Між автономією та колоніальністю: Україна в жіночому письмі межі ХVІІІ–ХІХ століть

У 1917–1918 роках український літературознавець Олександр Білецький захистив дисертацію, за яку отримав посаду приват-доцента в Харківському університеті. Дисертація мала назву «Епізод із історії російського романтизму. Російські письменниці 1830–1860-х років». В «Автобіографії» Білецький пише: «Попри приналежність цих письменниць до різних літературних угруповань, різницю в цілій низці поглядів — у них є дещо спільне в їхній “феміністичній програмі”, і в їхній літературній творчості: в темах, образах, в композиції…».

Українське літературознавство могло піти шляхом феміністичних студій і розширення канону знано раніше, але не пішло. І 1945 року Білецький вже як радянський дослідник висловився так: «Твердження про існування цілісної групи, об’єднаної спільністю “жіночої” літературної специфіки, зараз видається мені сумнівним».

Однак факт лишається фактом: уже в XVIII столітті, згідно зі «Словником російських письменників XVIII століття», у Російській імперії налічувалося кількадесят поеток, прозаїкинь і перекладачок. Життєві шляхи багатьох із них пролягали через Україну.

«Власноручні записки» Наталії Долгорукової: терапевтичний ефект Києва

«Власноручні записки» княгині Наталії Долгорукової (уродженої Шереметєвої, 1714–1771) вважаються першими жіночими мемуарами в Російській імперії. Долгорукова була донькою фельдмаршала (очільника російської армії під час Полтавської битви) й однією з найбагатших наречених імперії. У 1729 році вона заручилася з фаворитом Пєтра ІІ — князем Іваном Долгоруковим. Раптова смерть монарха знищила вплив родини, проте Наталія відмовилася розірвати заручини з опальним нареченим, вийшла заміж і розділила з чоловіком заслання до сибірського Березова, де згодом, у 1739 році, чоловіка було страчено. Повернувшись із синами до Москви та виростивши їх, княгиня вирішила полишити імперський світ і обрала своїм прихистком Київ. 28 вересня 1758 року вона прийняла постриг у Києво-Флорівському монастирі на Подолі під іменем Нектарії, а в березні 1767 року прийняла схиму. Саме тут, у монастирській келії, в січні 1767 року вона написала свої мемуари.

Текст звернений до старшого сина Михайла та його дружини, які відвідували її в обителі (молодший син Долгорукової хворів, теж прийняв постриг і помер через два роки після написання «Записок»). Авторка зазначає, що Михайло хотів мати спогади на згадку, і це спонукало її взятися за перо: «Пригадалося мені, що ви завжди мене просили, аби я залишила по собі на спомин журнал про те, що трапилося в житті моєму вартого пам’яті і яким робом я вік свій вікувала. Хоч він і вельми злиденний аж донині, одначе на втіху вашу прагну вас цим розважити і бажання ваше чи то цікавість сповнити, коли на те буде Божа воля і слабкість мого здоров’я дозволить. Хоч я і не можу багато писати, але ваше благання мене переконує, тож скільки змога намагатимусь видобути з пам’яті все, що трапилося в моєму житті» [тут і далі переклад мій. — О. П.-Ц.].

Мемуари починаються з опису важкого психологічного стану авторки: «найшов на мене смуток, і так обтяжена була голова моя неспокійними думками, що, здавалось, уже від того тягаря до землі хилюся. Не відала, чим би ті неспокійні думки розвіяти». Попри написання в Києві, саме місто в тексті фактично не фігурує — оповідь цілком занурена в минуле. Київ для Долгорукової став не об’єктом опису, а терапевтичним простором, де вона змогла відійти від імперського вищого світу з його пристрастями і зафіксувати на папері свою приватну трагедію, від втрати батьків до шляху в Сибір.

Уже в перших абзацах Долгорукова формулює головну філософську вісь тексту — мінливість долі, поширений мотив у бароковій літературі. Вона протиставляє «благородно народжених», які стають нещасними, і людей «підлих» (низького походження), які отримують багатство. Авторка оповідає, що блискучий злет замолоду був лише прелюдією до катастрофи: «Божий суд геть не схожий на людський присуд: Він Своєю владою інше мені життя призначив, про яке ніколи й ніхто й помислити не міг, та й ні я сама — а я ж вельми мала нахил до веселощів».

