Досить часто влада заявляє про боротьбу з корупцією. Причому найактивніше її ведуть самі корупціонери. Корупція, як ракова пухлина, що пустила метастази по всій Україні.
Символом судової системи є сліпа Феміда, очі якої завязані, а в руках – терези. А оскільки правда – річ абстрактна, яка нічого не важить, то переважає та шалька, куди хтось кине монету. Торгуюча Феміда може бути емблемою не лише більшості суддів, а й чиновників, податківців та інших державних службовців.
У цій корумпованій системі працевлаштування теж стало вигідним бізнесом. Так, у Дубно для того, щоб влаштуватися прибиральницею в будь-яку держустанову, потрібно заплатити $200, санітаркою на півставки – $500, а на повну ставку – $1000, а престижніша робота коштує від $2000. І це при тому, що в разі скорочення першими під удар потрапляють ті, кого прийняли останніми. І знову ж таки, щоб не вилетіти, потрібно доплачувати. Якщо для працівника скорочення – це трагедія, то працедавці потирають руки у передчутті «компенсації» від тих, хто хоче працювати далі.
До речі, якщо людина таки заплатить потрібну суму, то це ще не гарантія, що вона буде прийнята. Може з'явитися ще один претендент, який заплатить більше. А тоді вже ні на роботу не візьмуть, ні грошей не повернуть: «А хто бачив, що ти мені платив? Доведи це!» Неодноразово хабарників різних професій затримували на гарячому правоохоронці, але більшість справ прокуратура рано чи пізно закриває.
Все, про що пишу, стосується лише тих працедавців, до яких зверталась особисто, тому не потрібно сприймати це як випад, скажімо, проти міської ради, адже туди працевлаштуватися я не пробувала. Хабарники у нас були за будь-якої влади. Те, як важко знайти роботу в моєму місті, відчула на собі, оскільки матеріальної можливості «дати на лапу» не маю. Не потрібна нікому моя повна вища освіта. Через те, що не маю певної суми грошей, не приймають навіть двірником…
Був випадок, як один пан підсміювався, що як уже кілька років не працюю і досі живу, то й надалі витримаю, та й взагалі кожна людина може поголодувати, це ще й корисно. Я не вибаглива в пошуках роботи, згодна стати навіть прибиральницею. Але для себе визначила: якщо праця на повну ставку, то зарплата має бути не менше мінімальної, а якщо 20 годин на тиждень (півставки), то не менше половини мінімальноі. Безкоштовно чи майже задарма працювати не збираюсь і вважаю, що потрібно цінувати свою працю.
Для декого ті хабарі, які вони беруть, навіть не гроші, тому що матеріально забезпечені за один вечір у ресторанах витрачають більше. Але все ж, якщо не заплатиш певної суми, то не візьмуть на роботу.
Були випадки, коли казали, що, мовляв, наразі місця немає, але, як з'явиться, то обов'язково приймуть на роботу безкоштовно. Але це було лицемірство. За деякий час у них люди йшли на пенсію чи з інших причин розраховувалися, але ніхто обіцянки не виконав, і брали лише тих, хто заплатив.
Що стосується Центру зайнятості, то там я стояла на обліку один рік. Вони ділять людей на рівних і рівніших. Мені пропонували лише таку роботу, де не хочуть платити й звідки всі втікають, де передбачена праця на повну ставку без вихідних – 56 годин на тиждень. Приміром, відправляли в три різні кафе-бари, де заробіток – 300 грн на місяць, причому насправді вакантних місць там не було. І для чого ЦЗ направляв туди, не зрозуміло. Ще відправляли на харчові підприємства та хміль-фабрику. Там, попри важкі умови, люди, з їхніх слів, отримують не більше 300–400 грн на місяць. Власники користуються з того, що навколо багато безробітних, і встановлюють такі високи норми виробітку, що їх можна виконати хіба що за дві зміни. Я відмовилась від цих робіт.
