Дипломати в камуфляжі. Як ветерани представляють Україну на міжнародному рівні

Суспільство
24 Квітня 2019, 14:07

Паралельно з бойовими діями на лінії розмежування, баталії за Україну точаться також на дипломатичному фронті. І, якщо про проблеми і потреби армії прийнято говорити вголос і детально, а допомагати воякам стало ознакою гарного тону, то про перебіг війни дипломатів у інформаційному просторі чутно менше. А даремно: адже там панують свої закони, інтриги, проблеми; є свої перемоги і поразки. І найголовніше – від того, наскільки злагоджено й успішно працюватимуть ці два фронти, залежить перемога. Адже недарма цю війну називають «гібридною».

 

Паралельно із «офіційними» дипломатами, котрі мають відповідну освіту і навички, за всіх часів існувала дипломатія «неформальна». Іноді її називають «низовою», «народною» або «культурною». Але віднедавна у цій риториці з’явилося ще одне поняття: «ветеранська дипломатія».

 

Читайте також: Ветеранська дипломатія

 

Офіційно проект «Амбасадор. Ветеранська дипломатія» виник із ініціативи волонтерки, ветеранки і громадської активістки Марії Берлінської, коли «Невидимий батальйон», документальна картина про жінок на війні, продюсером якої вона стала, почав «гастролювати» світом. Дівчата-ветеранки разом із режисерками представляти фільм у США, Канаді та Європі, а відтак розповідали про перебіг війни з позиції очевидців і учасників. Серед глядачів нерідко опинялися представники уряду різних країн, дипломати, чиновники, і в певний момент стало зрозуміло, що свідчення ветеранів, волонтерів і бійців мають доволі потужний «ефект присутності». Саме з поїздок із презентацією «Невидимого батальйону» і народилася ідея розвитку «ветеранської дипломатії».

 

 

Марія Берлінська критично оцінює результативність роботи офіційних дипломатів: «Європейські та американські політики очевидно втомлені від наших чиновників у дорогих костюмах і з пластмасовими обличчями, – писала вона. – Присутність ветеранів освіжить діалог про Україну, надасть цим розмовам значно більше впливу і сенсу. Ветерани незаангажовані, вони захищають не власний інтерес, а загальносуспільний. Тому викликають довіру на міжнародних переговорах».

 

Читайте також: Забезпечити перемогу у великій війні

 

Активістка переконана, що українська дипломатія в переважній більшості випадків неефективна, адже нерідко дипломатами є діти дипломатів у третьому-четвертому поколінні, чия служба починалася з роботи в КДБ: «Українські бізнесово-політичні кола купили право представляти Україну. Ветерани та волонтери, проактивні і чесні люди, набуваючи досвіду, отримуючи нові зв'язки, поступово отримуватимуть у очах світової спільноти право говорити від імені України».

 

«Госпітальєри» в ООН

 

У лютому в рамках проекту «Амбасадор. Ветеранська дипломатія» шестеро ветеранок відвідало штаб-квартиру НАТО в Брюсселі, а пізніше Катерина Приймак, що служила парамедиком у добровольчому медбаті «Госпітальєри» відвідала 63-тю сесію Комісії ООН з питань становища жінок, що відбулася у Нью-Йорку. Катерина довго і не безболісно «поверталася з війни» ментально, та з часом адаптувалася і знайшла себе у громадському активізмі. Зараз вона є однією з організаторок регулярних зібрань Жіночого ветеранського руху.

 

 

Однак подорож дипломатки-ветеранки не минула безхмарно. Проблеми почалися на етапі включення її в делегацію – Міністерство соціальної політики тривалий час не реагувало на запит. Всього подавалося троє ветеранок, однак вдалося включити лише Катерину. Але на тому неприємності не скінчилися – низка прорахунків ледь не звела нанівець зусилля амбасадорки та тих, хто їй допомагав. Про всі ці перипетії Катерина звітувала на своїй сторінці Facebook: «Ще в Києві, МЗС, яке займалося моєю візою, забуло повідомити, що мені її погодили. Мій паспорт загубили. Я дивом його знайшла, але через це пропустила перший день Комісїі (11.03). Другий день я теж пропустила. ІІ секретарка Вероніка Тарадай, порушуючи протокол, забрала з місії мою перепустку та зникла зі зв’язку, я не могла її забрати. Знову недбалість?»

