Чи стануть нові партії панацеєю — запорукою перетворень у країні, покажуть час і вибори. Але цукерка у привабливій обгортці вже сьогодні бачиться не такою смачною, як хотілося б. Як зробити так, щоб усе переінакшити, але нічого особливо не змінити, чудово знають українські політики та армія їхніх послужливих технологів. Власне, за це їм і платять великі гроші, і саме така ситуація тримає їх на плаву вже багато років. За інших обставин їхні послуги нікого не цікавили б. Завдання спецоперації під назвою «місцеві вибори», яку вони сьогодні затіяли, геть просте: закріпитися, окопатися чимглибше й максимально позбавити себе потреби спілкування з ненависними конкурентами в місцях дислокації на якомога довший час. А ще краще просто вкоренитися навіки, скориставшись принагідно чудовим шансом під назвою «децентралізація». Адже влада в країні — це не лише посади президента, прем’єра чи міністрів. Саме ці речі доволі нестійкі та плинні, як виявляється. Куди спокійніше посісти гарне місце в сонмі містечкової аристократії, мати свій шматочок завбільшки з район чи область і правити там вічно.
Що ближче вибори, то настирливішою стає реклама на вулицях і частіше можна почути в гурті людей риторичне запитання: «За кого голосувати?». Відповідають переважно або жартома, або якось вороже й цинічно. Найкраще ілюструє цей суспільний стан, звісно, соціологія, хоча й вона, як помічаємо, має останніми роками здатність брехати. А втім, коли й перекручує дійсність, то не набагато. Підтримка провідних політичних сил у країні впала так низько, що сподіватися на якийсь серйозний результат у переділі місцевих пирогів їм не варто. Суспільство розгублене, як свідчать рейтинги, і коли, можливо, ще не дійшло до рівня безнадії, то більшість електорату вже шкодує через свій попередній вибір. Навіть якщо ці люди й підуть на дільниці знову, то радше кинуть бюлетені за когось зовсім іншого (нового), ніж за того, кому повірили минулого разу.
Читайте також: Невеликий вибір
Як виплутатись із цієї прикрої ситуації, зацікавлені сторони вигадали доволі швидко. Щонайменше два великі козирі вже вийнято з рукава і вкинуто в гру. На жаль, гібридна війна зі східного фронту перекинулася на всю українську дійсність, а тому козирі також фейкові. Утім, це аж ніяк не означає, що вони не виправдають надій картярів. Головний козир — це, звісно, закон про вибори. Основне його завдання — внести хаос і в без того незрозумілий обивателеві процес волевиявлення, щоб за потреби підкоригувати неналежні результати несвідомих громадян. Як це робитиметься, чітко прописано в самому документі, і ті, хто ще за совка навчився читати поміж рядків, чудово із цим упораються.
Другий козир, а точніше ноу-хау, — місцеві партії, завдання яких по можливості залагодити недопрацювання основних гравців на локальному рівні. Тут поле для творчості якнайширше. Важливо, щоб у фіналі списки переможців були заповнені ким треба або ж результати «неправильних» людей було зараховано «правильним» без особливих непорозумінь. Як це повинно спрацювати, мало кому втямки, бо закон, про що вже йшлося, написано «якісно», а тому творчість лише вітають; головне, щоб костюмчик сидів.
Справжнє бажання, підкріплене численними молитвами й заклинаннями, має здатність рано чи пізно здійснюватися, матеріалізуватися. Сталося так і в цьому випадку, коли запит на нові обличчя нарешті почав реалізовуватися. Успішна репетиція, проведена ще на парламентських виборах, показала, що втюхувати в цьому контексті народові можна що завгодно, а тому на місцевих виборах було вирішено запустити механізм «оновлення» по повній.