«Записки» починаються як его-документ, що розкриває історію виховання й особистих страждань авторки, а завершуються як житіє її чоловіка, Івана Долгорукова, зображеного як мученика. Від нарікань на долю Долгорукова приходить до прийняття і примиряється з життєвими втратами фразою: «я втішаюся тим, що я заради його спасіння віддала всю себе». Якщо на початку тексту ми бачимо світську жінку, яка тужить за втраченим статусом та аналізує підлість придворного світу, то у фіналі перед нами постає християнська стоїкиня, яка, перебуваючи в київській келії, переосмислює сибірське заслання й кару чоловіка не як прокляття, а як вищий Божий замисел. Вона віднаходить душевний спокій, прирівнюючи приватну любов до сливе релігійного служіння.

Читайте також: Жіночі досвіди на маргінесах історії Києво-Печерської лаври

Фінал земного шляху Наталії Долгорукової також пов’язаний із Києвом: схимонахиня Нектарія похована на території Києво-Печерської лаври.

Катерина Дашкова: на чолі двох академій

Княгиня Катерина Дашкова (уроджена Воронцова, 1743–1810) — одна з найвпливовіших жінок Російської імперії епохи Просвітництва, сподвижниця Єкатєріни II, очільниця Імператорської Академії наук і художеств та Академії російської словесності, ініціаторка видання першого тлумачного словника російської мови.

Її «Записки» (1805) містять детальні, а часом іронічні свідчення про ключових постатей і топоси тогочасного імперського простору. Описуючи залаштункові процеси петербурзького перевороту 1762 року, Дашкова дає характеристику гетьману Кирилу Розумовському. З погляду змовників, Розумовський, який очолював престижний Ізмайлівський гвардійський полк і мав великий авторитет серед військових, був ключовою, але водночас непевною фігурою. Дашкова фіксує його політичний прагматизм та небажання ризикувати статусом заради чужих амбіцій, зазначаючи: «Серед них був і маршал Розумовський, командир Ізмайлівської гвардії, вельми люблений своїм корпусом. Він, хоч і був жалуваний при дворі, розумів усю нездатність владарюючого монарха та небезпеку його правління. Щоправда, він любив Росію настільки, наскільки його придворна апатія дозволяла йому взагалі щось любити. Але багатий, осипаний усілякими почестями, лінивий, готовий відступитися від будь-якого небезпечного й сумнівного підприємства, — на що він міг придатися в теперішній справі?»

Ця «придворна апатія» та лінощі, які закидає гетьманові Дашкова, з української перспективи постають у геть іншому світлі. Для Кирила Розумовського — українського аристократа, який у цей час намагався балансувати між петербурзькою службою та амбітними планами з модернізації й збереження автономії Гетьманщини — участь у черговій кривавій російській грі престолів була невиправданим ризиком. Він підтримав переворот лише тоді, коли успіх Єкатєріни став очевидним, прагнучи в такий спосіб убезпечити власні позиції та позиції підвладної йому Гетьманщини в умовах неминучої зміни влади.

Окремим яскравим сюжетом у мемуарах Катерини Дашкової постає її приватна подорож до Києва влітку 1768 року. Авторка «Записок» описує місто з позицій освіченої мандрівниці та дослідниці. Вона нотує свій візит до Ближніх і Дальніх печер, огляд нетлінних мощів святих, де її провідником став генерал-губернатор Воєйков. Дашкова захоплюється мозаїками Успенського собору Печерського монастиря та давніми фресками київських церков. Особливу увагу вона приділяє Києво-Могилянській академії, описуючи колоритний звичай спудеїв співати псальми під вікнами містян для заробітку. Дашкова наголошує на високому інтелектуальному рівні Києва, зазначаючи:
«Промінь науки було закинуто до Києва з Греції раніше, ніж він засяяв над багатьма з європейських народів, які нині так щедро таврують моїх співвітчизників епітетом “варварів”. Тут навіть мають уявлення про філософію Ньютона, яку римо-католицьке духовенство не хотіло допускати у Франції».

Ще один прикметний сюжет пов’язаний із вибором дому в 1782–1783 роках. Дашкова придивлялася зручне і відповідне її статусу помешкання, на що звернула увагу імператриця Єкатєріна ІІ, з якою вони близько зійшлися на підставі спільного інтересу до книжок. Володарка запропонувала подарувати їй дім. Однак сама Дашкова мала інші пріоритети: замість нерухомості вона прагнула виклопотати в імператриці посаду фрейліни для доньки своєї сестри. Тому під час чергової аудієнції вона вдалася до дипломатичних метафор.