 

На третій день пані Вероніка запевняла, що прес-конференція «Azov Sailors», що стосувалася полонених українських моряків – це закрита подія, на яку ветеранка не має права потрапити. Однак це не відповідало дійсності.

 

Читайте також: Теракти. Таємна зброя Кремля

 

«Четвертий день (14.03). Та ж сама Вероніка Тарадай намагалася відібрати в мене перепустку, на день раніше завершення роботи делегації, та позбавити мене можливості відвідати Радбез по Криму, – пише Катерина. – До речі, пані Тарадай, а чому ви не дали Олі Оприско відповісти на питання «Чи є у вас контакт з батьком, чи гідно його утримують, чи отримує він медичну допомогу?» від представника Німеччини? Ви відволікали її в цей момент. А це була відповідь на питання, яка була б прямим свідченням брехні російського посла. Це випадковість? Чи запланований саботаж?»

 

Сама ж пані Вероніка спершу погодилася прокоментувати ситуацію, але відповіді на запитання від неї так і не надійшло.

 

Пізніше Катерині не хотіли продовжувати перепустку. «Надалі, другий тиждень, з 18 по 22, мене не пускали, вони не хотіли продовжувати мені перепустку, сказали, що це не в їх компетенції, – розповіла ветеранка. – Я зробила розголос, позначила Валерія Чалого, це наш уповноважений посол постійний в США. – Він мені подзвонив – сказав, що ситуація сумна, що з ветеранами треба співпрацювати і використовувати їх досвід, він погодився, що деякі дипломати є представниками старої школи… Сказав, що він їм подзвонить, мовляв, до кінця дня мають вам дати відповіді. Вони усіляко тягнули час. У другій половині дня, 21 березня мені віддали перепустку, і так я змогла прийти лише 22 числа. Тобто я майже всі дні пропустила, вони мені на останній день видали цю перепустку, коли вже всі делегації поїхали, там нікого майже не було. Абсолютно беззмістовний завершальний день…»

 

Втім, чи дійсно всі ці фактори були результатом небажання бачити «неофіційну» дипломатку з боку професіоналів?..

 

Перший секретар постійного представництва України при ООН в Нью-Йорку Олег Ніколенко запевнив, що участь офіційної делегації України в сесії Комісії ООН зі становища жінок була регламентована розпорядженням Кабінету Міністрів України № 121-р від 20 лютого 2019, відповідно до якого українська делегація мала директиви на участь в офіційних заходах на період з 9 до 15 березня. «Сесія Комісії ООН розпочала роботу 11 березня, – зазначив пан Олег. – На початок роботи сесії члени делегації були забезпечені перепустками. Керівництво роботою і координацію делегації здійснювала заступник її голови, заступник Міністра соціальної політики України Наталя Федорович. Звертаємо увагу, що Постійне представництво України при ООН не виготовляє перепустки для входу на територію штаб-квартири ООН. Повноваження дипустанови передбачає офіційне звернення до Секретаріату ООН про акредитацію представників України на період проведення офіційних заходів. Підставою для подібного звернення є доручення Міністерства закордонних справ на підставі розпорядження органу виконавчої влади України, у цьому випадку Кабінету Міністрів України, про склад офіційної делегації. Перепустки видаються Секретаріатом ООН відповідно до програми перебування представників іноземних держав та лише на період заходів, у яких вони беруть участь».

 

Читайте також: Головна ударна сила Путіна

 

Олег Ніколенко заперечує можливість втрати перепустки делегатки: «Твердження про те, що перепустку одного із членів делегації загубили, не відповідає дійсності. Усі перепустки знаходилися у співробітника, який працював із українською делегацією в ООН відповідно до програми, починаючи з 10.00 год. 11 березня 2019. Члени делегації, які не повідомили про своє прибуття заздалегідь та не долучилися до основної частини делегації перед початком роботи сесії 11 березня 2019 р., отримали перепустки за фактом звернення до дипустанови.