Знаючи власні рейтинги й не бажаючи зайвий раз ризикувати, основні гравці зробили ставку саме на нові політсили, створені якраз під вибори, охрещені гучними назвами й наділені всіма можливими місіями всеукраїнського чи місцевого масштабу. Задля впевненості в перемозі грати вирішено саме у двох лігах. Вища — насичується новоствореними клонами конкурентів, які йдуть майже з аналогічними гаслами (див. Тиждень, №36/2015), а нижча — всілякими новотворами, що пробиватимуть собі шлях, мусуючи на свій лад місцеві проблеми чи іноді для солідності звертаючись і до всеукраїнських. Звичайно, гарну ідею не могли не підхопити колеги по політичній кухні, і як наслідок — до виборів устигло наплодитися чимало політпроектів, охочих спробувати свого щастя в боротьбі за народну любов на місцях. Частину з них відфутболила ЦВК, але 132 включно з уже знаними таки залишилися в довгому й дуже навіть веселому списку.
Чого варта, скажімо, назва партії «За КЕРНЕСА!», що розшифровується «За конструктивні економічні реформи, несприйняття екстремізму, спротив авторитаризму!». За легендою, сам Геннадій Адольфович нібито не має до неї жодного стосунку й балотується в мери Харкова від партії «Відродження». Це, мовляв, такий жарт, авторство котрого приписують радникові міністра внутрішніх справ, нардепу від НФ, Антонові Геращенку. Недалеко втекли Блок Дарта Вейдера, засновник якого вже засвітився раніше на президентських виборах, структура з двозначною назвою «Партія місцевого самоврядування», що скорочено звучить як ПМС, або політсила, котра дуже претензійно нарекла себе «Совість України». Додаймо до цього найрізноманітніші «альтернативи», «патріоти» та «піратські партії», і відчуття, що ці вибори матимуть більше спільного із цирком, ніж із волевиявленням, позбутися годі.
Читайте також: В очікуванні реваншу
У тренді нині, як можна здогадатися, високодуховна, з елементами месіанства, патріотична злободенна риторика: «Громадська сила», «Громадянська солідарність», «За Права Людини», Блок за зміни, «Контроль. Порядок. Справедливість», «Майбутнє країни», «Діти війни «Народна партія України», Українська православна асамблея, «Довіряй ділам», «Нові обличчя», «Нова політика», «Нове життя», «Нова держава», «Наша земля», «Прогрес», «Поруч», «Сила громад», «Сила і Честь», «Сила людей», а ще політична партія «Дружба». І все це звучить так багатонадійно, що сумніви, чи справді політики вважають своїх виборців ідіотами, розвіюються миттю.
Не сумніваймося, що більшість із таких політсил не мають під собою жодної розвиненої структури, осередків, членства, а може, навіть офісу. Переважно це бізнес-проекти, створені для заробітку, і масштаб їхньої діяльності часто обмежується наявністю чи відсутністю покупців, охочих скористатися послугами. Як вони заробляють? Та дуже просто. Найпростіший спосіб себе продати — це запропонувати місце в списку кандидатові, який прагне прорватися кудись у владу, але не бажає бруднити себе членством у якійсь розкрученій політсилі. Власне, кількість новотворів, народжених буквально цього року, і демонструє, що саме такий вид партійного бізнесу нині найпопулярніший, адже балотуватися, не будучи членом партії, навіть за дуже великі гроші закон просто забороняє. Можливий варіант і з розкруткою політичної сили для продажу в перспективі. Ціна питання відразу зросте в рази, а покупці в наш час завжди знайдуться. Реєструвати щось нове набагато складніше, ніж провести ребрендинг. Заробляють, звісно, і на дрібних махінаціях із продажем місць у виборчих комісіях тощо.
Самі свої
Особливе ноу-хау цього електорального сезону — місцеві партії. Вони не бажають влазити у всеукраїнську політичну кухню, а роблять ставку на свій край, що дуже навіть розумно й перспективно.