«В наступне побачення з Єкатєріною вона запитала мене, чи знайшла я дім за своїм смаком. “Я поки найняла собі квартиру”, — відповідала я. — “Але чому ж ви не купили?” — поцікавилася государиня. — “Та тому, — сказала я, посміхаючись, — що купівля дому — така ж серйозна справа, як вибір чоловіка: треба довго міркувати, перш ніж зважитися”», — згадує Дашкова в «Записках».

Зрештою Дашкова отримала лист від першого секретаря, графа Безбородька, з копією указу про пожалування їй маєтку Круглове на річці Друть, на білоруських землях, захоплених Російською імперією після першого поділу Речі Посполитої. Цей епізод є яскравим зразком колоніального мислення доби Просвітництва, заснованого на конструюванні інакшості новоприєднаних територій.

Раніше ці землі належали великому гетьману литовському Міхалу Казимиру Огінському. Отримавши наділ, Дашкова опиняється в чужому для себе соціокультурному середовищі, яке вона маркує як «напівпольське і напівєврейське». Вона визнає в мемуарах, що не знає ні мови цього народу, ні його специфічного способу життя. Саме в цьому зіткненні з чужим простором народжується класичний просвітницький патерн — бажання нести цивілізацію колоніям. Для Дашкової місцеве білоруське населення постає як пасивна, невлаштована маса, чиї «лінивість та бруд» є не стільки природною рисою, скільки наслідком відсутності правильної цивілізаційної руки. Княгиня бачить у цих теренах простір хаосу, який вона, як освічена європейка, близько знайома з Дідро, покликана впорядкувати за законами розуму.

Символом цієї цивілізаторської місії стає закладання садів. Дашкова з гордістю демонструє свої володіння в іншому маєтку ірландці місіс Гамільтон. Авторка «Записок» зазначає, що попри те, що гостя звикла до вишуканих і досконалих парків своєї батьківщини, вона дивується і хвалить сади, які Дашкова розвела у своїх маєтках, де, як вона пише, кожне дерево й кущ були посаджені на її очах.

Читайте також: Сади і виноградники Гетьманщини

Та прагнучи раціоналізувати та цивілізувати, Дашкова водночас безкомпромісно захищає власну автономію та дворянську гідність від морального хаосу імперського центру. На сторінках мемуарів розгортається драма честі: Петербургом ширяться чутки про можливе обрання сина Катерини Дашкової у фаворити Єкатєріни II. Реакція княгині на пропозицію посприяти зустрічі сина з Потьомкіним демонструє відкидання прагматичних придворних схем. Дашкова заявляє, що занадто поважає себе, і в разі залучення сина до фаворитизму негайно емігрує з Російської імперії.

Аналізуючи мотивацію написання мемуарів Катерини Дашкової, висловлену в передмові 1805 року, бачимо типовий для епохи Просвітництва акт інтелектуального самозахисту та конструювання автобіографічного «я». Першим і найголовнішим імпульсом до написання тексту стає прагнення реваншу над європейським інформаційним простором. Завдяки тривалим закордонним подорожам Катерина Дашкова сформувала широке коло зв’язків із політичними та інтелектуальними елітами Франції, Великої Британії, Швейцарії, Пруссії та Австрії, здобувши прихильність найвпливовіших мислителів своєї доби. Проте на схилі літ Дашкова з обуренням виявляє, що французькі памфлетисти та «філософи-самозванці» спотворили її образ, змалювавши «Катерину маленьку» (як її називали на противагу імператриці) як злочинну честолюбку і грубу розпусницю. Тож вона пише «Записки» для захисту своєї репутації.

Дашкова відмовляє в написанні мемуарів своїм російським родичам і друзям, але присвячує їх своїй подрузі, англійці Кетрін Вілмот, яка приїхала відвідати княгиню на схилі віку: «Перед вами постане картина життя неспокійного й бурхливого або, точніше кажучи, смутного й обтяженого затаєними від світу тривогами серця, яких не могли здолати ні гордість, ні мужність. У цьому відношенні я можу назвати себе мучеником примусу; я кажу мучеником, бо приховувати свої почуття і поставати у хибному світлі завжди було гидко й невимовно тяжко для моєї натури».

Читайте також: Володимир Склокін: «Українські інтелектуали доби Просвітництва змагалися за дискурсивне домінування з росіянами»

Також Дашкова позиціонує свої мемуари як акт абсолютної відвертості, що протиставляється лицемірству придворного життя. Шістдесятидворічна авторка формулює головний дидактичний урок своїх спогадів: вона прагне показати нащадкам, наскільки небезпечно «плисти на одному кораблі з великими світу цього». Їй було на що нарікати — після чергової зміни влади в Російській імперії Катерину Дашкову позбавили почестей і відправили в заслання у Вологодську область.

