Жіночий лик доби Бароко

Історія
4 Січня 2023, 15:35

Коли ми думаємо про людину Бароко, в уяві виникають різні постаті: ясновельможні гетьмани, зацне лицарство, магнати і їхня клієнтела, сеймуюча шляхта, городові козаки й посполиті, найвищі церковні ієрархи, поважні казнодії, мандровані дяки… Складається враження, буцімто головними дієвцями доби українського Бароко були винятково чоловіки. За висловом історика Олександра Кривошия, видається, ніби жінки ніколи й не жили на овіяних козацькою славою берегах Дніпра, або їх було так мало, що вони не полишили історичного сліду, достатнього для відтворення образу жіночої активності.

На думку історикині міського права Тетяни Гошко, це зумовлено не обмеженістю джерельної бази, як може здатися. Подібне бачення є відповіддю на дослідницькі питання, які ми ставимо до наявних джерел. Змінити ракурс вирішили учасники конференції «Жінка в ранньомодерному соціумі на теренах Речі Посполитої», що відбулася ще в жовтні 2022 року на базі Українського католицького університету. Учасники спробували поглянути під новим кутом зору на українську ранньомодерну історію для створення повнішої картини розвитку українського суспільства в барокову добу.

Родинний вимір

Збережені в архівах документи дають чимало простору для аналізу правового становища жінок у ранньомодерному соціумі. Насамперед ідеться про вікове питання – коли дівчинка набувала статусу дівчини та сприймалася не як дитина, а як повнолітня й повносправна особа. Межі жіночої дорослості можуть дещо різнитися для вельможних і посполитих, містянок і селянок, мешканок західних і східних кресів Речі Посполитої. Утім, розвинута на той час правова система фіксувала шлюбний вік, а звичаєве право регламентувало життєвий цикл жінки від народження до смерті, насамперед у контексті родинних стосунків.

Із цим пов’язані й уявлення про норму та жіночі девіації. Користуючись термінологією антропологині Оксани Кісь, у традиційній культурі можна виділити когорту «звичайних» жіночих ролей: дружину, господиню, матір, бабу; а також «інакших» жінок – покриток, удів і відьом. У родинному контексті тісно переплетені уявлення про жіночу тілесність, ціннісні категорії моралі та краси, притаманні тогочасному суспільству.

Читайте також: Наталія Полонська-Василенко. Та, хто зруйнувала міф про «Новоросію»

Релігійний чинник суттєво впливав на вибір шлюбної пари, і нерідко траплялася конверсія жінок (а часом – чоловіків) в іншу конфесію перед одруженням. Водночас доньок подружжя часто виховувало в материнській вірі, а синів – у батьківській.

Непоодинокими були випадки домашнього насильства. Подеколи конфлікт між подружжям вирішувався приватно – репутаційні втрати в ті часи важили не менше, аніж тепер, тож суспільний тиск часто змушував замовчувати проблему гендерно зумовленої агресії. Проте траплялись і скарги до суду, що виносили насильство в публічний простір. Як зауважує дослідниця річпосполитської шляхти Наталя Старченко, жінка та її родичі, вдаючись до оприявнення конфлікту, мусили апелювати до певних норм співжиття, порушених чоловіком.

Професійна реалізація

У часи, коли до новочасної жіночої емансипації було ще дуже далеко, деяким жінкам таки вдавалося знайти себе у професійному житті. Історик Анджей Карпіньскі наводить приклади служби жінки на посаді міського писаря в Польському королівстві: у місті Єленя Ґура запис датовано 1370 роком, у місті Щеголін – 1390 роком.

Цехи становили важливу складову економіки Речі Посполитої та Гетьманщини, і жінки відігравали чільну роль у цехових спільнотах. Керамологиня Оксана Коваленко зауважує: що більшим та економічно розвинутішим було місто, то вищим був рівень залученості жінок у ремісничі цехи, починаючи від дівчаток-учениць до вдів, що самотужки керували господарствами. Існували суто жіночі цехи; змішані – з чоловіками-майстрами та жінками-майстринями; цехи, до яких приймали родичок померлих цеховиків; а також цехи, де жінки не були членкинями цехового товариства, а залучались як наймані працівниці для прибирання та приготувань до свята. Найпоширенішими жіночими спеціалізаціями були ткацтво, кравецтво, гончарство, пекарство. Юридичне оформлення цехового членства жінок теж різнилося. Наприклад, у Борзні на Чернігівщині був жіночий цех бубличниць, а посадових осіб у ньому обирали з-поміж чоловіків майстринь.