Що ж до якихось навчальних курсів чи курсів перекваліфікаціі, то на них безробітні з обласних центрів ще можуть потрапити. А в інших містах їх або мало, або й зовсім немає. Мені навіть не вдалося домогтися, щоб направили на безкоштовні комп'ютерні курси в Дубно. Розповіді владних мужів про можливість перекваліфікації – це цинічна брехня. Згідно з чинним законодавством, не перебуваючи на обліку в ЦЗ, я не маю навіть права на субсидію. Проживаю з мамою, яка отримує 875 грн пенсії. Живу за її рахунок.
Коли навчалася в університеті за державним замовленням, то дехто з одногрупників дивувався, для чого я все вчу. Все одно при прийомі на роботу ніхто ані на добрі оцінки, ані на знання увагу не зверне. Вони виявились праві, адже ті, в кого були низькі оцінки, працевлаштовуються, а я ні. Але хоч працедавцям мої знання і не потрібні, вони потрібні мені.
Коли приходиш працевлаштовуватися, то рідко хто ввічливо відмовляє. Доволі часто принижують, поводяться по-хамському, насміхаються, всіляко демонструють зверхність. Можу навести ось такий приклад. Я телефонувала за оголошеннями. Господарки, які брали слухавку, після того, як я запитувала про зарплату, помітно нервувалися й відповідали, що працівники не повинні ставити такі запитання, а мають лише цікавитися своїми обов'язками, а пані сама вирішить, що й коли заплатити.
Одного разу вдалося влаштуватися офіціанткою до одного підприємця, в якого є бари і в Дубно, і по селах. У першу чергу він заявив, що щодня перед зміною маю відвідувати перукаря й що перед працею маю одягати найкращий одяг, який маю. Але при цьому навіть не видали фартуха. Ще повідомили, що я не офіціантка, а кандидат на цю посаду й мушу пропрацювати кілька днів безплатно. Якщо все влаштує, тоді він затвердить мене й почне платити. Поставив завдання: за дві години навести лад у двох приміщеннях, в одному з них зробити генеральне прибирання, вирвати всю траву на подвір'ї бару й підмести територію. Прибираючи, я вимушена була вислуховувати галас і нецензурну лайку від власника, у перший же день роботи він обзивав мене та тричі з рук віника виривав – не сподобалось, як працюю. Коли він нарешті поїхав у справах, полегшено зітхнула. Голодне життя без грошей уже не здавалося таким поганим. Прибрати два приміщення неідеально, бо мала обмаль часу, ще якось устигла, а ось підмести всю територію й вирвати вручну траву, яка росте на подвір'ї, ні. Прибула польська делегація на обід. Перше, що потрапило їм на очі, – це відро з водою, в якому плавали мухи. Його не встигли прибрати. Підприємець мав прибути з хвилини на хвилину. Зрозуміло було, що розлютиться, бо завдання не виконала. А якщо ще про відро з мухами дізнається, то взагалі збожеволіє. Тому доки не приїхав, потрібно було забиратися звідти. На дорогу грошей не було, до Дубна з села, де був бар, пішла пішки. Іти довелось майже чотири години. Знайомі казали, що мені ще пощастило, бо дехто з колишніх працівників скаржився, що він їх бив. Був випадок, коли пістолет, який тримає у бардачку автомобіля, приставляв до голови.
Ще часто друкують оголошення, що потрібні продавці. Зазвичай порядні працедавці шукають із досвідом, а непорядні – без нього. У мене стажу продавця немає. Вирішила пройтися по оголошеннях. Поцікавилася, чому звільнялися попередні. Про це запитувала не в господарів, а в людей, які в курсі справ магазину. Крамниці різні, але враження було, що доводиться слухати один і той самий магнітофонний запис. Працівників офіційно не оформляють і для «гарантії порядності» забирають паспорти. Працюють по 12–14 год. Вночі власники навідуються й забирають частину товару. Наступного дня продавець нічого не помітить, позаяк асортимент великий. А коли прийде час отримувати зарплату, то зроблять переоблік і виявлять недостачу. А відтак, якщо робітник у змозі, то виплачує такий собі борг панам і забирає паспорт. А ось, хто неспроможний цього зробити, потрапляє в «боргову кабалу» і має ще щонайменше кілька місяців працювати безплатно.