Софія Капніст-Скалон: стратегії ідентичності

Софія Капніст-Скалон (1796–1861), донька українського самостійника Василя Капніста, генераційно належить вже до іншого покоління, проте типологічно її мемуари дещо подібні на решту зразків жіночого письма межі XVIII–XIX століть. Авторка будує власну мотивацію до написання мемуарів на ностальгії та ментальному протиставленні імперської столиці й батьківщини-України. У своїх «Спогадах» (1859) вона по-гоголівськи пише:

«Живучи понад три роки на півночі, у похмурому туманному краї, у тій столиці, яка багатством будівель, гранітними набережними та пишнотою палаців і храмів своїх дивує кожного, але де все дихає вогкістю й холодом, що сповнює не лише повітря, а й душі мешканців, — я частіше ніж будь-коли лину думками й почуттями на мою батьківщину, у благословенний край Малоросії, де я провела найщасливіші дні мого життя. Усе тут, на півночі, навіває тугу, стискає серце, і якби не родина моя, в якій я така щаслива й спокійна, яка ніжними турботами своїми та піклуванням зігріває душу мою, то, певна річ, ніщо не втримало б мене тут довше».

Старші Василі — Гоголь і Капніст — були земляками на Полтавщині, а їхні діти й далі підтримували контакт: Микола Васильович Гоголь приятелював із Софією Василівною Капніст-Скалон, а вона в «Спогадах» розповідає про можливих прототипів його «Старосвітських поміщиків». Сильні літературні традиції були і в її власній родині: батько Василь Капніст писав вірші, п’єси і трактати, а на думку деяких дослідників — і «Історію Русів». Сестри її матері стали дружинами придворних поетів Державіна і Львова.

Читайте також: Сфінкс, що снить батьківщиною: 215-ліття Миколи Гоголя

У мемуарах Софія Капніст-Скалон згадує своїх славних предків, значних людей Гетьманщини з яскравою національною свідомістю, доля яких, як і доля краю, могла б скластися зовсім інакше. Зокрема, вона створює колоритний портрет своєї бабусі, Софії Дуніної-Борковської, сестри генерального обозного. Її чий публічний вихід у Петербурзі став маніфестацією українського шляхетського стилю:

«Бабуся наша, Софія Андріївна, залишившись удовою, жила в селі своєму Обухівці. Вона походила зі знатного дворянського роду в Малоросії, мала просту освіту, але була розумною жінкою; володіючи великим маєтком свого чоловіка, що налічував 6 000 душ у різних губерніях Малоросії, але маєтком незаврядженим і, отже, малоприбутковим, вона, попри це, доклала всіх зусиль, аби дати гарну освіту чотирьом синам своїм: Миколі, Петру, Андрію та Василю, влаштувавши їх до найкращого на той час петербурзького пансіону. Сама часто їздила до них і, за бажанням імператриці Єлизавети Петрівни, була представлена до двору у своєму національному багатому малоросійському костюмі, який складався з широкого штофного на фіжмах роброна, вишитого знизу доверху перлами, з такої ж кофти і так званого кораблика на голові, на зразок російського повойника, але з двома гострими зубцями, прикрашеними дорогоцінним камінням».

Цінний текст і тим, що Софія Капніст-Скалон цитує листи своїх батьків. Ці его-документи розкривають приватне життя і побут української еліти:

«З листування батьків моїх я бачу, що батько мій досить довго залишався в Києві, а мати моя сама з дітьми та зі свекрухою жила в Обухівці і, очевидно, мала в усьому нестачу, попри 6 000 душ, якими володіла на той час бабуся наша. В одному з листів своїх вона пише до батька мого: “Друже мій Васеньку! Будь ласка, пришли мені якнайшвидше десять рублів, які я позичила у матінки і якими вона мені докучає, і, якщо можна, ще п’ять рублів для купівлі ковдр дітям”».

Окрему увагу мемуаристка приділяє постатям, які завдяки власній обдарованості та амбіціям виходили з українського простору на імперську орбіту. Мемуаристка детально описує шлях свого сусіда, Дмитра Трощинського з Кибинців, наголошуючи на його могилянському вихованні та збереженні лояльності до рідного краю:

«Він був родом із Малоросії, як кажуть, син козака. Будучи бідним, дійшов він майже пішки до Києва, щоб учитися там у так званій на той час бурсі. Сам він говорив нам, що мусив писати цілі дні для інших, за те тільки, щоб мати право займатися ввечері в бурсі при чужій сальній свічці. І цей-то чоловік досяг згодом без нічиєї допомоги, лише працею та розумом своїм, до такого високого чину, зробився вельможею, корисним для вітчизни і особливо для батьківщини своєї».

