▪   Ярослав Підгора-Ґвяздовський

Зі світу по нитці, «Братам» на сорочку

Новий український кінопроект за повістю шведського письменника Торгні Ліндгрена зніматиметься в Карпатах, а його герої говоритимуть гуцульською говіркою
Матеріал друкованого видання
№ 33 (146)
від 13 серпня, 2010

Про українське кіно більше говорять, ніж його бачать. Але, як кажуть, де не горить, там ся не курить. Українське кіно є, його не може не бути, так само як його неможливо не бити. Є за що. Аби обійтися без синців і прокльонів, ми започатковуємо нову рубрику, де йтиметься не про вже зняті фільми, а про стрічки, що готуються до зйомок. Адже лише в шухлядах столів Мінкульту вкриваються пилом кількасот цікавих проектів, ще сотні курсують у пошуках фінансової підтримки між продюсерами й можливими інвесторами. До першого виходу рубрики «Українське кіно» ми підібрали фільм «Брати» молодої київської режисерки Вікторії Трофименко. Вона має намір екранізувати книж­ку відомого шведського письменника, поета, драматурга й літературознавця Торгні Ліндгрена «Джмелиний мед».

У. Т.: Чому ви обрали саме цей твір для свого дебютного повнометражного фільму?

– Ця книжка просто мене знайшла. Сама. Я була в гостях і побачила літературу, яку подруга мала викидати. Вона запропонувала мені щось забрати, і я витяг­ла три книжки, дві з яких були Торгні Ліндгрена. «Джмелиний мед» виявився справжнім кіно, настільки цей твір був кінематографічний. І він став «моїм»: багатьом ця повість не подобається, її навіть називають огидною, а фінал – поганим, а мені здається – навпаки. Так, шведська література специфічна, але мені вона імпонує. Тож, прочитавши «Джмелиний мед», я два роки тому вирішила його взяти за основу фільму. Захотіла купити права на книжку, довго шукала агента Торгні й знайшла, коли звернулася до посольства Швеції. А потім за півроку після запиту отримала згоду. Понад те, Торгні зацікавився українським кіно, а на моє прохання закріпити права на екранізацію агент відповів, мовляв, не хвилюйтеся, поки жодна людина не зверталася з такою пропозицією – оперу ставили, але про фільм ніхто не говорив, крім вас. Ми підписали ексклюзивний комерційний опціон із автором на право написати сценарій та екранізувати безплатно, бо Торгні подивився мої роботи і знайшов між нами щось спільне.

У. Т.: Цю спільність ви утворюєте зокрема й своєю ідеєю знімати в Карпатах, чи не так? Читаючи книжку, легко собі уявити Дземброню, Бухтівець або якесь інше віддалене й засніжене гірське й лісисте місце Карпатських гір. Цікаво, коли вам спала на думку ця ідея – під час прочитання чи після?

– Це відбулось органічно. Карпати як ідея натури народилася під час розмірковування, де знімати, бо у Швеції я фільмувати не збиралася. Є такі книжки, як, наприклад, «Сто років самотності» Маркеса, про екранізацію яких, читаючи, не думаєш – живеш у книжці, бажаючи лише перечитати її знову.

У. Т.: На презентації проекту під час II Київського міжнародного кінофестивалю ви говорили, що не лише зйомки проходитимуть у Карпатах, а й діалоги вестимуться гуцульським діалектом…

– Так, брати – одні з голов­них героїв книжки й фільму, говоритимуть по-гуцульськи, а ще один персонаж – жінка-письмен­ниця – літературною українською мовою. Вона навіть певний час буде перекладати для себе їхні репліки, так само, як це робить героїня в книзі, слухаючи монологи братів.

У. Т.: Окрім братів у романі є ще один важливий герой, святий Христофор, про якого жінка-письменниця пише свою книгу…

– Так-так. Це один із найцікавіших і найважливіших героїв! Я повикидала з тексту багато зайвих, як на мене, деталей і навіть те, що стосується діда братів і, власне, джмелиного меду – тому й стрічка називається не «Джмелиний мед», а «Брати». А от лінію Христофора посилила. Пишучи сценарій, ми з моїм художником Владом Одуденком перерили багато інформації та знайшли про святого силу-силенну неймовірних історичних матеріалів, від Давнього Єгипту й Греції до католицизму й православ’я. Спочатку я дуже шкодувала, що не можу про нього поговорити з Торгні, а тепер щаслива, що цього не сталося. Бо, шукаючи відповіді на запитання, чому він написав саме так і що він хотів цим сказати, знайшла чимало режисерських ходів і схем, як поставити сцени. І до того ж, намагаючись розв’язати його головоломку, я створила свою! Річ у тім, що за однією з легенд, святий Христофор мав обличчя пса, його колись так і малювали на іконах (тепер таких образів по церквах не відшукати, бо вони схожі на відгомін поганства). А коли він охрестився, Бог дарував йому вигляд прекрасного юнака. За іншою легендою, він був прекрасним юнаком, але коли охрести­вся й почав ходити з пропо­відями, побачив, що в нього закохуються жінки, й тоді попросив у Бога такої зовнішності, щоб вона йому не заважала, – і Бог дав йому подобу пса.

