Позаторік в Україні відзначали 140-ліття українського жіночого руху. Точкою відліку обрали 8 грудня 1884 року, коли за ініціативи Наталії Кобринської в Станіславові було створено «Товариство руських жінок».
З нагоди ювілею було чимало зроблено — від перевидання «Першого вінка» до феміністичного календаря, що висвітлює 366 важливих дат, досягнень та імен у боротьбі за права жінок в Україні, починаючи з 1884 року. Проте поза цим багато інтелектуальних сюжетів з історії гендерних студій і українського жіночого руху ще лишаються невідрефлексованими. Один із них стосується того, що саме взяли за точку відліку своєї історії різні спільноти на пострадянському просторі.
У 1990-х базою для українського фемінізму стала література модернізму — Леся Українка і Ольга Кобилянська, Наталія Кобринська і Уляна Кравченко, Євгенія Ярошинська, Любов Яновська, Надія Кибальчич, Софія Яблонська… Ця когорта дедалі розширюється завдяки сучасним виданням жіночої класики.
Звісно, коли йдеться про становлення українського фемінізму, говорять і про інших жінок і галузі їхньої активності поза літературою — скажімо, про першу жінку – випускницю університету та першу лікарку в Австро-Угорщині Софію Окуневську-Морачевську чи просвітянку Софію Русову — засновницю першого в Києві українськомовного дитячого садка, розробницю концепції національного виховання. Проте й тут згрубша йдеться-таки про книжність і епоху модерну.
Витоки українського фемінізму асоціюють саме з періодом, окресленим у назві хрестоматійної праці Марти Богачевської-Хом’як — «Білим по білому. Жінки у громадському житті України, 1884–1939». Саме в цей час українські національні прагнення кристалізувались та інституціоналізувались, і емансиповані жінки до цього суттєво доклалися, тож український фемінізм був національно, а не лише соціально забарвленим.
Читайте також: Між автономією та колоніальністю: Україна в жіночому письмі межі ХVІІІ–ХІХ століть
Імовірно, тим, що іконічними обличчями українського фемінізму стали саме письменниці межі ХІХ–ХХ століть, завдячуємо тому, що література колонізованої нації була головною трибуною обговорення суспільно-політичних питань. Та не останню роль зіграло й те, що письменниць було кому зробити видимими — з 1990-х публічні інтелектуалки, котрі досліджували, практикували і пояснювали фемінізм загалу, були саме літературознавицями на чолі із професоркою Соломією Павличко.
Тим часом російські феміністки були за сумісництвом медієвістками. І вони почали відлік із жінок Русі (звісно, вважаючи їх своїми). Основоположницею жіночої та гендерної історії в російській науці вважається професорка Наталія Пушкарьова. Її кандидатська дисертація (1985) присвячена становищу жінок у родині й суспільстві Русі Х–ХІІІ століть, а докторська (1997) розширила хронологічні межі до початку ХІХ століття. Вона видала низку книжок про жінок середньовічного і ранньомодерного часу, позиціонуючи їх російськими жінками. Пушкарьова входить у двадцятку найбільш цитованих істориків РФ (і ще донедавна їй додавали цитованості й українські науковці, некритично посилаючись на неї). Вона просуває свою адженду й поза межами Росії і пострадянського простору, виступаючи з лекціями в Німеччині, Франції, США, Швейцарії, Австрії, Нідерландах, Болгарії, Угорщині.
Читайте також: Євген Джиджора: «Дослідників літератури ХІ–ХV століть усього декілька на всю країну»
Показово, що наукові інтереси основоположниці російського фемінізму зосереджені на аналізі приватного життя, повсякдення й сексуальної культури жінок від Русі до XІX століття. Натомість українська феміністична традиція виходить за межі цього локально-побутового підходу, зміщуючи акцент на суспільно-політичну боротьбу межі ХІХ–ХХ століть за права жінок і людей загалом.
Ці дві траєкторії склалися невипадково. Фемінізм не є аполітичним. У 1990-х, коли формувалася рамка, крізь яку ми й сьогодні дивимось на історію жіночого руху, для України актуальною була ідея національного визволення, віднаходження української ідентичності. Її втілювали і Олена Пчілка, що обрала для дітей домашню освіту, щоб уникнути русифікації; і Лариса Петрівна Косач, що називала своє покоління «не українофілами, а українцями»; і виховані в німецькій культурі Шнайдер і Кобилянська, що відкрили для себе українську.
Читайте також: Жіночий лик доби Бароко
А для Росії незмінно актуальною була ідея експансії та привласнення чужої історії — насамперед історії Русі. І для цього всі методи годяться, включно з фемінізмом. Тому в сучасну обгортку загорнули старі тези про те, що княгині Ольга, Рогніда, Інгігерда — це російські діячки, без огляду на те, що їхнє життя минуло в Києві. Мережею ширяться натхненні поглядами Пушкарьової відео про те, як викладати школярам тему «Фемінізм в Давній Русі».
Як наслідок західна академія досі асоціює спадщину Русі з Росією — зокрема й жіночу частину історії (наприклад, у «Британіці» княгиня Ольга названа «російською святою й регенткою»).
На жаль, українська оптика на середньовіччя досі на стадії формування. Усвідомлення того, що російська гендерна історія від самого початку обслуговувала імперські амбіції Кремля, актуалізує потребу повернути у фокус жіночу суб’єктність княжої та ранньомодерної доби й не обмежувати українську історію рамками лише останніх 140 років.
Читайте також: Жіночі досвіди на маргінесах історії Києво-Печерської лаври
