Так, мені ввижався остерігаючий дзвінок: не треба туди їхати. Натомість я й не уявляла собі, наскільки жахаючим буде це завдання. Не усвідомлювала масштабу цього бузувірського злочину. Думала: прецінь працюю лікарем, хірургом, анестезіологом, протягом 40 років роботи при мені зустріли смерть сотні людей, зокрема близькі та знайомі. Тож здавалося, що готова до проведення ексгумаційних робіт, особливо беручи до уваги факт, що минуло вже більш ніж 60 років з моменту злочину. Переоцінила власні сили.
Ця ексгумація нагадувала психічну хворобу. У мене було роздвоєння свідомості…
Тоді я сіла в автобус, повний галасливої, веселої молоді. Студенти Університету Міколая Коперника з Торуня їхали на архео-логічну практику. Я – на похорон батька…
Читайте також: Археологія вбивства. Таємні цвинтарі НКВД у Харкові та Биківні
Пішли ми на територію ексгумації. У результаті проведених раніше розкопок повсюди із землі виднілися кістки: тут частина черепа, ще десь гомілка.
Я боялася, що наступаю на останки, на кісточки мого тата. Ходила навшпиньки. Скрізь були помітні сліди осквернення цього місця: пляшки, бруд і сміття, залишки від вогнища, паркові стежки – тут містився будинок відпочинку КГБ.
Усі ці думки хотіла втопити в завзятій роботі. Працювала, як машина: копала, видобувала із землі кожну найменшу частинку, перевіряла вже перекопані відвали, чи не залишилася в них якась дещиця.
Умови роботи були винятково важкими. Їх не можна навіть уявити, не те що описати.
У глибоких ямах, переповнених нерідко трупною рідиною, на нас щось лилося, падали частини тіл…
У «мокрій» могилі завглибшки 3 м ми стояли по коліна в мазі, що виникала внаслідок розкладу м’яких тканин людських тіл. Щоб дістатися останків, треба було перелити 300–400 відер трупної густої рідини зі страшним запахом. Лише тоді вийняти їх, передати з ями нагору; там рештки детально обмивали, очищували, перераховували, описували та пакували. Сморід був такий, що представник тамтешньої санепідстанції хотів припинити ексгумацію.
Читайте також: Анджей Вайда про маму, тата, Харків та Катинь
Моє роздвоєння сильнішало. Коли ми йшли обідати, я сміялася, жартувала, але всередині мене наростав страх.
Під час ексгумації дуже хотіла віднайти останки або предмети, які належали би моєму батькові. Знала, що він міг мати при собі золоту обручку, родовий перстень, годинник, портсигар із монограмами «JG». А ще фотографії: тридцятирічної брюнетки з довгим волоссям та п’ятирічної дівчинки з коротким світлим волоссям…
Водночас мною оволодівав страх при думці, що я справді знайду щось батькове.
***
Працюючи як шалена, згадувала образи з дитинства. Його портрет… Яким був мій батько?
Він походив із родини німецьких баронів, звали Юліан Ґрунер. Один із його предків, ще з префіксом von, офіцер прусської армії, одружився колись із полькою, і таким чином частина родини полонізувалася.
На другому курсі навчання тато довідався, що створюється польська армія. Одягнув більшовицьку форму і перебрався через вируючу Росію.
У січні 1919 року зголосився до кінної розвідки 3-го ескадрону 10-го полку Литовських уланів і боровся з більшовиками до кінця.
Читайте також: Антимухінг. 333 брехні про Катинь
У відродженій Польщі продовжив вивчення медицини у Варшаві, в 1925-му отримав диплом доктора медичних наук.
Батьки зустрілися в Каліші, де тато після студій знайшов роботу. Спершу працював у страховій медичній службі, згодом заснував у Каліській лікарні відділ педіатрії, виконував функції ординатора. Взяли шлюб 1931-го в костелі Св. Якуба. Я, їхня єдина дочка, народилася на три роки пізніше.
Взагалі я не могла собі батька згадати! Він був для мене білою плямою. А прецінь повинна була б його пам’ятати хоч трохи. Мені було п’ять років, коли ми розлучилися.
Однак у моїй голові блукали лише уламки спогадів із дитинства перед війною: якісь тáкси у дворі, сходи, що вели до саду, місцеві хлопці, які переходили річку Просну. З батьком у мене асоціювалися його короткі гострі вуса; пригадую, як вони кололися. Нічого більше.
Після війни, ще дитиною, ампутувала його з пам’яті. Бо він був немов прикрий і болісний спогад. Не можна було про нього говорити, тільки приховувати, як злочинця. Навіть мама не хотіла розповідати про тата, побоюючись, що проговорюся.
Але з часом я сама почала збирати про батька інформацію: переглядала документи, світлини, читала передвоєнні статті, вслухалась у розповіді родичів та знайомих. І раптом відкрила, що його життя було незвичайним, навіть геройським.
Він скрізь вирізнявся. Навчаючись у Варшавському університеті, був водночас першим у цьому закладі викладачем фізичної культури. В 1921–1928 роках регулярно займався спортом, став багаторазовим чемпіоном і срібним медалістом Польщі у стрибках угору та метанні списа, не чужий йому був також біг із перешкодами. На жаль, після війни згадки про нього усунули з усіх спортивних хронік. Офіційно зник, бо… загинув у злочині, про який не можна було говорити.
