Зокрема, підписано два меморандуми з нідерландською Gasunie та польською Evropol Gas про намір реалізації двох нових газогонів – відповідно третьої нитки «Північного потоку» та другої нитки «Ямал – Європа», який пролягає через територію Білорусі та Польщі. Якщо перший стосується України опосередковано, то другий, потенційною потужністю 15 млрд м3, передбачений безпосередньо для того, щоб позбавити ГТС України транзиту до Словаччини й Угорщини. Наразі, щоправда, обидва проекти справляють враження радше декларативних й інструменту для шантажу. Навряд чи їм сприятимуть означені фінансові проблеми, що зростають, російського монополіста й непевні перспективи європейського газового ринку у світлі змін, які відбуваються внаслідок нарощення видобутку сланцевого та торгівлі скрапленим газом у світі. Врешті-решт, представники польського уряду вже поставили під сумнів необхідність у новому газогоні з погляду диверсифікації джерел постачання, адже Польща будує LNG-термінал та розробляє сланцевий газ.
Проте сам факт висунення таких ініціатив на тлі відсутності будь-якого прогресу у газових переговорах із Україною (саме з цим, зокрема, варто пов’язувати і відкладену уже на кінець травня зустріч Януковича з лідерами країн Митного союзу) ілюструє патову ситуацію, що склалася. Вимоги, які висуває Кремль, не мають шансів на проходження у чинному парламенті, а на односторонні поступки «якійсь Україні» Путін і Газпром не готові йти з психологічних причин. Тож вихід у рамках офіційних домовленостей між Нафтогазом і Газпромом або керівництвом України та Росії навряд чи буде знайдений.
Натомість дедалі чіткіших обрисів набуває альтернативний варіант виходу із ситуації, який, схоже, цілком може задовольнити особисті інтереси впливових людей в Україні, але водночас матиме негативні наслідки для подолання атавістичної залежності країни від РФ у енергетичній сфері, на що були підстави сподіватися у результаті продовження газового конфлікту.
Читайте також: Влада прикриває газові поступки олігархам євроінтеграційними вимогами
Тиждень уже писав, що основні групи у владному конгломераті намагаються використати високі ціни на російський газ для посилення власних позицій на енергетичному ринку України (див. Тиждень №5/2013). Розвиток подій протягом І кварталу підтвердив наші прогнози про усунення Нафтогазу з ринку в умовах високих цін на імпортований ним газ за контрактами з Газпромом. При цьому Нафтогаз, схоже, підміняють структури Дмитра Фірташа. Ще в грудні того року близький до олігарха голова правління НАК «Нафтогаз України» Євген Бакулін заявляв, що комерційним споживачам варто було б купувати газ в альтернативних трейдерів, оскільки так для них може буде дешевше, а Нафтогазу натомість доцільно залишити забезпечення паливом лише населення, бюджетних і комунальних підприємств. В перекладі загальнозрозумілою мовою це може означати, що у верхах розробляють план приватизації прибуткового сегмента газового бізнесу (оскільки комерційні споживачі платять зазвичай ринкову ціну), дотаційний при цьому залишається державі. (До речі, аналогічний принцип чинна влада намагається застосовувати й у інших секторах, наприклад саме в цьому полягає ідея передачі приватним операторам вантажних перевезень залізницею, тоді як пасажирські мають залишитися у держави і надалі).
Чи змінюється сума від перестановки доданків
Безпосередня ж фаза втілення відповідного задуму, мабуть, розпочалася в лютому – березні і, судячи з останніх заяв міністра енергетики Едуарда Ставицького про те, що Нафтогаз фактично не купує російського газу у квітні, триває. Якщо у січні НАК закупив у Газпрому 2,4 млрд м3 газу на $1 млрд, то вже з лютого ситуація кардинально змінилася: за даними Міненерго, «Нафтогаз України» імпортував лише 0,4 млрд м3 (що дозволило скоротити витрати коштів та валюти із золотовалютних резервів до $0,16 млрд), а в березні – 0,2 млрд м3 (на $0,08 млрд). Проте при цьому дані Держмитслужби свідчать про імпорт із РФ у І кварталі 2013 року блакитного палива на $3,06 млрд, тобто йдеться про майже середньомісячний темп закачування російського газу у минулому році. Тож Ostchem Holding Дмитра Фірташа перебрав на себе більше половини всього обсягу імпорту блакитного палива з Росії за І квартал (у лютому, наприклад, понад 80%, або 1,8 млрд м3).