Це дуже важливо – одна людина з двома версіями життя. Цей Христофор, його дуалізм, існує в двох братах: кожний із них розповідає одну й ту саму історію по-різному. Й так само Христофор існує в героїні – вона стяжає його дух. Ви не помітили, коли читали книжку?

У. Т.: Ні, я гадав, вона лише письменниця, яка захопилася історією ворожнечі двох братів і збирається написати про них нову книжку…

– Я закохалася в Торгні, бо зрозуміла, яка він глиба! В моєму сценарії немає обличчя Христофора. У святого і в письменниці буде одне лице на двох  – її обличчя. Вона ніби несе дух Христофора, бере на себе його місію. Вона входить у життя цих старих братів і приймає в них сповідь, щоб вони могли спокійно вмерти. Ця функція Христофора визнана і католицизмом, і православ’ям.

У. Т.: Як ви будете показувати Христофора, якщо його обличчя демонструвати не можна? Зі спини?

– Різними способами. Будемо деталями його заявляти, частково з різних ракурсів, але ніколи повністю. Мені поталанило залучити до команди найкращого українського опера­тора – Сергія Михальчука, тож, думаю, ми це завдання вирішимо… Я не відразу на Сергія вийшла. Спочатку думала про своїх знайомих, потім про шведів. Але швед не підійшов би, бо мусить бути саме українець, щоб він міг відчувати наш етнос. Мені тепер щастить на людей… Зустрілася з Михальчуком, розповіла про фільм, дуже детально – й він погодився.

 У. Т.: А актори? Ви уявляли когось, читаючи книжку?

– Ні. проте я точно не хотіла й не хочу зірок. Спочатку думала взагалі не про акторів, а про звичайних людей, справжніх гуцулів. Та з непрофесійними акторами в драматичному фільмі дуже важко працювати. Потім виплив Євген Гудзь із Gogol Bordello. Він ідеально нагадував одного з братів у юності, я його просто бачила в цій ролі. А потім мені спав на думку Пьотр Мамонов, який міг зіграти цього персонажа в старості. Вони чудово б доповнювали один одного: дуже специфічні люди, з філософським мисленням, без манірності та кокетства. Гудзь довго читав сценарій, потім казав, як усе цікаво, але зрештою відмовився, аргументувавши це тим, що на три роки наперед він зайнятий. Потім я вийшла на дружину Мамонова, котра є його агентом. Переслала їй перекладений російською сценарій. Він сказав, що не хоче брати в цьому участі, оскільки майже не знімається ні в кого, крім свого давнього друга дитинства Павла Лунгіна. Та зазвичай, зі слів агента, Мамонов відкладає сценарії на перших сторінках, а «Братів» дочитав до кінця. Це вже дає надію. Тож крапка не поставлена, сподіваюся, ми ще маємо шанс, переговорний процес триває. Актора на роль другого брата я оберу лише тоді, коли все визначиться з першим. З жіночою роллю так само складно, бо вона – це і є Христофор. Можливо, автор у неї і не вкладав такого змісту, та я вкладаю. Письменниця нівельована, тому про неї так мало йдеться. Але вона чиста й ідеально підходить для місії Христофора.

У. Т.: Ви вперше працюєте як сценарист, продюсер й режисер. Вдається поєднувати ці «ролі»?

– Це важко, я перетворилася на якогось офіс-менеджера, сиджу перед комп’ютером і весь час листуюся з людьми. Іноді здається, що мозок зараз вибухне. Однак усе ж таки я працюю не сама. Гроші тепер шукають і мої шведські копродюсери, Том Палмен і Андерс Гранстрьом, і вони долучають до проекту відомого європейського скрипт-доктора, котрий вичищає сценарії та робить свою резолюцію їхній професійності. Сподіваюся, не доведеться йти на суттєві компроміси щодо задуму. Тож, як кажуть у Європі, «фінгерс кросс» (пальці хрестиком, на щастя).

У БРАТСЬКОМУ ДУСІ.Атмосферні малюнки художниці Катерини Касьяненко, створені спеціально для проекту

[2045][2046]

 
"Брати"
Тиждень виокремив особливості майбутньої стрічки

Першоджерело

Повість «Джмелиний мед» Торгні Ліндгрена. Вийшла друком 2000 року після п’яти років роботи над нею. Перекладена 30 мовами; 2002-го – українською. В книжці йдеться про жінку-письменницю, котра приїхала далеко в гори Швеції читати лекцію про юродивих, блазнів і святих. Натомість лишилася жити в одного старого на ім’я Гадар, котрий хворів на рак і мав рідного ненависного йому брата Улофа, хата якого була неподалік. Гадар не міг померти, поки курилося з димаря Улофа. Вся повість – це писання жінкою книги про святого Христофора й вислуховування двох версій спільного життя братів. У цій повісті з подвійним дном витончена філософія схована між рядків, як міфи ховаються за реальністю. У фільмі «Брати» дія роману адаптована до українських реалій.

