Дальше падіння рівня життя на тлі аграрних заходів, що їх здійснювала влада наприкінці 1930-х – на початку 1940-х років, справляло ефект дежа вю. Пам’ять про Голодомор була доволі свіжа в суспільній свідомості, а шок від нього ще не подоланий, тож в Україні постала примара нового Великого голоду. Продуктова криза початку 1940-х: відсутність хліба на селі та голодні черги в містах – усе це також навіювало людям прямі паралелі з лихом 1933-го.
Читайте також: Голодомор як геноцид
ГОЛОДНА ПРИМАРА
Повертаючись із проведених в УРСР відпусток, червоноармійці, за спостереженнями радянських спецслужб, розповідали однополчанам про тамтешнє тяжке життя. «Якби ви знали, що діється на Україні, – оповідав авіамоторист Гавриленко із 2-ї авіаційної ескадрильї Червонопрапорного військово-авіаційного училища Північнокавказького військового округу, – це жах. Мужиків нема, працювати нема кому, все дорого… У мене зять уже втретє йде до армії. Настав час гірший за 1933 рік. Незабаром почнуть їсти одне одного. Я не розумію, до чого це веде й кому це вигідно».
Тим часом розлючені діями держапарату в момент другої хвилі колективізації і занепокоєні ситуацією своїх сімей, котрі бідували вдома в Україні, військовослужбовці згадували Голодомор у різних контекстах. Нерідко прямо пов’язували його з антиселянською політикою Кремля. «Невже жоден із членів уряду, – схвильовано запитував політрука на політзаняттях наш земляк боєць Олійников (Ленінградський ВО), – не знав про те, що на Україні в селян відібрали все до зернини, народ умирав голодною смертю і мертві люди валялися на дорозі? Я впевнений, що вони знали про це, та не вжили жодних заходів».
Занепокоєння долею своєї родини на тлі погіршення ситуації з продовольством проглядається у словах червоноармійця Демченка, який 4 січня 1940 року в розмові з комісаром Тарасенком заявив: «Доки ви нас мучитимете? Ми вже пережили труднощі 1933 року, коли їли полову, але тоді було легше, ніж зараз, тепер наші сім’ї подохнуть із голоду».
Привид безхлібної смерті, що насувався, викликáв у людей не тільки жахливі спогади, злість, роздратування та жах, а й певний фаталізм. На початку 1940-го військовослужбовець Косаренко у розмові з однополчанином заявив: «Мені все одно, чи тут пропадати, чи вдома. Дружина все одно з голоду пропаде, буде те, що було в 1933 році. Коли були одноосібники, то було краще, всього багато, а зараз усе на вагу. Вдома дали по 600 г хліба, а більше в колгоспі нічого немає».
Упродовж 1939–1940 років політдонесення постійно фіксували так звані антиколгоспні висловлювання серед військовослужбовців: «Без колгоспів було краще», «У колгоспах життя погане, колгоспникам на трудодні дають хліба обмаль, лише 200 г», «…батьки в колгоспі торік нічого не отримали і нині з голоду вмирають» тощо. Актуальність колективізаційного питання засвідчувала й поява в армії різноманітних сатиричних пісень, частівок, так званих раєшників. Пронизані грубим селянським гумором, вони становили собою своєрідну форму протесту проти безрадісної комуністичної дійсності.
ЛІКНЕП РАДЯНСЬКОГО ЖИТТЯ
У період воєнних кампаній 1939–1940 років, коли Червона армія вийшла за свої «соціалістичні кордони», селяни-бійці намагалися оцінити певні незрозумілі для них військово-політичні події крізь призму власного гіркого досвіду. Під час вересневої кампанії проти Польщі деякі солдати прямо говорили, що якби жителі Західної України знали про голод і колгоспи в СРСР, такої радісної зустрічі більшовицькі частини не дочекалися б. Тоді як на війні з Фінляндією бійці висловлювали думку, мовляв, тамтешній народ тому так завзято чинить опір, що добре знає про страждання радянських селян під час колективізації.