Про те, що саме мається на увазі під батьківщиною, Софія Капніст-Скалон чітко зазначає в наступному реченні, маркуючи спільну політичну платформу Трощинського та її батька: «Він був дуже дружній з моїм батьком і разом з ним дбав про благоденство Малоросії».

Читайте також: Дбайливе володіння: п’ять історій землевласників-меценатів

Вона детально змальовує повсякдення української аристократії, де традиційні народні розваги на кшталт вертепу перепліталися з домашнім затишком полтавського дому:

«Хоч на той час мені було лише чотири роки, у моїй пам’яті збереглося і життя наше в Полтаві, і життя наше в селі. Міське життя мало для нас свої принади. У свята для забави нашої приводили до нас маленький театр, що називався в той час вертепом, де влаштована була невелика освітлена кімната і де ляльки представляли різні сцени зі священної історії: Адама і Єву зі змієм, який їх спокусив, царя Ірода, що стинав голови немовлятам, та ін. Пам’ятаю, як одного разу з’явилася на сцені смерть із довгою блискучою косою; я так злякалася, що занедужала на лихоманку, яка тривала цілий рік; відтоді заборонили до нас приносити “вертеп”, що дарував нам стільки приємності.

…У нас жили в той час дві сироти, племінниці батька мого, Верещагіни. Старша, Надія Іванівна, була дуже розумна, добра і освічена дівчина, любила дуже матір мою і проводила цілі дні з нею за читанням або в грі в шахи. Вони до того любили цю гру, що іноді цілі ночі засиджувалися за нею, внаслідок чого батько часто ховав її від них на кілька днів».

Авторка згадує роки дитинства, коли її батько, а разом з ним і інші представники козацької старшини ще плекали надії про визволення України. Мемуари фіксують глибоку інтегрованість Василя Капніста у правове та суспільно-політичне життя краю. Він постає як патрон місцевого козацтва та захисник селян від свавілля імперської бюрократії:

«…Часто бачили ми, що селяни, більшою частиною козаки, які жили в селі Обухівці, приходили туди юрбою за якоюсь порадою або зі скаргою на несправедливості та утиски ісправників і засідателів. Батько завжди ласкаво приймав їх, розпитував зі щирим співчуттям про все і негайно звертався до начальства, вимагаючи справедливості, за що всі в селі називали його не інакше, як батьком своїм. Я пам’ятаю, в яке обурення, в який жах він прийшов раз, коли побачив, катаючись узимку по селу, в сильний холод і мороз, майже голих людей, прив’язаних до колод надворі за те, що вони не платять податей. Він негайно наказав відпустити їх. Він так був стурбований цим видовищем, що, приїхавши додому, мало не захворів і згодом своїм клопотанням позбавив ісправника місця».

Особиста драма Василя Капніста полягала в неможливості змиритися з поступовим закріпаченням і втратою козацьких вольностей. Його донька фіксує цей то меланхолійний, то дієвий спротив:

«Взагалі він брав живу участь у всьому, що стосувалося Малоросії, і ніби страждав разом із нею, від чого здебільшого був сумний і в поганому настрої. Єдиним бажанням його було — відновити колишнє благоденство й багатство Малоросії та оживити, так би мовити, народ, який пам’ятає ще свою свободу, але пригнічений і переслідуваний несправедливістю земської поліції того часу. З нами він розважався лише зрідка. Вечорами, після вечері (в літній час ми вечеряли завжди рано), любив він гуляти в саду, водив нас темними алеями і збирав разом із нами по доріжках світляків, що лежали в зелені, яких, принісши додому, ми клали на терасу і другого дня тішилися їхнім світлом. Таким чином минало наше дитинство».

Зрештою, образ батька у «Спогадах» Софії Капніст-Скалон остаточно закріплюється як тип відданого автономіста, готового на жертви заради захисту прав своєї спільноти:

«Батько мій палко любив батьківщину свою і готовий був жертвувати всім своїм статком задля блага Малоросії; за найменшого утиску чи несправедливості начальників він летів до Петербурга, кидав родину свою, робив борги (які, втім, сплачувалися завжди таємно другом і братом його, Петром Васильовичем) і, б’ючись часто зі знаменитими людьми, майже завжди повертався переможцем».

