Максим Віхров Ексголовред «Тижня»

Глибинні течії

Політика
19 Серпня 2021, 14:03

Найяскравішими сторінками політичної історії України після 1991 року, безперечно, є Помаранчева революція та Революція гідності. Однак, попри своє доленосне значення для держави, вони були складником глибших тенденцій, які формували український політичний ландшафт.

Усохла лівиця

Однією з найцікавіших особливостей сучасного політичного ландшафту України є відсутність лівих сил, яке годі пояснити забороною КПУ 1991-го чи 2015-го. Попри те що СРСР розпався за одностайною згодою більшості його громадян, радянщину не цілком відторгнули. До того ж сприятливу кон’юнктуру для лівих створювала економічна криза 1990-х. Але їхня політична траєкторія виявилась інакшою. Протягом першого десятиліття незалежності комуністи мали сильні позиції в парламенті. У Верховній Раді І скликання більшість становила комуністична «Група 239». За підсумками перших парламентських виборів 1994 року КПУ разом з СПУ отримали 103 мандати, а за чотири роки партії лівого спектра (КПУ, СПУ, ПСПУ, СДПУ (о)) зайняли у Верховній Раді вже 188 місць. У другому турі президентських виборів 1999 року Петро Симоненко набрав майже 38% голосів. Попри те що цю електоральну ситуацію, вочевидь, зрежисирували на Банковій, вона все ж таки свідчила про прийнятність комуністичних ідей у суспільстві. Перелом настав лише після Помаранчевої революції. 2006 року ліві отримали тільки 54 парламентські мандати, а 2007 року — 27. На 2012 рік СПУ, ПСПУ та СДПУ (о) стали політичними аутсайдерами, а КПУ з її 32 мандатами вже остаточно перетворилася на додаток Партії регіонів.

Читайте також:  Усе на вчора. Чи є привід для передсвяткової сієсти?

Українська лівиця всохла з кількох причин. По-перше, амплуа захисників «простих людей» перебрали на себе олігархічні проєкти, озброєні ефективнішим соціальним популізмом. «Покращення життя вже сьогодні», яке 2010 року обіцяла Партія регіонів, приваб­лювало цільову аудиторію більше, ніж ретро-риторика Петра Симоненка. Та й Юлія Тимошенко з її викриванням «тарифного геноциду» та «зубожіння» була більш переконливою, ніж яловий соціалізм Олександра Мороза. По-друге, на електоральному полі південно-східних областей, де ліві традиційно мали найсильніші позиції, з’явився сильний гравець в особі Партії регіонів, якій були потрібні васали, але не конкуренти. До того ж регіонали спрямовували невдоволення свого електорату не проти капіталізму, а проти України та всього українського. І по-третє, самі ліві, як КПУ та ПСПУ, досить швидко перекваліфікувалися із захисників трудящих на захисників російської мови, «канонічного православ’я» та іншої імперської спадщини. Звичайно, певна ностальгія за СРСР є в суспільстві й дотепер, але конвертувати її в значний політичний капітал уже неможливо — особливо після заборони комуністичної символіки та пропаганди відповідних ідей.

Сьогодні відродження КПУ чи створення схожих ста­ліністських, радянофільських проєктів в Україні малоймовірне. Утім, чимало гострих соціальних проблем не розв’язані, і це — принаймні в теорії — може створювати запит на ліві сили іншого ґатунку. Але на практиці цю політичну нішу й досі щільно заповнюють популістські проєкти, які спираються на люмпенсько-олігархічний консенсус та експлуатують патерналістські очікування нижчих прошарків населення. Імовірними також є спроби створити в Україні ліві проєкти, які взоруватимуться на сучасних європейських лівих, зосереджених не так на проблемах пролетарів, як на питаннях екології, прав людини, захисту меншин тощо. Але електоральні перспективи таких партій в Україні нині видаються туманними. Тому скидається на те, що ліва ідеологія в нашій країні й надалі буде присутня, однак лише як складник соціального популізму.

Українська більшість

У міру занепаду лівих сил змінювався зміст головного ідеологічного розколу української політики. Під час перших президентських виборів 1991 року він виявився в протистоянні номенклатурника Леоніда Кравчука й дисидента, націонал-демократа В’ячеслава Чорновола. По суті, це був спір між двома моделями розвитку України. Кравчук уособлював інерційну незалежність, натомість Чорновіл виступав від імені тих, хто свідомо прагнув розриву радянської тяглості на користь послідовних національно-демократичних перетворень. Але обриси сучасного ідеологічного розколу проступили 1994 року, коли ідеологічно аморфному Леоніду Кравчуку протистояв Леонід Кучма — червоний директор, який виразно орієнтувався на виборця південно-східних регіонів із його проросійськими сентиментами. Саме тоді на електоральній мапі виникло розмежування між центрально-західними та південно-східними регіонами, яке матиме значення в наступні два десятиліття.