Найактивнішим регіоном, який породив щонайменше три місцеві політсили, якщо не рахувати Морської партії Сергія Ківалова, яка числиться всеукраїнською, виявилась Одещина. Тут вам і Політична партія «Конкретних справ» 2015 року народження, що вже претендує на пости мерів аж трьох міст: Теплодарська, Кілії і Татарбунар, і партія мера Одеси Геннадія Труханова «Довіряй справам», яка існує вже давно й переважно славилася прокомуністичною риторикою та дружбою з КПУ і ПР, ну і, звісно, Блок Геннадія Чекіти «За справедливість», творіння нардепа від БПП. Основна цільова аудиторія цих політсил, звісно, перетинається, інакше й не може бути. Усі вони намагаються грати на місцевих проблемах і потребах, які слізно обіцяють повирішувати.
Щонайменше по два політпроекти місцевого ґатунку запустили Хмельниччина й Дніпропетровщина. У першій із цих областей головним гравцем, який претендує взяти її добру половину, став екс-регіонал, власник мережі будівельних гіпермаркетів «Епіцентр», Олександр Герега разом зі своїм партійним проектом «За конкретні справи». У поле зору олігарха потрапили 20 районів і 6 міст Хмельниччини. Крім того, дружина висуванця Галина Герега, колишній секретар Київради, планує поборотися за посаду хмельницького міського голови. На перемогу кинуто весь епіцентрівський ресурс включно з підлеглими. Вони оздоровлюють, будують, фарбують, ремонтують, що лише підтверджує здогадки про наполеонівські плани екс-регіонала.
Читайте також: На шляху до національної держави
Ще одним місцевим хмельницьким проектом є партія «Поруч», запущена в обіг 2015 року. Лідер політсили — такий собі Сергій Лабазюк, нардеп і латифундист, почесний президент групи компаній Vitagro. Навіщо цьому діячеві пхатись у регіональну політику, можна й не гадати. Йому, як і Герезі, повноцінний статус магната для успіху в бізнесі точно не завадить. А всі ці заявки про потребу бути ближче до людей, знати їхні насущні проблеми й ефективно їх вирішувати, допомагати реальними справами, системно працювати на благо суспільства, забезпечити кожного подолянина робочим місцем та достойною зарплатою, піклуватися про економічну стабільність кожної родини занадто примітивні й солодкі, щоб у них вірити.
Що стосується Дніпропетровська, то тут на політичному небосхилі окрім усіляких мегапроектів і тутешнього ж таки походження УКРОПа теж зіткнуться дві місцеві партії. Одна з них — «Громадська сила», яка виникла із суспільного руху, що веде свою історію нібито від 2007 року й спонсорується Загідом Красновим — бізнесменом та політиком місцевого масштабу, якого недоброзичливці (а може, і політичні конкуренти) називають «кримінальним авторитетом на псевдо Загід». Нібито справжнє його прізвище Габібулаєв і крім тренерської роботи й торгівлі бензином у лихі 1990-ті нинішньому партійному лідерові доводилося займатися ще й рекетом, вимаганням та шахрайством у «бригаді» відомого в Дніпропетровську Мухтара. Правда це чи ні, очевидно, знають самі дніпропетровці середнього та старшого покоління.
Колегами, чи радше конкурентами, «Громадській силі» виступає в місті «Блок за зміни», створений у 2015 році, що його курирує дніпропетровський активіст і чиновник Сергій Русинов. Партія ставить собі за мету розвиток сильного українського суспільства, покращення інфраструктури та внесення змін у регіональну політику. У принципі, нічого нового та революційного, що доведеться справді виконувати після перемоги.
Цікава ситуація з політсилами склалася на Закарпатті. Тут окрім балогівського «Єдиного центру», який наразі здувся до регіональної потуги, хоч і претендує на звання всеукраїнської, у боротьбу вступили аж дві угорські партії, які розраховують зіграти на національних почуттях своєї нацменшини. Вони мають доволі схожі найменування, обидві існують іще від 2005 року і в обох у засновниках нібито ходить екс-нардеп Микола Ковач. Одна з них — Демократична партія угорців України, яка, природно, має на меті відстоювати права представників цього етносу, є партнером порошенківської «Солідарності», а віднедавна ще й об’єдналася з Демократичним союзом Угорщини. Друга має назву «КМКС» (абревіатура в перекладі з угорської розшифровується як «Товариство угорської культури «Закарпаття». — Авт.) Партія угорців України». Вона переважно зосереджує свою роботу на соціальних, мовних та культурних аспектах і не приховує, що зацікавлена в якомога масштабнішій мадяризації прикордонних територій, населених етнічними угорцями.
