Українські консульства «в дії»

Хроніка бездіяльності
Матеріал друкованого видання
№ 37 (150)
від 10 вересня, 2010

У квітні 2001 року громадянку України Неллі Артеменкову депортували з Великої Британії – за перевищення ліміту робочих годин, протягом яких вона, відповідно до своєї візи, могла щотижня працювати в цій країні. Перед депортацією представники британської влади забрали в українки паспорт, а натомість видали їй «документ про його втрату». Під час перельоту додому в Москві її затримали й оштрафували, оскільки такий вид документа там не визнали. Мала клопіт жінка через це і в Україні. Тим часом з’ясувалося, що її закордонний паспорт невдовзі після депортації був доставлений до українського посольства в Лондоні, де пролежав близько півроку. Про це українську громадянку ніхто не повідомив, хоча вона його розшукувала й зверталася по допомогу до МЗС України. Місцезнаходження паспорта їй повідомила імміграційна служ­­ба Великої Британії.

31 січня 2008 року в подружжя українських заробітчан в Італії Володимира Сергієнка та Наталії Шпачинської народився син. Матір із малюком перебували в експериментальній клініці, що, зокрема, апробовує нові лікарські препарати. Хлопчикові без згоди батьків, громадян України, дали італійське громадянство й поставили діагноз – рідкісну хворобу нирок, що, однак, був оформлений не під тим номером, який дитина отримала при народженні. Аналізи, зроблені у клініках України та Швейцарії, діагноз не підтвердили. Мати відмовилася від лікування дитини, проте італійська влада примушувала українку продовжувати його. Зрештою, італійська поліція силоміць забрала дитину в матері, а тамтешній суд позбавив її батьківських прав на підставі «ухилення від лікування хворої дитини». Коли поліцейські прийшли за дитиною, батькам насамперед повідомили: італійська влада інформувала українське консульство в Італії про те, що вона має намір забрати немовля від батьків і воно, мовляв, цьому не заперечило. Консульство тоді в справу не втрутилося, не відреагувало й тим паче не здійснило власного її аналізу.
 

У травні 2008 року німецька поліція затримала десятьох легальних трудових мігрантів з України, що поверталися додому з Іспанії автобусом. На момент повернення національні візи, що давали право українцям їхати транзитом до Іспанії, вже не діяли. За свідченнями українців, під час затримання німецька поліція поводилася з ними вкрай грубо. До них було вжито суворі заходи покарання: тримання чоловіків у наручниках, депортація, заборона на в’їзд до Німеччини, штрафи. Коли одна із жінок зажадала від поліцейських надати їй можливість звернутися в українське посольство у Німеччині, їй відповіли: «Перед вами жінка вимагала того самого. Ми телефонували у ваше посольство, але там не беруть слухавки. І не візьмуть. Можете телефонувати, але це нічого не дасть, до вас ніхто не приїде, бо вони знають, що тут проблеми». Українські журналісти протягом двох днів телефонувати до українського диппредставництва в Берліні. Після одного-єдиного додзвону, коли їм повідомили номери підрозділів посольства, додзвонитися за ними більше не вдалося: слухавки не брали. Невдовзі до справи долучилося МЗС України. Згодом українські органи влади відповіли німецькій стороні, що за результатами внутрішнього розслідування звинувачення на адресу німецьких поліцейських у жорстокому поводженні з українськими трудовими мігрантами були безпідставними.

У травні 2009 року журналістка та правозахисниця Ольга Самборська звернулася до українського посольства в Берліні з метою допомогти смертельно хворій громадянці України Інні К. отримати посвідчення на повернення в Україну. Незважаючи на тяжкий стан українки, до неї застосували всі бюрократичні вимоги, зокрема відправили жінку до поліційного відділка по довідку про втрату паспорта. У прохачів не виявилося із собою фотографій хворої, але без них документи приймати відмовилися. Також працівники консульства наполягали, щоб смертельно хвора жінка, якій нещодавно зробили операцію, з’явилася до консульства й особисто поставила підпис під документами. Після того, як Інну К. привезли до установи, де вона підписала папери, перший секретар консульства Олексій Головко, який виходив із кімнати, засумнівався, що документи підписала саме Інна К. Він примусив жінку від руки написати заяву про втрату паспорта і на його очах її підписати. Наостанок відвідувачці, для якої кожен день затримки міг стати летальним, довелося двічі сплачувати консульський збір, тому що працівники консульства спочатку неправильно повідомили його суму.

Якщо ви помітили помилку, виділіть необхідний текст і натисніть Ctrl + Enter, щоб повідомити про це редакцію.