Читайте також: Традиція політичної культури в Україні

Ще один варіант жіночої кар’єри, доступний для будь-якого віку та соціального стану, – це чернецтво. Історик Лаврентій Похилевич пише про традицію облаштовувати жіночі монастирі поруч із чоловічими, аби літні подружжя, що вирішили присвятити решту життя служінню Богові, могли мешкати в окремих келіях, проте неподалік одне від одного. Так поруч із чоловічим Софійським монастирем розташовувався жіночий монастир святої Ірини; при чоловічому Михайлівському – жіночий Богоявленський; біля Печерської лаври – Вознесенський «панянський» монастир.

Вознесенський жіночий монастир у Києві існував з XVI століття до 1712 року. Був ліквідований наказом Пєтра І

Черниці в останньому мали високий освітній рівень та соціальний статус. Микола Закревський у своєму «Описі Києва» згадує про київську гравюру, датовану 1627 роком, із написом, що ця гравюра виконана на замовлення «Акилини Федорівни, черниці Печерського дівочого монастиря». Черниці Вознесенського монастиря опанували складний різновид прикладної творчості – золоте шиття сухозліткою. За свідченням Ґійома де Боплана, вони гаптували, окрім плащаниць і єпитрахилей, ошатні хустини і продавали їх прочанам. Найбільшого розквіту монастир зазнав за ігуменства Марії-Магдалини, матері гетьмана Івана Мазепи. Проте на початку XVIII століття з тієї-таки причини Вознесенський монастир був ліквідований, приміщення частково розібрані, а черниці переведені на Поділ, у Флорівський жіночий монастир, що успадкував і технологію золотого шитва. Від спадщини Марії-Магдалини Мазепи лишилися листи, що засвідчують її діяльну участь у тогочасному духовному й державному житті, та гаптовані золотом вишивки, які за радянських часів зберігалися в ризниці Успенського собору й дивом частково вціліли після підриву будівлі 1941 року.

Побожність і благодійність

Софія Гольшанська

Традиційно саме жінки опікувалися сімейною обрядовістю та організацією таїнств – починаючи з хрещення й завершуючи погребом. Окрім того, українські жінки найвищих суспільних станів на рівних із чоловіками були активними обороницями батьківської віри, підтримували гуртки інтелектуалів, створювали умови для поширення освіти й наукових знань, сприяли книговиданню.

Волинський рід князів Гольшанських відомий видавничими проєктами, які ініціювали жінки. Князівна з дому Гольшанських Софія, дружина короля Владислава II Яґайла, у 1453 році ініціювала та спонсорувала перший переклад Біблії польською мовою. А через століття одна з доньок князя Юрія Гольшанського Анастасія, що вийшла заміж за Кузьму Заславського з роду князів Острозьких, після смерті чоловіка прийняла постриг і стала ігуменею жіночого монастиря в Заславлі. Саме за її сприяння і благословення в 1556 році  розпочалася праця над перекладом староукраїнською мовою Євангелія, яке нині знане як Пересопницьке.

 

Пересопницьке Євангеліє

Історія зберегла свідчення про ще один видавничий проєкт, котрий не відбувся б без жіночого втручання. Княгиня Феодора Чарторийська-Боговитинова 1623 року переконала острозького ієромонаха Кипріяна, який славився своєю вченістю й подвижництвом, перекласти «Бесіди св. Іоанна Златоустого на послання св. апостола Павла», що той і виконав. Фундаментальний богословський твір було вперше перекладено з грецької церковнослов’янською мовою, і цей видавничий проєкт став етапним для нещодавно заснованої лаврської друкарні в Києві.

Тестаменти ранньомодерних жінок дають змогу розкрити їхню матеріальну культуру і світ речей у XVІ–XVIIІ століттях. Той факт, що жінки складали власні заповіти, свідчить про певну економічну самостійність та можливість власноруч порядкувати своїми фінансами. Адже аби жертвувати на благодійність коштовні предмети та маєтності, жіноцтво мало володіти й самотужки розпоряджатися цим майном.

Жінки доволі часто постають донаторками монастирів. Існував негласний поділ на «заможні» обителі, котрим годилося робити коштовні пожертви, на які були спроможні шляхтянки, та «вбогі» монастирі, котрі вдовольнялися будь-яким даром. Декому з українського можновладства за статусом годилося жертвувати не лише вітчизняним, а й закордонним монастирям: так «Руський Зографський пом’янник», який виявлено під час наукової експедиції до Святої гори Афон,  містить згадки про пожертви від родини Кочубеїв за 1686 рік: Василя, Любові та їхніх дітей.

Покровительки освіти 

Поширеною практикою було фундування українськими жінками шкіл і колегіумів, аби православна молодь могла здобувати освіту у вітчизняних навчальних закладах. Наприклад, власниця містечка Гощі на Волині, смоленська каштелянка княжна Раїна Соломирецька фундувала при церкві Архистратига Михаїла чоловічий монастир і школу «для викладів свобідних наук дітям шляхти і простого народу». Православна Гойська колегія була заснована на противагу закритому незадовго до того аріанському навчальному закладу, в якому, до слова, вчився Григорій Отреп’єв, що згодом претендуватиме на московський трон і стане відомий під іменем Лжедмитрій Перший.