Якщо 2012 року Партія регіонів набрала 30% і за рахунок комуністів та «тушок» могла претендувати на домінування в парламенті, то 2014 року Опоблок дістав лише 9%

Цей сюжет повторювався на президентських виборах 1999, 2004 та 2010 років, коли на герці сходилися проросійський та проукраїнський кандидати. Але якщо вибори 1999 року ще відбувалися в дещо розмитих ідеологічних координатах, то під час Помаранчевої революції зіткнулися дві цілком конкретні політичні парадигми. «Помаранчеві» на чолі з Віктором Ющенком обстоювали модель національної держави, демократичної та прозахідної, а Віктор Янукович та його «біло-блакитна» братія підтримували модель мафіозної держави, політично та культурно синхронізованої з Росією (див. Тиждень, № 31/2021). Останній сценарій мав бути логічним продовженням епохи кучмізму: те, на що не наважився сам Леонід Кучма, мав реалізувати його наступник Віктор Янукович. Але Помаранчева революція, як і раніше акція «Україна без Кучми», а пізніше — Євромайдан, були актами опору активної частини суспільства, завдяки якому Україна врешті зійшла із цього згубного шляху.
Президентські вибори 2014 року, коли в усіх регіонах переміг кандидат національно-демократичного спрямування Петро Порошенко, засвідчили, що усталена політична диспозиція змінилася. Відтоді заговорили вже не про змагання двох рівноважних таборів — проукраїнського та проросійського, а про наявність української більшості. Звичайно, ні тоді, ні зараз українська більшість не є монолітною, проте рамковий консенсус усе-таки існує. За межами цього консенсусу опинилася проросійська меншість, яка заявила про себе на парламентських виборах 2014 року. Її політичними речниками стали ексрегіонали, які зберегли певні позиції в східних та південних регіонах і пішли на вибори від Опозиційного блоку. Але якщо 2012 року Партія регіонів набрала 30% і за рахунок комуністів та «тушок» могла претендувати на домінування в парламенті, то 2014 року Опоблок дістав лише 9%. Відтоді проросійські сили перебувають у меншості. Попри те що в проросійських сил є своя електоральна база, вибір у них невеликий: або переходити на помірковані позиції, або перетворитися на «партию русских соотечественников» без реальних шансів на реванш.

Читайте також: Безпека, оборона і всі-всівсі

Однак крах Партії регіонів та хронічні неуспіхи її політичних спадкоємців створюють кон’юнктуру для виникнення альтернативних проросійських сил, які орієнтуватимуться не так на ортодоксальну «вату», як на транзитний, ідеологічно амбівалентний електорат. Чи не першою спробою працювати в цьому напрямі була партія блогера-експата Анатолія Шарія, але проєкт виявився провальним. Утім, кадровим донором нових проросійських проєктів можуть стати політики, яких винесла на поверхню електоральна революція 2019 року. Найімовірніше, це вже будуть не відверті російські лоялісти на кшталт Віктора Медведчука, а прибічники «конструктивних відносин» з Москвою заради «миру і стабільності». Однак поки що про конкретні спроби говорити не випадає, але малоймовірно, що проросійські сили зійдуть з політичної сцени так само, як ліві.

Патріотична амальгама

Цікаві процеси відбулися і на протилежному націоналістичному полюсі української політики. Попри давню політичну традицію, що сягає початку ХХ століття, націоналізм довго не міг стати в незалежній Україні явищем загальнонаціонального масштабу. Конгрес українських націоналістів, що його заснувала 1992 року Ярослава Стецько, після виборів 1994 року отримав лише п’ять мандатів у Верховній Раді, і це виявилося найвищим досягненням партії, яка потім загубилася в націонал-демократичних блоках. Куди успішнішою виявилася Соціал-національна партія України (після ребрендингу 2004 року відома як ВО «Свобода»). Її зоряним часом стали парламентські вибори 2012-го. Після реваншу Віктора Януковича виник запит на більш радикальну патріотичну опозицію, і партія, яка дуже активно діяла на цій ниві, здобула понад 10% голосів і отримала 37 мандатів. Перед партією, яку раніше вважали непрохідною, несподівано відкрилися цікаві перспективи. 2014 року Олег Тягнибок став — поряд з Арсенієм Яценюком і Віталієм Кличком — одним з політичних лідерів Революції гідності, а партійці взяли активну участь як у протестах, так і в добровольчому русі, що розгорнувся з початком російської агресії. Але на позачергових виборах 2014 року сталася ще одна несподіванка: «Свобода» не подолала прохідного бар’єру. Невдача повторилася і 2019 року. Так само не досяг успіху і «Правий сектор», хоча натоді організація вже була легендарною.

Пояснити це лише якимись помилками в партійних штабах не випадає. Вочевидь, роль відіграло те, що сам націоналізм в Україні змінив свою позицію. До 2014 року націоналісти займали нішу радикальної патріотичної опозиції, яка в критичних ситуаціях виступала на боці націонал-демократичних сил, проте завжди підкреслювала свою окремішність. Але з 2014‑го, коли війна та революція радикалізували українське суспільство, явного націоналістичного забарвлення набув і сам націонал-демократичний мейнстрим. Червоно-чорний прапор, гасло «Слава Україні!» та інші питомо націоналістичні маркери раптом стали широковживаними атрибутами патріотизму, їх використовували і громадяни, і влада, і ліберально налаштована інтелігенція. Представники націоналістичних організацій, взявши участь у Революції гідності та збройному опорі агресору, заробили чималий політичний капітал. Проте й він не став унікальним активом, оскільки тоді в Україні з’явилося багато героїв, які вийшли не з націоналістичного середовища. Безперечно, 2014 рік довів правоту націоналістів, які попереджали про небезпеку імперських зазіхань Росії з перших років незалежності. Але ситуація склалася дещо парадоксальна, коли масовим націоналістичним піднесенням самим націоналістам скористатися не вдалося.