Герой-покровитель

Святий Христофор. Міфічна людина, ні року народження, ні могили якої ніхто не знає. Шанується і католиками, і православними. За легендою, берберського роду-племені, був кіноцефалом (песиголовим), називався Репрев і жив на межі III–IV століть. За тією самою легендою, кремезний і сильний, він працював перевізником людей через річку. Одного разу Репрев переносив дитину, та, донісши на інший берег, зрозумів, що це Ісус Христос, котрий узяв на себе всі гріхи світу. Ісус охрестив Репрева й дав йому ім’я Христофор – «той, що несе хрест». Святого Христофора вважають покровителем торгівлі, мандрівників, моряків і водіїв. Є одним із найпопулярніших святих.



Натура

Карпати, Верховина. Пошук натури ще не проходив, але Карпатські гори як місце, що ідеально відповідає географії та духові книжки, є принциповим. Зйомки мають відбуватися в теплий і зимовий періоди року, аби показати минуле героїв та їхнє теперішнє.

 

 

 

Бюджет

€1 млн 300 тис. Бізнес-план передбачає 37 днів на зйомки повнометражного ігрового фільму з хронометражем 100 хвилин. Бюджет містить двомісячний препродакшн, написання діалогів, побудову декорацій, пошук костюмів тощо; зйомки на натурі з шістьма переїздами – два приїзди всієї знімальної групи до зимових Карпат, два до літніх і два до Криму. Знімати планують на «цифру» (в ідеалі). Постпродакшн: проявляти (в разі використання плівки) будуть у Польщі, монтувати – у Швеції, друкуватимуть також у Європі. Наразі підтверджене фінансування обсягом €20 тис.

 


Оператор

Сергій Михальчук. Закінчив Київський національний університет театру, кіно і телебачення імені Карпенка-Карого (майстерня Олексія Прокопенка). З 1996 року – оператор компанії «Фільмотехніка». Як фотограф і як оператор працював у різних куточках світу, навіть у Антарктиді. В Україні знімав «Мамай» Олеся Саніна, Las Meninas Ігоря Подольчака та «Ілюзія страху» Олександра Кириєнка. В Росії працював оператором у фільмах Валєрія Тодоровского – «Мій зведений брат Франкенштейн», «Коханець», «Стиляги». В Сирії знімав «Посвідчення особи» Гасана Шмейта. Має премію «за найкращу операторську роботу» на фестивалі в Сан-Себастьяні (фільм «Коханець»). На першому Одеському міжнародному кінофестивалі фільм із його участю «Дітям до 16…» Андрєя Кавуна здобув головний приз – «Золотого Дюка».

 

 

Головний актор

Пьотр Мамонов. Радянський, російський музикант, кіно- і теат­ральний актор. 1980 року започаткував авангардну панк-групу «Звуки Му», 1988-го вперше знявся в кіно, у фільмі «Голка» Рашида Нугманова. А в 1990-му стрічці Павла Лунгіна «Таксі Блюз» за участю Мамонова присудили приз за режисуру на Каннському кінофестивалі. 2007-го Мамонов отримав російську відзнаку «Золотий орел» за роль отця Анатолія у фільмі «Острів». На початку 1990-х розпочав театральну діяльність, працював у театрі Станіславського, ставив свої моноспектаклі. Пише вірші, статті, книжки, робить переклади (знає англійську й норвезьку мови). Раніше був пияком і наркоманом, охрестившись у православ’ї, кинув пити й курити. Живе з дружиною в селі Ревякіно під Рязанню.

 
Біографічна нота

Вікторія Трофименко 2006 року закінчила Інститут культури і мистецтв за фахом менеджмент міжнародного туризму, а 2010-го – Київський національний університет теат­ру, кіно і телебачення імені Кар­пе­н­ка-Карого за спеціальністю режисер (майстерня Аркадія Непиталюка). В інституті зняла два документальних фільми як перший режисер і ще три як другий (стрічки брали участь у конкурсах кінофестивалів України, Ісландії, Великої Британії, Греції, Росії). Працювала з режисерами Семеном Горовим, Іваном Войтюком і Сергієм Лисенком. У межах програми «В пошуках істини» телеканала СТБ створила документально-по­становочні телевізійні фільми «Нестор Махно», «дев’ять життів Якова Блюмкіна» і «Закоханий агент Петров»