 

«Я не отримала перепустку за фактом звернення! – уточнює Катерина. – Ми прийшли і цілий день шукали її».

 

За словами Ніколенка, підстав для ініціювання Постпредством продовження будь-кому із членів делегації дії перепустки на період, не передбачений розпорядженням Кабміну, не було, бо їх повноваження представляти Україну в ООН були обмежені датами проведення заходу. «Водночас, враховуючи звернення ветерана АТО, члена громадської організації «Інститут гендерних програм», незважаючи на формальне завершення роботи делегації, сформованої Розпорядженням Кабінету Міністрів, продовження дії перепустки на період після 15 березня 2019 р. було здійснено як виняток», – заявив Олег Ніколенко. Він також додав, що відповідно до правил процедури, на опрацювання Секретаріатом ООН звернення про акредитацію потрібно щонайменше 48 годин за 5 робочих днів перед датою початку заходу. Окрім цього, в ООН передбачений окремий порядок акредитації для представників ГО, які представляють не державу, а організації. Дипломатичні місії до процесу такої акредитації не залучені.

 

«Врожай» дипмісії

 

Попри усі перипетії, подібні поїздки виявляються дуже результативними. Адже нарешті про війну говорять на весь світ безпосередньо ті, хто її пройшов. Поняття «ветерана» перестає бути теоретичним, далеким і розмитим, світ бачить активних, освічених і відкритих до співпраці людей, котрі стали на захист своєї країни на лінії зіткнення, і готові продовжувати боронити її інтереси на дипломатичному полі. Російська пропаганда вкладає чималі кошти в антиукраїсньку інформаційну кампанію на міжнародному рівні. Ми не маємо коштів, натомість можемо протиставити цьому людський й інтелектуальний ресурс. Кожна поїздка в рамках ветеранської дипломатії – це нові друзі й знайомі, спосіб дізнатися про світ, проблеми й досягнення інших країн більше – так само, спілкуючись із очевидцями.

 

 

«Мені вдалося налагодити деякі зв’язки з асоціаціями жінок, знайомства корисні, і я сподіваюся, що це буде плідно для розвитку жіночого ветеранського руху, – говорить Катерина. – Найпозитивнішим результатом своєї поїздки я вважаю те, що вдалося виявити проблемні, так би мовити, моменти в роботі нашого представництва. В ООН зв’язані руки низкою законів (наприклад, в Радбез Росія має вето). Але у Генеральній Асамблеї Росія вето не має, тому деякі важливі події вони переносять в Генеральну Асамблею. Насправді, робота може бути набагато ефективнішою, ніж вони хочуть показати. Я познайомилася з цікавою активісткою з Непалу, наприклад, у кулуарах спілкувалися. Сиділа на засіданнях стосовно гендерної політики в африканських країнах. Там я виступила, послухала, дізналася, що в Нікарагуа жінка – Міністр оборони, наприклад! Загалом всюди, де я була, я розповідала, що у нас відбувається, що ми створюємо Жіночий ветеранський рух тощо».

 

Важливість ветеранської дипломатії визнає і офіційна сторона.

 

«До ідеї ветеранської дипломатії ми ставимося позитивно, – коментує Ніколенко. – Як елемент публічної дипломатії це допомагає краще донести до міжнародної спільноти інформацію про триваючу російську агресію проти України. Серед схожих проектів, які нещодавно реалізувало Постійне представництво України при ООН разом із представниками неурядових організацій є Azov Sailors Women – приїзд до Нью-Йорка родичів незаконно захоплених та утримуваних у Росії українських моряків, які у рамках роботи сесії Комісії ООН зі становища жінок мали можливість поділитися своїми історіями. Ми вітаємо обговорення проектів, що мають на меті захист інтересів України на міжнародній арені. Виходимо із того, що передумовою реалізації проектів є діалог, у рамках якого відбувається обмін думками, визначаються наявні ресурси як в Постпредстві, так і в ООН, а також цільова аудиторія, завдання тощо».