Сьогодні націоналістичні сили переживають не найкращі часи. За останніми даними соціологічних агентств, станом на серпень 2021 року ні «Свобода», ні жодна інша ідеологічно споріднена партія не долає прохідного бар’єру. До того ж на їхньому електоральному полі з’явився сильний конкурент в особі Петра Порошенка та його партії. Анабазис «Європейської солідарності» годі вважати добровільним, оскільки це результат її політичної невдачі 2019 року: питомо націонал-демократичній партії довелося радикалізуватись, озброївшись гаслом «Армія. Мова. Віра», яке цілком пасує будь-якій націоналістичній силі. Це ускладнює становище обох сторін. Націоналістам доводиться конкурувати із суперником явно вищої вагової категорії, а «Європейській солідарності» загрожує перетворення на нішевого гравця, який не може претендувати на щось більше, ніж скромна фракція в парламенті. Але, так чи інакше, це природний процес. Якщо націоналістів і можна вважати його жертвами, то ця жертва точно не була марною: вони стали ферментом, завдяки якому націонал-демократичний дискурс оновився й принаймні почасти позбувся вродженої літеплості.

Вибух популізму
Останніми роками зміни торкнулися й українського популізму. На відміну від західних країн, які також потерпають від цього явища, український популізм — це не кризовий феномен, а усталена норма, стандартний і загальноприйнятий спосіб комунікації політикуму з виборцями. Це має своє пояснення, адже до представницької демократії Україна перейшла, не маючи ні функціональних партій, ні сталого громадянського суспільства, а до того ж — в умовах соціального хаосу, який унеможливлював артикуляцію групових інтересів, що мали б лягти в основу партійних програм. Структурування політичного поля відбувалося навколо боротьби проросійських та проукраїнських сил. У цих загальних межах політичне поле диференціювалося переважно навколо різних олігархічних груп, які, шукаючи свій електорат, «били по площах», обіцяючи всім і все: пенсіонерам — пенсії, молоді — перспективи, працівникам — роботу, бізнесу — кредити тощо. Так сформувався своєрідний пострадянський різновид популізму. Якщо американський чи європейський популіст зазвичай обіцяє очолити бунт проти істеблішменту й зламати «систему», то український експлуатує патерналістські очікування, що новий керівник країни нарешті подбає про «простих людей».
Найближче до західної моделі популізму підійшов 2019 року Володимир Зеленський, який під час передвиборчої кампанії обійшовся без «гречки» й навіть без конкретних обіцянок. Маючи імідж неполітичного опозиціонера, він осідлав голу протестну емоцію мас і завдяки своїй ідеологічній аморфності став універсальною посудиною для зливання протестних настроїв, у якій дуже багато порожнього місця та немає гострих кутів. Утім, результати виборів 2019 року свідчать і про глибші процеси в суспільстві. Навесні 2019 року з’явилася «роздратована більшість», яка не надто вписується в межі традиційних для України ідеологічних координат. Попри безперечні позитивні зрушення 2014—2019 років, країна й надалі була в «пастці вічного переходу», до якої потрапила ще на зорі незалежності. Як і в низці інших посткомуністичних країн, тутешні еліти усвідомили вигоди перехідного стану від планової до ринкової економіки, який дає змогу використовувати у своїх інтересах одні елементи ринку й демократії, гальмуючи формування інших, небажаних для себе. Внаслідок цього постала ринкова економіка з незахищеним правом приватної власності, правова держава з «ручним» правосуддям та інші потворні гібриди. Статус-кво еліти зберігають за допомогою невпинних, проте завжди суперечливих, часто імітативних реформ. На тлі високих очікувань після Революції гідності це стало ще більш очевидним і нестепним, що й вилилося в електоральний бунт навесні 2019 року.
Політичний дебют «роздратованої більшості» означає, що усталена модель популізму себе вичерпала — якщо не остаточно, то значною мірою. Засоби, якими олігархічні еліти підтримували консенсус, дали збій. Далекосяжні політичні наслідки цього ще доведеться осмислити. Але водночас 2019 рік виявив іншу проблему, а саме дефіцит альтернативи. Поствиборчу ейфорію досить швидко заступило розчарування в компетенціях нової влади та скептицизм щодо їхньої спроможності не лише послідовно запроваджувати реформи, а й рутинно управляти державою. Тому скидається на те, що одним з головних трендів наступного десятиліття буде пошук моделі лідерства, яке стало б альтернативою як старій олігархічній моделі, так і популізму «нових облич». А це, своєю чергою, може до невпізнаваності змінити український політичний ландшафт.