Серед інших регіонів, які розжилися на свої місцеві партії, варто виділити Тернопіль, Рівне та Вінницю. У Тернополі віднедавна з’явилася політсила з доволі оригінальною назвою «Добрий самарянин». Її «батько» Володимир Кравець — латифундист і колишній регіонал. Свою політсилу він назвав на честь власного аграрного підприємства, але подейкують, що за нею стоїть іще дехто. Судячи зі списків кандидатів від партії, під її прапорами об’єдналося чимало місцевих чиновників, вірних слуг режиму Віктора Федоровича чи просто сумнівних персонажів із панськими апетитами, які не проти були б дорватися до влади.
Партією з не менш дивною назвою може похвалитися сусіднє Рівне. Наймення в неї таке абстрактне, що далі нікуди, зате програма ну дуже революційна. Деолігархізація, збереження ще не розкраденої землі, звільнення корумпованих чиновників, поліпшення життєвих стандартів та перетворення держави — бюрократичного монстра на державу — сервісний центр.
Читайте також :По колу. Порошенко повторює схеми Януковича?
Що ж стосується Східного Поділля, то тамтешня «Вінницька європейська стратегія» може пишатися не лише оригінальною та кострубатою назвою, а й своїм патроном, який нині працює головою Верховної Ради України. Колишній вінницький мер Володимир Гройсман, мабуть, так сумує за часами, коли ощасливлював вінничан, що вирішив про всяк випадок застовпити собі місце в рідному регіоні, аби після того як ощасливить усю Україну, ненароком не залишитися без роботи.
Звичайно, що не міг залишитись осторонь моди на створення регіональних політсил і український «П’ємонт». Тамтешня Українська галицька партія, щоправда, вирішила замахнутися відразу на весь регіон, бо обмежуватися Львовом і справді якось недоречно. Тим паче що мету собі вона вибудувала глобальну: розвиток української державності, розвиток українських ідей на галицькій платформі, без якої українська культурна та історична незалежність не може існувати, прояв європейської суті Української держави та запобігання корупційним схемам, що розроблені попередніми державними діячами. На думку творців партії, Галичина — базис для розвитку повноцінної України, і нема на то ради.
Окремо слід виділити також всеукраїнські структури, створені саме для розкрутки на локальному рівні під виглядом місцевих політсил. Наприклад, партія «Рідне місто», чия назва дуже непогано впишеться в будь-яку місцеву політичну палітру. Часто її асоціюють виключно із Сумщиною, де висуванці від неї балотуються і в міську, і в обласну раду, але насправді кандидатів «Рідного міста» можна віднайти в списках до місцевих рад іще аж 12 областей України. Партія, власне, і не приховує, що таку модель побудови знизу догори обрала свідомо й нібито не прагне стати парламентською політсилою, принаймні так твердить її голова Вадим Лисий.
Навряд чи має на меті пробитися до Верховної Ради й Політична партія «Всеукраїнське об’єднання «Черкащани». Попри всеукраїнськість, уписану до назви, це суто регіональний проект, створений місцевими бізнесменами за участю колишнього нардепа й колишнього соратника Юлії Тимошенко Анатолія Семиноги, що у своїй програмі на тлі інших дивовижним чином не переймається глобальними питаннями, а приземлено обіцяє розібратися з інфраструктурою, транспортом ЖКГ тощо.
Як бачимо, новітня регіональна політична палітра бачиться куди барвистішою, ніж всеукраїнська, що загрузла в процесах перетасовування відпрацьованого політичного матеріалу. Чи вплине це на якісні зміни місцевого рівня й чи дасть поштовх до оновлення вітчизняної політичної кухні, наразі прогнозувати ще рано з огляду на відверту фейковість багатьох новітніх політичних проектів.