Ця нехитра схема запозичена з Києва. Навіть досвідчений працівник, який знає про те, що таке можуть зробити, все одне не зможе перестрахуватися й запобігти цьому. Тому, працевлаштовуючись, слід бути обережним, щоб замість роботи не отримати купу проблем. Звісно, бувають і порядні власники, але у них люди дуже рідко розраховуються з роботи.
Також трапляються оголошення, за якими набирають продавців на базар. У Дубні там в основному господарі порядні, а ось у Києві обдурюють працівників на ринках скрізь. У нашому місті я не чула про таке. Я невисока на зріст, худорлява. І через це не підійшла для такої роботи, бо не здужаю підіймати мішки та ящики. Просила, щоб дали шанс спробувати, але відмовили.
А ще трапляються оголошення різних фірм-шахраїв. Одне з них обіцяло роботу в офісі й безкоштовне навчання. Так звані працедавці розраховують витягнути гроші на літературу, за якою вже на наступний день треба вивчити певні пункти для роботи, на реєстрацію, на те саме навчання, яке безкоштовне лише перших три дні. Далі вони зобов'язують придбати певний товар. А ще обов'язковими для кандидатів є поїздки за власний кошт на «семінари» до Рівного та Києва: треба оплатити лекції плюс усі витрати людини, яка вас супроводжує. Зі мною такий номер не пройшов, але з того, що такі фірми процвітають, можна зробити висновок, що наївних людей до них звертається чимало.
Не можу не написати про підприємство, де мене найбільше образили, – це ПП «З-с», м'ясокомбінат. Але зробили це не у відділі кадрів, де мені просто ввічливо повідомили, що роботи немає. Зробив це начальник охорони «З-с» П-ко Володимир Михайлович. Він призначив мені співбесіду на десяту годину ранку, пообіцявши влаштувати в охорону. Приблизно о 10-й годині начальник охорони зателефонував на прохідну, підтвердив, що незабараом буде. Я була на сьомому небі від щастя, адже за кілька років пошуків це був перший випадок, коли обнадіяли, пообіцяли прийняти. Минула година, дві, три… Начальник не з'являвся. Попросила охоронця, щоб зателефонував додому й запитав, чи той буде, або дав номер телефону, щоб я це сама зробила. Він відповів, що якщо потурбує керівника чи дасть його номер, то буде звільнений.
Була пізня осінь, а чекати треба було біля прохідної. Там навіть лавочки не було, щоб присісти. Чекала з 10-ї до 15-ї. А раптом… І довше стояла б, якби один працівник «З-са» не запитав, чому я тут, може, покликати когось. Розповіла. Він каже: «Доню, йди додому. Місць ні для чоловіків, ні для жінок в охороні вже кілька тижнів, як немає. А П-ко часто призначає «співбесіди», а потім підсміюється й чваниться, що люди за ним бігають, бо він велике цабе. Коли люди чекають, то передзвонює на прохідну й перепитує, чи ще хтось стоїть на вулиці. Доки всі ті, що чекають, не розійдуться, то не з'являється. А люди тут часто звільняються…» Наступного дня дружина П-ка сказала моїй мамі, що він цілий день був удома…
Йти назад потрібно через залізничні колії. Була у відчаї, уявляла, як приїде та почне насміхатися. Виникла думка про самогубство. 10 хвилин стояла та чекала потяг. Думала в той момент, що прийде час, нехай Господь покарає за насмішку начальника охорони. Пізніше подумала, що якщо загину, то П-ко радітиме, тому зійшла з рейок і пішла… Коли прийшла додому, піднялась температура. Тиждень хворіла.
Багато разів намагалася додзвонитися до власника цього підприємства. Стаціонарного телефону не маю, лише мобільний, то 15 грн на розмови й ще три на маршрутку витрачені, але на комутаторі відмовлялися з'єднати, постійно говорили, що його немає. А на прийом сторонньому потрапити неможливо – не пускає охорона. Один із працівників «З-са» розповів, що керівник комбінату знає, що начальник охорони так розважається, але йому байдуже. І це при тому, що директор вважає себе віруючим, і на стіні його кабінету висять цитати з Біблії.