 

Читайте також: Огляд InformNapalm: віртуальні посіпаки Пригожина та операції США

 

Проект «Амбасадор. Ветеранська дипломатія» не відбувся би без допомоги української громади. Її представники радо ідуть на зустріч ветеранам, та при цьому подекуди виступають посередниками між офіційними і «неформальними» дипломатами, будучи обізнаними у «законах жанру» міжнародної дипломатії. Серед тих, хто допомагав Катерині під час місії в ООН, Марина Приходько, що окрім інших організацій представляє Світову федерацію українських жіночих організацій при ООН (СФУЖ).

 

«Я була готова вітати нових людей з України, які приїхали на цю сесію, і допомогти їм, – говорить Марина. – Оскільки я теж громадська діячка, я хочу, щоб якомога більше людей мали доступ до ООН і брали участь у її діяльності».

 

Марина вбачає проблему сучасної дипломатії в браку ресурсів і кадрів: «На мій погляд, в Україні зараз – і мабуть ніколи не вистачало ресурсів, щоб ефективно представляти країну на міжнародному рівні. Не вистачає освічених людей, грошей у бюджеті. Інколи не вистачає бажання гарно представляти Україну – це дуже сумно! Я подорожую дуже багато по роботі, і я стараюся зустрічатися з українськими дипломатами за кордоном. Наприклад, була в Аргентині два роки тому, зустрілася з консульством українським. Україна не має жодного впливу в Аргентині, а Росія дуже ефективно працює. Наші дипломати в Аргентині сказали, що просто не встигають за Росією. Якщо в працює четверо дипломатів українських, то з боку Росії – 40… тільки в Аргентині!.. В консульстві українському бюджет – вони назвали, здається, 5000 доларів на місяць, російське консульство має 5 мільйонів… Я думаю, що це можна взяти як приклад для всіх консульств і місій України! Просто ресурсів немає, людей немає, вони не можуть все зробити».

 

Можливо, ветеранська дипломатія якраз могла би стати потужним допоміжним фактором. Як і на фронті, там, де бракує державних ресурсів, на допомогу приходять громадські ініціативи і волонтери. Однак очевидно, що для ефективної співпраці слід краще налагодити комунікацію.

 

«Коли такі люди, як Катерина, приходять – Катерина ж окрім цього ще й ветеранка! – розмірковує Приходько. – Людина, яка має бажання долучатися до української дипломатії, просто з доброї волі, українські дипломати дивляться на це дуже косо, вони не готові сприймати цю людину, вони не знають, що ця людина хоче, вони будуть дуже довго будувати стосунки з нею, вони не мають часу на це, у них інші справи… причин дуже багато…»

 

Подолати конфлікт ментальностей

 

Віце-президентка ГО «Разом» Люба Шипович, що живе в США, також доклала зусиль, аби участь ветеранки в місії ООН стала можливою. «Навряд це було навмисно зроблено, це звичайне ставлення дипломатів та і взагалі переважної більшості державних службовців, – коментує активістка непорозуміння під час місії. – Державна і дипломатична служба не розцінюється як сервісна служба для своїх громадян, а як якесь привілейоване становище і можливість піднестися. Не дипломат на службі у свого народу, а народ схиляє голову перед дипломатом – це щось із радянського трепету перед чиновником. Ось і з Катею так вийшло – від неї очікували прохань, а потім безмежної вдячності за найменші дії, але Катя вже з того покоління, яке не знає, що чиновник – це пан і бог. Катя зверталась до дипломатів як до сервісної служби, від яких вона очікувала виконання їх роботи. До того ж вона приїхала допомагати їм і очікувала хоча б на мінімальну співпрацю. А те, що вийшло – це швидше за все конфлікт ментальностей, поколінь».