Читайте також: Згадуючи Старобільськ
Лишень згодом я дізналася, що під час мобілізації зголосився до резервного шпиталю в Любліні. До радянської неволі потрапив 19 вересня 1939-го разом із персоналом польового шпиталю в Станіславі. Поранили його в голову, коли намагався захищати покалічених людей, що лежали на вулиці перед шпиталем, коли на них наїхав радянський танк.
Він міг би врятуватися. Приміром, покликатися на своє німецьке походження і вимагати обміну з німцями. Проте ціна зради була для нього, вочевидь, надто високою.
Усе, що знаю про батька, довідалася від інших. Але й через ці перекази я захопилася його сильною особистістю. Настільки, що не раз ловила себе на думці, мовби він мене виховав із того світу. У найважливіших моментах життя завжди себе запитувала: «Що скаже батько, коли повернеться?»
А потім, коли не повертався:
«А що би він на це сказав, якби повернуся?»
І власне, через більш ніж
50 років я прибула до нього, до Харкова.
***
Ніколи не почувалася так близько до тата, як під час цієї затятої роботи. Мене не покидало враження, що торкаюся його тіла, землі, перемішаної з кров’ю. Під час видобування чергових останків гадала: а може, це він!
Не могла при цьому прогнати відомі мені трагічні факти. Знала, що спершу їх привозили зі Старобільська до харківської тюрми. В екзекуції тисяч в’язнів брали участь небагато, швидше за все, лише кільканадцять виконавців. Спершу в одній із камер їм зв’язували руки за плечима. Потім переводили до спеціальної внутрішньої в’язниці з товстими стінами. За столом сидів прокурор, який перевіряв особисті дані й казав: «Можете идти». Коли ув’язнений повертався в напрямку виходу, енкаведист стріляв йому в голову. Жоден бранець не сподівався смерті в той момент.
Запитувала себе подумки: «Чи батько боявся тоді? Про що думав перед смертю? Чи її сподівався?»
Ефект цих моїх роздумів – я не витримала до кінця сезону. Мене, котра ніколи не мала проблем зі сном, почали мучити нічні кошмари. Приміром, снилося, що сплю зі своєю таксою в могилі й відчуваю, що ми лежимо на чиїхось рештках. Щоб їх не потовкти, обережно піднімала пса, потім себе… І прокидалася.
Не вмію плакати. У дитинстві не мала перед ким виплакатися; мене навчили, що сльози нічим не зарадять. Тож ніколи й не ридала, ані дитиною, ані дорослою. Врешті на ексгумації на мене нахлинув несподіваний плач як наслідок зібраних та притлумлюваних емоцій.
Поїхала завчасно. Власне, втекла. Думала, якщо звідти не виберуся, то збожеволію. Залишила тільки трьом особам свою візитку. А також батькові дані та особливості предметів, які він міг мати при собі в останню хвилину. Через кілька днів після повернення до Щецина, де я живу, отримала повідомлення: знайдено перстень із монограмою «JG» і годинник!
***
За рік поїхала на ексгумацію знову. Витримала в Харкові до кінця. Відчувала, що мушу, хоча перестрашена була не менше, ніж минулого разу. Інші також мали моменти слабкості. Приміром, в одного з професорів час від часу був нервовий зрив: він біг до лісу і там плакав.
Я цього разу була спокійніша. Переконала себе, що могила мого батька вже відкрита і що його останки поховані. Що тепер коло братської могили, де лежить і його прах, можу запалити свічку, принести квіти…
Абсолютно здивували нас черепи, які там, де не пройшлися свердла «м’ясорубок», були цілі, без слідів куль. Інакше, ніж у Катині чи Мєдному, – там вони мали виразні сліди входження та вильоту куль. Тож ми спершу не знали, як у Харкові вбивали в’язнів. Лише після детального вивчення археологи виявили, що черепи таки пошкоджено, але в інших місцях: розбиті верхні або нижні зуби чи вивалені кістки очних западин. Виявилося, що куля входила через великий потиличний отвір і виходила через вуста або очі. Радянські кати знали досконало людську анатомію і те, що завдяки саме такому розстрілу кров залишалася в артеріях. Тож не мусили часто прибирати…
Те, що його могли вбити, ми відчували ще 1943 року. Щоправда, тата не було в списках, надрукованих німцями, але ж він уже не відзивався, не подавав ознак життя.
Коли настала доба Хрущова, видавалося, що я могла би по-їхати до Радянського Союзу та прохати про звільнення батька. Увесь час жила сподіванням, що він живий. Написала до Хрущова, але він не відповів.
Потім била себе в лоба: як я могла бути така наївна! Та весь час не могла повірити, що батько мертвий.
Повірила врешті у 1990-му. Саме тоді побачила його прізвище у списку, переданому Ґорбачовим Ярузельському. Під номером 627 російськими літерами виднілося: «Юлиан Луцианович, 1898 год…». Це був удар. Я відчула, немовби його вбили саме в той момент.
Стаття підготовлена в межах спільного проекту Польського інституту в Києві та "Українського тижня": "Катинська трагедія: український вимір. Як подолати непам'ять про жертви злочинів тоталітаризму. Польський досвід"