Три місяці під пильним оком Експертної комісії з питань кінематографії тривав конкурс кінопроектів, унікальна, на думку й горлопанів, і професіоналів, подія, аналогів якій у незалежній Україні радять не шукати. Головні ознаки – (майже) відкритість процесу відбору й поважність експертів, закликаних із різних галузей – від кінокритики до режисури (серед них Володимир Войтенко, Алік Шпилюк, Роман Балаян, Олег Фіалко, Володимир Тихий, Андрій Халпахчі та ін.). Із 52 затверджених проектів, що пройшли до другого етапу змагання, було обрано 37 (плюс сім вирішили «доопрацювати для подання на наступний конкурс»). Перелік рясніє відомими прізвищами: тут і Кіра Муратова («Кінопроби. Однокурсники»), й Сергій Маслобойщиков («Діамантовий хрест»), і Дмитро Томашпольський («Хвороба кохання»), і Мирослав Слабошпицький із повнометражним дебютом («Прокляте місто»).
Розподіл 70 млн грн
Між переможцями конкурсу, як було зазначено ще в середині серпня на майстер-класі з пітчингу, Державне агентство з питань кіно на реалізацію проектів у 2011–2012 рр. розподілить 70 млн грн бюджетних коштів. (До прикладу: в Росії аналогічну суму, 250 млн рублів, отримала будь-яка із семи кінокомпаній, котрим посприяв цього року тамтешній Фонд кіно). Ділити не варто. Кожен проект вимагав окремого фінансування. Скажімо, дебютні, анімаційні, короткометражні, дитячі та неігрові фільми матимуть 100% підтримки (серед «затверджених» таких більшість, а саме 23, зокрема документальна трилогія про Костянтина Степанкова, новий анімаційний серіал Степана Коваля й повнометражний мультфільм Михайла Кострова «Микита Кожум’яка»). Інші – ігрові, – як того вимагає Закон про кінематографію, могли розраховувати лише на 50% від свого бюджету, адже решту продюсери мусили знайти у приватних інвесторів. І проект «Параджанов», згідно із заявкою до пітчингу ще на II Одеському кінофестивалі, справді має з орієнтовної вартості виробництва €1 млн 980 тис. половину бюджету. А от проект «DAU» вже відзнятий на 80%, що потребував лише дотації на 20% (€580 тис.), чи не єдиний, де в держави просять не максимальні визначені законом 50%. Цікаво, що ці два проекти є копродукцією: «Параджанова» фінансують вітчизняна й французька сторони, а DAU, більшою мірою росіяни й меншою – українці. До того ж перший із них знімає француз (вірменського походження) Серж Аведікян, а другий – росіянин Ілья Хржановскій. Приблизно така сама історія зі стрічкою «Під електричними хмарами»: її режисером є ще один громадянин РФ, Алєксєй Ґєрман-молодший, а значну частину інвестуватиме російська компанія «Метрафильмс» (за українські вкладення відповідає ТОВ «Лінкед філмс», підприємство колишнього директора FILM.UA Production Сергія Антонова). Проект повнометражного фільму Сергія Маслобойщикова «Діамантовий хрест» теж повинні створювати в копродукції з Росією. Але в цьому випадку ситуація має майже скандальний, політичний підтекст із моральним конфліктом усередині. З одного боку, від північного сусіда інвестором виступає кінокомпанія «А-1 Кино Видео», яка «прославилася» виробництвом антиукраїнських фільмів «Ми з майбутнього» та «Ми з майбутнього-2», а з другого – від України гроші вкладатиме «Патріот-фільм», голова якого, Олег Ситник, є членом Партії регіонів. Додамо, що зйомки ще 30 березня благословив глава УПЦ Московського патріархату Володимир.
Скандали за лаштунками
Як виявилося, претендентів на скандал, пов’язаний із конкурсом проектів Державного агенства з питань кіно, було кілька. Наприклад, «конфліктом інтересів» стала присутність в Експертній комісії з питань кінематографії тих самих людей, які представляли на її ж таки суд свої дітища. Зокрема, знаний режисер і продюсер Світлана Зінов’єва, бувши запрошеним фахівцем цієї ради, так само належить до ПП «Інспірейшн фільмз», яке врешті отримало від держави допомогу на свій представлений до конкурсу неігровий повнометражний фільм «Час життя об’єкта в кадрі» (один зі сценаристів теж пані Світлана). Подавав туди одразу два свої проекти, «Україно, goodbye!» та «Зелену кофту» – також режисер і продюсер Володимир Тихий, заодно бувши членом комісії (перший із проектів таки потрапив до Програми виробництва, а другий пішов на доопрацювання). Режисер Роман Балаян теж поєднував посади: як голова комісії мусив розглядати і проекти компанії «Ілюзіон», очільник якої знову ж таки він сам.