 

 

Однак Шипович зазначає, що серед українських дипломатів трапляються винятки: «Коли дипломати готові і хочуть співпрацювати з громадськістю, розуміють силу народної дипломатії. І це насправді одне із дипломатичних вмінь – у правильний момент використати ветерана, активіста, експерта з певної галузі». Подолати цей конфлікт, на її думку, можливо системно, через створення громадських рад при дипломатичних місіях і роз’яснення механізмів використання народної дипломатії на курсах в Дипломатичній академії, Інституті міжнародних відносин тощо. «З іншого ж боку, «народним» дипломатам потрібно теж розвиватись, вивчати основи міжнародних відносин, тримати руку на пульсі останніх змін на міжнародній арені».

 

Зі свого боку, дипломатам-ветеранам часом властиво перебільшувати. Так, наприклад, звинувачення на адресу українських дипломатів у тому, що ті ходять на ланчі з російськими «колегами», не знайшли підтвердження. Можливо, поодинокі випадки траплялися, однак навряд про це доцільно говорити як про тенденцію.

 

Читайте також: Зустріч міністрів оборони НАТО: російські ракети, македонські успіхи та українське питання

 

«Я не маю сумнівів, що наші українські дипломати, які працюють в місії, ненавидять російських представників так, як український народ ненавидить Росію, – запевняє Марина Приходько. – Я не можу сказати, що колись бачила чи чула, що українські дипломати і російські дипломати або представники кудись ідуть разом. Навпаки. Коли помер постійний представник Росії, Чуркін, жахлива людина, на нього неможна було дивитися і чути його голос, як він розказує про «хунту»… Коли він помер, на другий день була екстрена сесія, засідання Ради Безпеки ООН, і за протоколом Президент Ради мав встановити хвилину мовчання, сказати кілька гарних слів про представника – це частина дипломатичного ставлення одне до одного. Того дня Президентом Радбезу був Володимир Єльченко, постійний представник України. Він вів засідання дуже достойно, слово про хвилину мовчання передав колегам, і власне нічого не сказав про Чуркіна. Він мав п’ять хвилин розказувати, як решта Радбезу – це Китай, США, Канада, – вони всі казали, що ось яка добра людина була, як гарно він працював… Єльченко цього не сказав, і правильно зробив! Це було трохи скандально на міжнародному рівні, він не пішов по протоколу, але він прийняв таке рішення, я була на тому засіданні, і поважала його за це. Це один приклад як українські дипломати ставляться до російських представників».

 

Разом із цим, на дипломатичному фронті за ці роки здобуті певні успіхи. Серед тих, що стосуються напрямку ООН, Олег Ніколенко виділяє непостійне членство України в Раді Безпеки ООН у 2016-2017 рр., а також низку схвалених за ініціативи України в ООН рішень, спрямованих на відновлення суверенітету та територіальної цілісності України та протидію російській агресії. «За цими рішеннями, зокрема, Крим визнається частиною території України, яка є тимчасово окупованою РФ, а Росія є державою-окупантом і має нести за це відповідальність; містяться вимоги до РФ вивести війська з української території; захоплення кораблів ВМФ України 25 листопада  в Чорному морі кваліфікується як порушення міжнародного права, а до українських моряків має застосуватися статус військовополонених, – перераховує він. – Крім того, нами запроваджено новий постійний пункт офіційного порядку денного Генасамблеї ООН, присвячений виключно російській агресії проти України – «Ситуація на тимчасово окупованих територіях України».

 

Проект «Амбасадор. Ветеранська дипломатія» набирає обертів, невдовзі планується поїздка в Колумбійський університеті з доповіддю про реінтеграцію Донбасу ветерана-аеророзвідника Олексія Барановського; уже вирушила делегація в університет Сан-Дієго військовослужбовиці Дар’ї Зубенко та ще двох дівчат із «Госпітальєрів»; у травні готується поїздка в Польщу та в Нідерланди; на осінь у планах – Прінстонський і Єльські університети та участь у Генеральній Асамблеї ООН. Хочеться вірити, що наступні поїздки відбуватимуться легше й гладкіше, а ветеранська і офіційна дипломатія виступатимуть «єдиним фронтом». Паралельно з фронтом реальним.