Читайте також: Від козаків до селян і назад: українці в оптиці Заходу

У заповіті княжна зазначила: «Я, Ірина на Гощі княжна Миколаєва Соломорецька, каштелянова Смоленська, оголошую цим моїм добровільним записом, про те знати повинні нині і завжди, що я, будучи спадкоємницею дідівщини маєтків, замку і міста Гощі, по особливій моїй до Господа Бога любові і для збільшення хвали Його святої, забезпечую сіє і записую волелюбному в Бога отцю Ігнатію Оксеновичу, ігумену і ректору Гощанського монастиря, всім ченцям релігії грецької і наступникам їх в послушництві святішого отця Патріярха Константинопольського, не бути в поєднанні з церквою Римською в монастирі Гощанському, мною заснованим в місті і передмісті Гощі, щоб там зручно і без всяких перепон аріянських і всяких єресей Богослужіння віри грецької в монастирі і церкві, мною побудованих, вічно перебувало і науки в школах там від мене уфундованих розповсюджувались». Гойський колегіум став успішним і знаним навчальним закладом. Щоправда, попри заповідь княжни, у ХVIIІ столітті монастир таки певний час належав ордену Отців Василіян.

Портрет Галшки Гулевичівни роботи Олексія Штанка

Цікавим є кейс із дарчою Галшки Гулевичівни, фундаторки Київської братської школи на Подолі, з якої згодом постала Києво-Могилянська академія. Історики досі сперечаються щодо автентичності цього документа, оскільки оригінал не зберігся. Дослідник ранньомодерної освіти Максим Яременко зауважує, що до середини XVIII століття ключовою постаттю в осмисленні історії навчального закладу «быстъ фундатор» Петро Могила. Однак, отримавши указ Київської духовної консисторії надати інформацію про заснування Братської обителі, Академія надіслала в 1766 році довідку за підписом тогочасного ректора Самуїла Миславського про монастир та навчальний заклад із додаванням «выписи подлинной урядовой земских киевских книг, в Киево-Братско-училищном монастыре имеющейся». У виписі саме йшлося про благодійність Галшки Гулевичівни. За словами Максима Яременка, у Києво-Могилянській академії в той час активно шукали власне коріння, і результатом цього погляду в минуле могло бути як віднайдення нових невідомих матеріалів про першопочаток, так і їх вигадування. Як би там не було, вписування в освітню історію київської шляхтянки Галшки та подальша традиція пошанування її як фундаторки є показовою щодо тогочасного усвідомлення ролі жіноцтва в культурно-просвітницькій діяльності.

Влада і пам’ять

У другій половині XVII століття жінки почали істотно впливати на чоловічий світ політики в Речі Посполитій. Початок цього тренду мав закордонне походження: його заклали міланська принцеса Бона Сфорца д’Арагона – дружина короля Сиґізмунда I, та особливо заангажована в політику Людвіка Марія Ґонзаґа де Невер – донька французького герцога, дружина останніх королів династії Ваза Владислава IV і Яна II Казимира.

Плідний матеріал для висвітлення жіночого фактора у формуванні української еліти XVII–XVIII століть містять козацькі родинні історії. Зосібна, у  родині генерального судді Василя Леонтійовича Кочубея нескладно простежити жіночу роль у  підтримці  соціально-політичної  активності  цієї  родини  в  елітному  середовищі Гетьманщини.

Василь Кочубей

Дружину генерального судді Любов Кочубей оцінюють як вольову, енергійну та амбіційну жінку, ба навіть покладають на неї відповідальність за конфлікт між її чоловіком та гетьманом Іваном Мазепою і вважають такою собі українською леді Макбет. Сам Мазепа в листі до Кочубея писав, що той «под пихтой» ходить. Натомість духівник  Василя  Кочубея  ієромонах  Варлаам  (Ясинський)  у  листі  порівнював  його  дружину «добродійку  и  матку  мою  пану  судину»  з  другою  святою  Сарою,  сміливою  Юдіф,  відважною Фаїль.

Так чи інак, протягом слідства, розпочатого після подання доносу  Василя Кочубея, його дружина Любов Кочубей дбала про добробут родини. Користуючись родинними зв’язками, вона активно відстоювала  свої  права  та  інтереси і зрештою домоглася повернення земельних володінь, які відібрали за наказом російського царя Пєтра І.