Різке скорочення імпорту газу держкомпанією збіглося в часі з проблемами у розрахунку за газ перед Газпромом. Подія залишилася мало поміченою у ЗМІ, а заступник голови правління Нафтогазу Вадим Чупрун 26 лютого пояснив проблему виключно «технічними неточностями», однак після цього НАК скоротив імпорт палива до символічних обсягів, а питання його фінансової спроможності залишилося відкритим. (Наприклад, 2012 року Нафтогаз зазнав чистого збитку в розмірі 10,3 млрд грн, тоді як 2011-го чистий прибуток сягнув 7,8 млрд грн). До речі, у зв’язку з цим помітний і інший факт: саме з січня, хоч і дуже повільно, почали зростати і валютні резерви НБУ, а саме з них, як відомо, Нафтогаз отримував близько мільярда доларів для щомісячної проплати за блакитне паливо.
У другій половині лютого Дмитро Фірташ повідомив, що про забезпечення промислових споживачів газом (яким він продається за ціною значно вищою, ніж населенню) його «попросило» керівництво Нафтогазу. А низка великих підприємств, за інформацією джерел Тижня, були попереджені, що з березня продавати їм паливо будуть різні афільовані з Дмитром Фірташем структури. Але справа не обмежується заміщенням структурами Фірташа лише Нафтогазу. В регіонах, скидається на те, розпочався процес цілеспрямованого переведення всіх комерційних споживачів, включно із тими, які раніше купували паливо в інших приватних газотрейдерів, у клієнти компаній Фрташа. Наприклад, Громадська рада при Сумській ОДА звернулася до Сергія Арбузова з проханням захистити низку компаній області від відключень газу підконтрольним Дмитру Фірташу ПАТ «Сумигаз» із 1 березня під приводом «відсутності планових лімітів природного газу». Але «своїм» споживачам, хоч у них також були відсутні ліміти газу, підприємство в перший місяць весни таки постачало паливо. Схоже, що у такий спосіб компанії Сумщини, які купували газ у інших приватних газотрейдерів, мотивували переходити на обслуговування до правильного постачальника, тобто структур Дмитра Фірташа.
Чим керується влада, скидаючи закупівлі російського газу на компанії Дмитра Фірташа? Варіантів відповідей може бути кілька. Перший: у такий спосіб намагаються відтягнути час до можливого досягнення домовленостей із Росією, щоб потім постачати газ в необхідних обсягах уже за значно нижчою ціною. Втім, такий сценарій видається малоймовірним. Можливо, чергове «виїзне» засідання парламенту й зможе ухвалити потрібне Януковичу рішення про «Харківські угоди-2», однак його легітимність, а отже, і довговічність у разі зміни влади в Україні не можуть не викликати сумнівів у Кремля. Адже Росія навіть фактично вийшла із переговорного процесу на початку квітня, коли парламентська криза сягнула піку: українська ГТС на рік-два навряд чи потрібна Москві з огляду на наразі і так досить низькі тарифи за прокачування нею блакитного палива. У нинішньому парламенті, як уже йшлося раніше, легітимно протягнути рішення про здачу ГТС Росії малоймовірно. Отримати ж новий, навіть за ідеального для влади збігу обставин, до кінця року так само. Другим варіантом може бути сподівання влади компенсувати недобір російського газу у Газпрому зараз за рахунок його закупівлі в теплу пору року (коли спотові ціни значно падають) у європейських компаній. Урядовці вже зараз активно тиражують угоди про ліміти закупівлі і транзиту із західними сусідами, хоч досі за ними постачалися символічні обсяги палива (наприклад з Німеччини за весь час реверсних поставок не надходило понад 0,05 млрд м3 на місяць).