Цей зв’язок із локальним простором Полтавщини був настільки екзистенційним, що втрата родинного гнізда мислилася Капністом як остаточний розрив із континентом взагалі: «Батько мій бажав лише, щоб чудне село Обухівка належало йому, і згодом казав нам, що якби вона йому не дісталася, то він рішуче залишив би вітчизну, переселившись до Америки».

Читайте також: Шароварний дебют

Родина Капністів і далі брала участь у визвольному русі: брата Софії згодом заарештують за зв’язки з декабристами — їхньою долею і завершує свої «Спогади» Софія Капніст-Скалон. Вже за радянських часів був убитий внучатий небіж Василя Капніста, Ростислав, а його донька Марія Капніст, українська акторка, відбула тривале покарання в радянських таборах.

Варвара Головіна: транзитний простір степу

«Записки» графині Варвари Головіної (уродженої Голіциної, 1766–1821) зображують українські землі як транзитний простір, не-місце, за Марком Оже. Подорож придворної дами до Бессарабії та Причорномор’я описана через маркери імперського освоєння територій, де протиставлені поодинокі осередки інфраструктури та «порожній» безкраїй степ.

Маршрут Головіної пролягав із Петербурга через Могилів та Кременчук до Бессарабії (сучасної Молдови). Графиня їхала за своїм чоловіком, залученим у російсько-турецькій війні. Головною точкою призначення були Бендери — фортеця на Дністрі, де в цей час дислокувався Потьомкін. Тож українські землі в цьому епізоді «Записок» постають як тилова артерія, що з’єднувала імперський центр із лінією фронту.

Поштову станцію в Могилеві авторка зображує як «вельми гарний мурований двоповерховий будинок», де вона знайшла прихисток від утомливих придворних почестей, а «дерев’яний палац» у Кременчуці постає тимчасовою декорацією, «побудованою з нагоди подорожі государині до Криму». Поза межами цих острівків імперської присутності для Головіної відкривається геть пустельний горизонт:

«Краєвид новоросійських степів був для мене абсолютно новим видовищем. Праворуч — безкрайня рівнина, довкола жодного дерева, жодного житла, крім козацьких постів, поштових станцій, на випаленій сонцем землі подекуди видніються прекрасні польові квіти; ліворуч — височина».

Імперський погляд Головіної екзотизує місцеву культуру й повсякдення, які вона сприймає як «магічні». Характерним є нічний епізод біля козацької залоги, де звуки бандури лунають як елемент театральної вистави в умовному просторі:

«Козацькі пости являли собою землянки, солом’яні стріхи яких стирчали з-під землі, наче цукрові голови; їх оточували встромлені в землю піки, що блищали на сонці, як зорі. Вночі я зупинилася біля однієї з таких землянок для зміни коней: місяць сяяв пречудовим блиском, погода була чудова; я вийшла з екіпажу; в цей час я почула звуки бандури, що лунали протяжно, ніби зсередини землі, у всьому було щось магічне; крім цих мелодійних звуків довкола — абсолютна тиша».

Прикметно, як жіноча оптика фіксує тілесність і побут у степу через тактильно-гастрономічний код. Опинившись без провізії, мандрівниця занотовує технологію приготування вареників, які їй випало скуштувати:

«На другий день у мене не виявилося провізії, довелося взяти обід у козаків… Я спустилася в землянку, де йшов веселий весільний бенкет. Мені запропонували випити, але я попросила дати мені поїсти. Тут-таки при мені почали пекти пироги особливого роду: вони складалися з житнього борошна, змішаного з водою; це тісто гладко розкачували, в середину клали сир, загортали краї і потім клали в окріп, і за 10 хвилин вони були готові. Я проковтнула їх 6 штук, знайшовши їх пречудовими».

Ще один колоніальний аспект мемуарів — це конструювання імперського міфу через почутий і відповідним чином інтерпретований голос Іншого. Головіна вводить у текст екстатичний вигук-тост козаків на весільному бенкеті в землянці, який здається їй маркером абсолютної лояльності окраїн: «…я почула чиїсь радісні крики: “Хай живе Катерина Велика, хай живе мати наша, яка годує і прославляє нас. Хай живе Катерина!” Ці слова прикували мене до місця: я не могла їх чути без внутрішнього хвилювання. Ніколи я не відчувала захвату щирішого і свідомішого. Це вираження вірнопідданських почуттів у степу, за 2000 верст від столиці, було воістину зворушливим».