Ще один можливий скандальний момент торкається правового та майнового статусів.
Мова про державне фінансування. Наразі воно буває двох типів – держпідтримка й держзамовлення. Грубо кажучи, перший варіант – це свого роду меценатство, точніше, субсидування – видача грошей без вимоги їх повернути чи компенсувати. А другий, навпаки, вимагає передання авторських прав від виконавця, виробника замовникові, тобто державі. Це прописано в договорі на «виконання державного замовлення і створення аудіо-візуального твору», який є сукупністю авторських та майнових прав. Передати виробникові права на дистрибуцію його ж таки фільму, держава може лише на засадах тендерної процедури, в якій має право брати участь будь-хто, і той, хто дасть на одну копійку більше, стане дистриб’ютором фільму. Що ця схема може додати клопотів кіновиробникам, засвідчує історія з «Братами». «Зараз ми в такій ситуації, що передати державі права уже не можемо, бо уклали договори з нашими німецькими і шведськими партнерами, які знаходили гроші для нашого проекту в своїх державних фондах і дістали за те ексклюзивні права на дистрибуцію фільму в межах відповідно країн Німеччини і Австрії, Швеції та Норвегії», – розповідає продюсер Ігор Савиченко. За словами заступника голови Держагентства з питань кіно Лідії Клименко, конфлікту правовласності тут немає: держава не забирає прав, а лише дістає їх співвідносно з обсягами інвестування. «Якщо вона вклала 20 грн, – пояснює пані Лідія, – додавши суму до 20 грн, уже виділених приватним підприємцем, то вона потім отримує відповідно до вкладених нею тих самих 20 грн». Однак це пояснення не заперечує втрати авторських прав. Конкретно продюсер Ігор Савиченко змушений буде або порушити домовленість із державою і передати права закордонним партнерам усупереч вітчизняному законодавству, або, в разі погодження взяти обіцяні Україною гроші, розірвати договори зі своїми іноземцями (а їх понад 10) через неможливість передання саме ексклюзивних прав на дистрибуцію, бо частина прибутку за прописаним моментом щодо «обсягу вкладень» мусить повернутися до України – з кожних зароблених €10 тис. €5 тис. прокатник має віддати до української держави. Це призводить до нівеляції поняття «ексклюзивність» і порушення умови договору.
Чому виникають такі неузгодженості – інше питання. Частину проектів було подано на конкурс саме заради держпідтримки. «Але, – коментує пан Ігор, – на даний момент юридичні документи щодо цього варіанту фінансування не є відпрацьованими: за теперішнім Податковим кодексом ми фізично дістати такого сприяння не зможемо. Тобто наш фільм проходитиме за другим варіантом державного фінансування – держзамовленням. Якщо мова про комерційне кіно – проблем немає. Вони виникають з авторським, яким і є наш фільм».
Примарні гроші
Водночас декому з опитаних Тижнем продюсерів бракує впевненості, що обіцяні гроші таки надійдуть до кінця фінансового року. Поки все впирається в Мінфін та Мінекономіки, продюсери використовують кошти, отримані з приватних джерел або в борг, або сподіваючись на держвиплату згодом. Та найсмішніше, що в казначействі України на розрахункових рахунках Державного агентства з питань кіно цих сум досі немає – ані загалом 120 млн грн, нібито виділених офіційним Києвом на підтримку національного кіно, ані конкретно 70 млн, що мали б піти на 37 переможців конкурсу кінопроектів. Навіть якщо ці кошти надійдуть, але за місяць-два, їх цілком реально не встигнуть «освоїти» (витратити й затвердити видатки у фінансових звітах), тож відповідно вони повернуться назад до бюджету.
Хоча як може повернутися те, що не надходило? Насамкінець маємо серйозніше запитання: чи не була «розкішна» за визначенням Катерини Копилової сума в 120 млн грн лише грою на публіку?
Чи буде підтвердження гарантійних зобов’язань?