Читайте також: ТРУБАдури. "Сім'я" може створити РосУкрЕнерго-2
Проте більш імовірним все ж є саме варіант тихої здачі газового ринку структурам Дмитра Фірташа, за якого Нафтогаз щонайбільше докупить до кінця року 5–10 млрд м3 російського газу для покриття обсягів, яких йому не вистачає для обслуговування населення, бюджетних і комунальних підприємств. Натомість приватні трейдери, насамперед Дмитра Фірташа, а можливо, й близькі до «Сім’ї», уже цього року переберуть на себе більшу частину продажу палива комерційним споживачам. Заявку на ліцензію для постачання газу їм у обсязі 6 млрд м3 подала також Західна нафтогазова компанія, але наразі їй відмовили. І нібито всі задоволені: влада отримує пропагандистську ілюзію «відмови від залежності від дорогого російського газу», частка якого у структурі споживання НАК «Нафтогаз України» справді може впасти до 25–30%, а можливо, і менше; високорентабельний сегмент газового бізнесу натомість знову буде виведений у «свої» приватні руки. При цьому нинішня схема постачань газу комерційним споживачам є більш оптимальною для тих, хто її використовуватиме, якщо порівнювати її з діяльністю RosUkrEnergo, адже цього разу по всьому ланцюжку – від імпорту до постачання кінцевому споживачу – жодної присутності держави в особі Нафтогазу чи його дочірніх компаній, навіть із ручним менеджментом. Тож, вочевидь, річні обсяги імпорту Україною палива не скоротяться – не докуплене Нафтогазом виберуть приватні трейдери. У такому разі Росія збереже обличчя: Нафтогазу і «незговірливій Україні» не поступилися, скорочення обсягів збуту газу і втрати найбільшого для себе ринку уникнули.
Експорт замість імпортозаміщення
12 квітня міністр енергетики та вугільної промисловості України Едуард Ставицький повідомив, що за чотири – п’ять років інвестори зможуть розпочати експорт українського газу до Європи, «а до середини наступного десятиліття Україна може стати нетто-експортером». Формулювання саме по собі промовисте, оскільки свідчить, що у владі розмірковують не так над заміщенням імпортного газу із РФ паливом власного видобутку, як про намір експортувати свого газу більше, ніж імпортуватиметься до України із тієї ж Росії. Відповідну логіку зрозуміти можна, коли врахувати, що внаслідок політичної доцільності газ внутрішнього видобутку доводиться продавати в країні за значно нижчими від ринкових цінами, натомість від експорту можна отримувати доволі високі прибутки. Натомість імпортувати блакитне паливо із закордону також із високою рентабельністю для тих, хто цим займається.
Але перспектива стати нетто-експортером як така країні нічого не дає. Це не звільняє державу від енергетичної залежності і пов’язаної з цим можливості політичного впливу, особливо якщо ринок буде лібералізовано поверхово і його зможуть у перспективі легко захопити близькі до Газпрому структури та використати домінуюче становище для тиску. Тож український газовий бізнес багатьма ниточками буде й надалі тісно пов'язаний із російськими газовим державним монополістом, а отже, Кремлем. Зникне шанс на ослаблення залежності України від Росії, до чого могло б призвести подальше згортання торговельно-економічних зв’язків у газовій та інших сферах. А відтак успадкована від СРСР шкідлива для країни взаємозалежність не буде розірвана, що збільшить загрози втягування України в російськоцентричний інтеграційний простір, або принаймні ускладнить її вихід із орбіти впливу Кремля. Енергетичний «дубчак» просто модифікується, стане більш розпорошеним, а методи його використання для тиску – менш помітними для широкого загалу, а тому буде ще небезпечнішими. Водночас світові ТНК, які зараз планують масштабний видобуток в Україні нетрадиційного газу можуть і не виявляти інтересу до його збуту на внутрішньому ринку із його непрозорими та непрогнозованими правилами гри.