Анастасія Скоропадська

Подібну репутацію здобула Анастасія Скоропадська, донька прилуцького купця Марка Марковича і друга дружина гетьмана Івана Скоропадського, яка, подейкують, суттєво доклалася до його обрання на гетьманство. Про їхнє подружнє життя та розподіл ролей у родині невтомно кпили: «Іван носить плахту, а Настя – булаву», «Іван теля пасе, а Настя булаву несе». Немає даних про навчання Анастасії, із чого історики роблять висновок про її малоосвіченість, можливо й неписьменність, що, однак, не завадило їй лишити помітний слід в українській історії XVIII століття, вести дипломатичні перемовини, приймати поважних гостей, їздити до Москви у справах. Там вона, серед іншого, отримала «красивые часы новой моды, да 2 материи новой же моды – французския золотая и серебряная да маленькую готоваленку, которая бывает всегда при покоех».

Гамаліївський монастир

Були й більші, земельні дарунки від російської влади. Після 1709 року Скоропадські отримали у власність Гамаліївку, що належала раніше репресованим – не без їхньої участі – Гамаліям. Там вони побожно розбудовували жіночий монастир, що мав стати родинною святинею Скоропадських.

Читачки, авторки й персонажки

Жінки посідали доволі помітне місце в публічному і приватному просторі доби Бароко. Залежно від віку та соціального становища, вони мали певне поле для самореалізації. Вони читали книжки – можливо, не лише Біблію, писали листи й дарчі, впливали на хід думок і культурний простір.

Як зазначає польський історик Якуб Нєдзвєдзь, складно обчислити рівень письменності чоловіків у ранньомодерну добу, а про жінок і говорити годі. Але принаймні деякі джерела до нас промовляють. Так, історик аналізує книгу вписів до Віленського архибратства святої Анни. До братства належали жінки й чоловіки католицького віровизнання, і кожен при вступі мав записатися до книги, яку вели з 1580 року. За неписьменних це робив секретар, але збереглись і власноручні підписи освічених шляхтянок і містянок.

Жінки, якщо їм таланило, здобували домашню освіту. Втім, Якуб Нєдзвєдзь пише, що у Вільні в другій половині XVI століття діяла кальвінська школа, у якій, можливо, здобували освіту протестантські дівчата, а в 1690-х було засновано школу і для католичок при кляшторі бернардинок. Щоправда, навчали там переважно практичних справ: гаптування, шиття, прядіння, ткацтва, часом куховарства і прання, а принагідно – читання й меншою мірою письма. Жіноча освіта була справою настільки ексклюзивною, що часом доводилося клопотатись навіть перед королем: зберігся лист Сиґізмунда ІІІ до абатиси Кучовської щодо прийняття до новіціату доньки цирульника Якуба Каля, котра раніше виховувалася в обителі святої Катерини.

Читайте також: Межі українського світу. Як починалося формування кордонів нашої держави

Повсякдення черниць було наповнене колективним та індивідуальним читанням книжок. Вони переписували і, цілком імовірно, доповнювали та створювали тексти на релігійну тематику і хроніки.

У Старій Україні не було своєї мадам д’Онуа – французької казкарки XVII століття, котра заклала традицію жанру «чарівної казки» і яку наслідував Шарль Перро. Не було й сестри Хуани Інес де ла Крус – мексиканської черниці XVII століття й авторки сповідальної прози. Але хто зна, які постаті приховані під іменами анонімних авторів полемічних трактатів?

Святі великомучениці Варвара і Катерина. Конотоп, 1740-ві

Українська література Бароко була всуціль релігійною, позначеною Богородичним культом. Проте й у цей корпус текстів, написаних побожними чоловіками, потрапляли жіночі персонажки. Мандровані дяки у властивому їм низовому регістрі бавилися біблійними сюжетами про «небогу Єву» і «пригожую Есфір». А в агіографії з’явився образ святої діви неземної краси – Юліанії Гольшанської, єдиної жінки-святої в Києво-Печерському патерику: «Була бо біла тілом і благовидна, немов жива спляча, багатоцінно прикрашена, шатами шовковими й золототканими вдягнута, на шиї мала гривні золоті з численними перлами, й на руках – поручі золоті та персні коштовні. На голові ж – вінець дівочий золотий із перлами, серги – також золоті з перлами великими та камінням коштовним». Такий акцент на тілесній красі та мирському багатстві є доволі нетиповим для житійного тексту, що мав би фокусуватися на душевній оздобі.

За висловом Леоніда Ушкалова, українські барокові митці вбирали в українські шати персонажів Священної історії, іконописці зображали Богородицю і святих мучениць в образах українських панянок, а вертепники показували Рахіль молодицею у плахті й запасці.

Життя ранньомодерної людини було непростим, проте – яскравим, повноцінним і насиченим. І стосувалося це представників обох статей.

95