетонними берегами, схожі на річку Либідь у районі Києва, призначені тільки для судноплавства, – продовжує Козак. – Навіть підійти до води там нереально, хіба спеціальними сходами. Сподіваюся, що українцям все ж таки не спаде на думку заради судноплавства робити щось подібне, залізобетонне».

Новак і саломур

На відміну від рибальства чи заготівлі полуниці (коли настає сезон, сотні коробок із цим продуктом стоять у кожному дворі) заробляти на туристах у Вилковому до ладу так і не навчилися, хоча буває їх тут чималенько і з України, і з країн ЄС, звідки їх возять Дунаєм круїзні кораблі. Але робота з приїжджими все ж ведеться.

База відпочинку «Пелікан» – це практично єдине місце релаксації для масового туриста. У центрі бази розташована досить мутна калабаня-басейн, де можна за бажання скупатися, хоча хіба до Вилкового приїздять за цим? У «Пелікані» всі охочі можуть переночувати, а також скуштувати культовий місцевий наїдок саломур і не менш знаний напій вилківчан новак.

Старообрядська віра, що накладає стільки обмежень на липован, на диво толерантно ставиться до вживання алкогольних напоїв. Напис «продам вино» можна побачити на воротах чи не кожного третього будинку у Вилковому. При цьому новак (наголос на «о») – це молоде, ще не до кінця заброджене вино, щедро насичене бульбашками вуглекислого газу. Чому молодому вину тут віддають перевагу, пояснюється просто: льохів у Вилковому немає (бо вода близько), зберігати й витримувати трунок просто ніде. Тож як відкрив діжку, то вже хоч-не-хоч, а маєш швидко допити продукт до кінця. Втім, це неважко: новак п’ється легко, залишаючи по собі дивний присмак полуниці, який йому додає місцевий сорт винограду, що прижився на мулистих і дуже лужних тутешніх ґрунтах. 

Що таке саломур, ще не до кінця визначилися навіть етнографи. Хтось вважає, що це місцева назва юшки, а хтось – що саломуром прийнято називати гостру часникову приправу, яку додають до риб’ячого супу. Принаймні ніхто не заперечуватиме, що ритуал поїдання юшки у Вилковому не схожий ні на що інше в царині гастрономії. По-перше, власне варену рибину і наваристу юшку тут прийнято споживати окремо і в різний час. Спочатку гостям подадуть на великій тарілці варену картоплю, великі шматки риби, варену цибулю, моркву. А власне юшка – то вже друга страва, такий собі десерт. Її можна поволі пити, сидячи на веранді з краєвидом на Дунай, спостерігаючи, як великою європейською річкою ліниво пропливає рибальський човен класу «бабайка», пристосований під сімейний підряд: жінка керує веслом, а чоловік витягує сітки, іноді відпускаючи в’їд­ливі репліки на адресу своєї половинки.

Але все ж не вдається Вилковому вповні реалізувати свій туристичний потенціал, перетворившись на місто-курорт європейського штибу: пластикове, зарегульоване, із зірковими готелями. Все проривається назовні бунтівний дух чи то розкольників, чи то запорожців. А можливо, саме в цьому і криється привабливість цього невеликого міста на воді?

ПОПІД ВІКНАМИ. Майже кожен тримає на подвір'ї отакий гараж чи елінг

ГОЛОВНИЙ ПРОСПЕКТ. Білгородський канал – центральна транспортна артерія Вилкового

ПІШКИ СКЛАДНІШЕ. Щоб суходолом дістатися на роботу чи в дитячий садок, треба перейти кілька єриків

[2030][2031]