Ця історія отримала продовження. Моя мама добряче відчитала П-ка, тож 1липня 2010 року він знову призначив мені співбесіду о 10 годині ранку. Як не дивно, цього разу він уже з'явився. Сказав, що прийме на роботу, якщо сподобається, як працюватиму. Повідомив, що потрібно придбати в магазині санітарну книжку (вартість – 25 грн), пройти санстанцію, а це ще 80 грн, хоча, згідно з законодавством, за медкомісію має розраховуватися підприємство, та окремі кабінети в поліклініці. Останнє теж не безкоштовно. Але один із працівників попередив, що начальник охорони може направити людину на медкомісію, а потім, як вона витратиться, не взяти її на роботу. Приколюється так. Тому я не поспішала позичати гроші та проходити медкомісію, поки офіційно не оформлять на роботу. Ще назначив стажування. Першого дня відпрацювала з 10-ї до 14-ї години. Потрібно було відчиняти-зачиняти двері. А холодно там, як у морозильній камері. Я не взяла теплих речей і не снідала, позаяк не думала, що одразу після співбесіди почнеться стажування. До кінця роботи від голоду та запаху ковбаси аж голова боліла. Надивилась, як важко працюють люди без вихідних. В обов'язки охоронців входить також бігати по цехах і дивитися, чи ніхто не їсть ковбаси. Працівники навіть здому на обід не можуть узяти шматочок, бо потім не доведеш нічого. Зарплата в них від 700 до 1200 грн на місяць, подвійної оплати за понаднормові відпрацьовані години (працюють по 56 годин на тиждень, а норма – 40 годин) не було. Трудовий кодекс порушено в тій частині, що стосується дозволеної кількості понаднормових годин на рік: дозволено не більше 120 таких годин праці щороку. У проекті нового кодексу цієї норми вже немає. Зовсім без вихідних працювати також наразі заборонено.
Тому працівників експлуатують. Обов'язком жінки-охоронця є уважно стежити за тим, чи хтось не скуштує шматочка ковбаси під час обіду в роздягальні. Коли люди працюють, охоронцям наказують навідуватися й нишпорити, чи ніхто нічого не приховав. І наказують частіше обшукувати, адже в кишені можна сховати.
Мені сказала вийти на роботу за три дні в неділю на погрузку Тоді згаданого вище пана не було на роботі, але був керівник зміни – Ігор. Коли погрузка закінчилася, Ігор сказав, що можу йти додому й що маю залишити номер телефону. Мені повідомлять, коли вийти на роботу. Але ніхто не зателефонував. Моя мама пішла до П-ка додому, щоб дізнатися, коли треба стати до роботи. Начальник охорони сказав, що мене не приймуть, бо взяли достойнішу людину. Чим я їх не влаштувала, пан так і не зміг пояснити. Зате його дружина пізніше сказала моїй мамі, що нова працівниця краща, бо матеріально забезпеченіша, ніж я. Ось так безплатно пропрацювала два дні.
Отож, майже всі працедавці в Дубні вважають себе «великою владою», а на дверях влади як емблема чудово б виглядала «Торгуюча Феміда». Не заплатиш – не отримаєш роботи.
Зі скаргою до Дубенської міжрайонної прокуратури я звернулась 9 липня 2010 року. Помічник прокурора Заболотний Андрій Львович вислухав і сказав, що сама винна, бо сприйняла все надто близько до серця, інші ж не роблять спроб суїциду через таке, тому на начальника охорони дарма нарікаю. Повідомив, що допомогти нічим не зможе та побажав успіхів у пошуках роботи. Я відповіла, що не можу працевлаштуватися, бо не маю доларів «дати на лапу». Запитала в пана чиновника, чи не міг би він назвати хоча б якусь роботу в Дубні, куди би брали безкоштовно. Працівник прокуратури відповів, що не знає, де в Дубні можна влаштуватися працювати без хабара.
P.S. До владних мужів лише одне запитання: чим корупція впереміш з реформами відрізняється від геноциду?