Читайте також: Дорога за Збруч
Нерідко червоноармійці в ході зустрічей із населенням новоприєднаних у 1939–1940 роках територій намагалися дати йому «приватні уроки лікнепу». У розмовах віч-на-віч не приховували негативного ставлення до колгоспної системи. «Селяни в Радянському Союзі, – розповідав червоноармієць 57-го стрілецького полку 164-ї стрілецької дивізії Білоруського фронту Новиков місцевому селянину, – не хотіли йти до колгоспів, не хотіли віддавати до них своїх коней і корів, плакали. Я і сам до колгоспів жив добре, а коли ввійшов до нього, став жити без хліба…»
Спецоргани уважно відстежували такі «контрреволюційні розмови», арештовуючи за різного роду «наклепи на колгоспну систему». Зокрема, один солдат щиро розповів рідним на Ковельщині про те, що в радянській Україні робітники живуть погано, ходять голі, зарплатні не вистачає на життя, за 1 тис. крб неможливо прожити, що селяни чобіт не носять, ходять у личаках. Також згадав і про 1933 рік, радячи закуповувати чимбільше борошна, картоплі, запастися одягом, бо він дуже дорогий і його не дістати в реаліях «соціалістичного раю».
НЕПОЧУТИЙ КРИК СЕЛА
Одним із найбільш вражаючих его-документів того періоду, який передає тяжкий стан передвоєнного села й водночас віддзеркалює усвідомлення українським селянством трагедії геноциду, є лист колгоспника Миколи Реви з Полтавщини на адресу «вождя всіх народів» Іосіфа Сталіна. На цей неординарний учинок чоловіка наштовхнуло передчуття нового Голодомору в 1940-му. Згодом, на допиті в НКВД, він розповів: повернувшись у село із заробітків, побачив, що в хаті ані шматка хліба, діти бігають голі-босі, і це йому нагадало ситуацію 1933 року. Аби запобігти повторення голоду, Рева вирішив написати Сталіну. 1 травня 1940-го, цілком свідомий того, що на нього очікує, він відправив свій лист-звинувачення.
«Ми, колгоспники, не живемо, а жевріємо, – скаржився у своєму посланні український селянин. – Й існуємо тільки для роботи, для держави, та лиш не для себе. Такого тяжкого життя Україна не знала в історії своїй. Наш колгоспний народ обірваний, босий і, гірше за все, – наш народ голодний. До якої пори це буде?»
Рева фактично висунув звинувачення владі, яка довела його земляків до такого стану. «Навіть ви, правителі, не говорите правди. У 1933-му голодному році, коли люди їли кору з дерев, траву й навіть своїх дітей, сотні тисяч людей померли з голоду – все це на очах комуністів, які їздили на машинах по наших трупах, нахабно вихваляючи життя. Самі, звичайно, були доброї вгодованості. Як не соромно було: у найвільнішій у світі країні – і таке коїлося. Народ вмирає з голоду не через те, що був неврожай, а тому, що в нього хліб був забраний державою, і хліб, який лежав на складах «Заготзерна», в елеваторах, переганяли на дурман-спирт. Нема, мабуть, у жодній країні світу такого знущання з народу. Будь-яких свят чи днів відпочинку ми в колгоспі не знаємо. Живемо як раби – тільки для роботи і для того, щоб голодувати із року в рік і зносити злигодні, нужди».
«Прошу Вас, Йосифе Віссаріоновичу, – звертався до Сталіна Рева, – дати нам життя. І найголовніше – хліб. Бо нам прикро, що самі вирощуємо хліб, а його не їмо. Та «великий керманич» не почув цих слів волаючого у витвореній Голодомором українській пустелі. 9 жовтня 1940-го адресант був заарештований за антирадянську агітацію і засуджений до шести років таборів.
Аналізуючи настрої населення УРСР кінця 1930-х – початку 1940-х років, важко не помітити, що такі поняття, як «радянська влада» – «колгоспи» – «колгоспне життя» – «голодне життя» – «голод», вибудовуються у свідомості значної частини селян у певний синонімічний ряд, причому з прямою причинно-наслідковою залежністю. Українці добре пам’ятали про геноцид 1933 року, жертвами й свідками якого стали. Люди були шоковані масштабами й наслідками тієї трагедії – згадували про сотні тисяч померлих, про страшні випадки канібалізму, говорили про те, як підірвано було здоров’я колгоспників і моральний стан суспільства, в котрому селян перетворили на рабів. Головним винуватцем того лиха вважали більшовицьку владу. Тема пам’яті про Голодомор 1933 року в УРСР є ключовою для розуміння морально-політичного стану українського суспільства на початку німецько-радянської війни. Адже без трагедії 1933-го не було б і катастрофи військового полону 1941-го.
Читайте також: Спантеличені війною