Тим часом спроби придворних вельмож відтворити імперську розкіш біля лінії фронту не надихають мемуаристку:

«Вечірні зібрання у князя Потьомкіна ставали дедалі частішими. Чарівна азіатська розкіш доходила до крайнього ступеня…

Усе оточення не подобалося мені; атмосфера, якою я дихала, здавалася мені отруєною…

Меблі були покриті турецькою рожевою тканиною, витканою сріблом, на підлозі був розстелений такий самий килим із золотом. На розкішному столі стояла філігранна курильниця, що поширювала аравійські пахощі. Нам розносили чай кількох сортів. Князь носив майже завжди каптан, обшитий соболем, і зірки: Георгіївську та Андріївську, прикрашену діамантами. У княгині була сукня, дуже схожа на вбрання султанської фаворитки: бракувало тільки шароварів…

Вечерю подавали в розкішній залі; страви розносили високі на зріст кірасири з величезними комірами; на головах у них були чорні хутряні шапки з султаном; портупеї у них були посріблені. Вони йшли по двоє і нагадували гвардійців, яких я бачила на театральній сцені. Під час вечері прекрасний оркестр із п’ятдесяти рогових інструментів виконував найкращі п’єси. Оркестром керував Сарті; все було чудово і велично, але все це не веселило і не займало мене: неможливо спокійно насолоджуватися, коли забувають правила моральності».

У цьому епізоді Головіна принципово відмовляється глорифікувати імперський фасад, який приховує етичну кризу еліти — «обурливе кокетство» княгині Долгорукої та вимушене знайомство з майбутньою графинею Потоцькою, Софією Вітт, яка «могла навіяти лише зневагу»:

«Я не торкатимуся щоденних подій: це був найнеприємніший час мого життя. …взагалі все довкола не відповідало моїм душевним нахилам. Я думала тільки про те, як би вирватися звідси».

Зрештою для Варвари Головіної «Записки» — це спосіб структурувати минуле. Вона зазначає, що замолоду почуття були надто стрімкими, щоб у них вдумуватися. Тож текст стає інструментом аналізу того, у чому вона не могла розібратися свого часу.

Авторка свідомо розмежовує офіційні «мемуари» та власні «спогади». Вона прагне зберегти приватні емоції та побутові деталі, які не мають значення для великої історії, але становлять цінність «для серця»: «Я розповіла масу маленьких подій, які не можуть усіх цікавити, але не можна забувати, що я пишу не мемуари, а спогади… Не можна байдуже ступати тими стежками, якими проходили на зорі життя. Серце також має стежки, якими люблять ходити; стежками цими є чесні й чисті почуття, а межею їхньою є наша могила». 

Читайте також: «Відчувати лет свободи — Дай мені цю насолоду». Українська жіноча література доби бароко

У родинах Голіциних і Головіних не бракувало освічених жінок: Варвара Голіцина (Енгельгардт) переклала з французької роман Бартелемі Ембера «Омана від кохання, або Листи Фанелі та Мільфорта» (1790); Катерина Голіцина (Рум’янцева) співпрацювала з літературним часописом «Спочилий трудолюб»; а донька Варвари Голіциної-Головіної, Параскева Головіна-Фредро, написала власні «Спогади» і стала дружиною графа Яна Фредро — письменника, брата драматурга Олександра Фредро і двоюрідного діда Андрея Шептицького.

Олександра Хвостова: релігійний містицизм у київському просторі

Творчість Олександри Хвостової (уродженої Хераскової; 1762/1767–1847) позначена впливом сентименталізму та релігійного містицизму. Вона дебютувала перекладом трактату ченця-картезіанця ХІІІ століття Гуго де Бальма «Про троїстий шлях душі» (1782). Її рання проза 1795–1796 років («Уривки», «Камін», «Струмочок»), мала успіх на рубежі століть. Пізніше з’явилися релігійні праці, пов’язані з містичними шуканнями, за які Хвостову було вислано з Петербурга, і вона оселилася в Києві. Тут Олександра Хвостова очолила «Київське товариство допомоги бідним» та стала начальницею Київського жіночого училища для бідних дівчат графині Левашової, перетворивши приватне богошукання на публічну просвітницьку місію.

Хвостова була небогою придворного поета Хераскова, і це могло полегшити її входження в літературу, разом із вродженим обдаруванням і впливом середовища. Прозові сентиментальні оповіді Хвостової спершу поширювали в списках, а після видання російською їх переклали кількома європейськими мовами. Статтю про неї включили у французький біографічний словник «Життєписи сучасників» (1817).

Читайте також: Українська біографістика: симптоми постколоніальності

Щоправда, сама Хвостова була схильна до містифікацій. Вона вказувала різний вік залежно від бажаної самопрезентації та життєвого контексту. У петербурзький період, позначений світським успіхом її сентиментальної прози, Хвостова омолоджувала себе в підписі до гравійованого портрета (зазначено 1767 рік народження). А пізніше, у київський період, вона навпаки додавала собі років, покладаючись на літній вік (1761 рік народження) як інструмент тиску на імперську владу для здобуття дозволу на публікацію творів.

Уже перші її тексти зосереджені на фіксації інтимних переживань, тоді як самі життєві події, що їх викликали, залишаються для читача фігурою замовчування. Скажімо, в тексті «Камін» поштовхом до роздумів стає від’їзд у «далекі краї». Авторка не вказує причину й маршрут, натомість зображує уявну мандрівку крізь давню Шотландію, Фінляндію і Київ. В его-прозі та приватному листуванні Хвостова теж не викладає біографічні факти безпосередньо, рідко описуючи описує ключові життєві перипетії — розрив із чоловіком і смерть трьох синів — прямо:

«Чоловік мій був людиною доброю, любив мене любов’ю мужа й людини; проте ми не розуміли одне одного, говорили різними мовами: він ходив по землі, я ж неслася у вихорі талантів та уяви. Йому випадало хіба що тягнутися до мене, а я й не здогадувалася спуститися. Зрештою, він поважав мене, пишався моїм обдаруванням, виставляв напоказ, наче заморську пташку; але ці хвастощі були схожі на те, як хизуються випадково купленою вазою, про яку, продемонструвавши всім гостям, одразу ж забувають, щойно поставлять на місце. Щастя для такої покупки, якщо здогадаються накрити її кришталевим ковпаком, але я не мала й цього; тож мирський пил мав повне право бруднити, як заманеться, мою беззахисність. Коли ж я втратила дітей (трьох синів упродовж шести місяців), моє серце осиротіло ще дужче. Доти між нами існувала бодай якась примарна єдність, ми все ще були — ми, моє і його все ще творили наше; але розв’язанням цього вузла, який нас дещо пов’язував, крижана полярна смуга перетнула наше подружжя… Родинне ми заступило відчужене я — він. Злі люди, чужий корисливий розрахунок і, не приховуватиму від тебе, моє власне легкодумство, ця нестерпна мука — самотужки нести тягар свого буття, довершили решту».

Підсумком її творчості стали белетризовані мемуарні записки «Моя бридня» (в оригіналі «Мои бредни»), написані в діалозі з Юрієм Бартенєвим — письменником і чиновником, який пішов у відставку за поширення творів Григорія Сковороди. Спроба видання мемуарних записок наприкінці 1830-х років мала благодійну мету — через підписку та продаж книжок зібрати необхідну суму для порятунку своєї вихованки Олександри Гельман від фінансового краху (вона без батьківського благословення вийшла заміж за Миколу Гельмана, що мав пристрасть до азартних ігор). Розпочинаючи 1835 року «Мої химери», Хвостова писала Юрію Бартенєву: «Розповісти про пережите неможливо — і не тому, що бракує бажання, а тому, що просто немає настільки містких слів, які могли б упіймати миттєві (радше сказати — раптові) відчуття та враження». 1839 року вона писала Бертенєву: «Надсилаю тобі, Юрінько, друже мій, ще знайдену в смітті “Нісенітницю”. Не ручаюся, чи варта вона бодай копієчки, але вона колись народилася, як Мінерва, з мого мозку; тим паче, що бувала свідком московського побуту, описаного мною. Здається, я вже весь свій скарб витрусила тобі. У веселі часи бували й думи веселі, але тепер становище бідного Миколи [Гельмана] мучить мене невимовно».

Олександра Хвостова була близько знайома з київськими інтелектуалами. В альбомі Михайла Максимовича 1842 року вона залишила запис, що завершувався такими словами: «Мені 80 років. Час затовк усі мої колишні хисти, і життя, наче перегоріла вуглинка, ледве тліє в моєму поруйнованому бутті».

Одним із перших дослідників творчості Хвостової став Борис Модзалевський. Укладаючи опис альбому Юрія Бартенєва, археограф оприлюднив вміщений там есей Хвостової, що починається словами «Ти вимагаєш, друже мій, психології душі моєї…». У картотеці Модзалевського зібраний реєстр численних згадок про Олександру Хвостову в мемуаристиці  на сторінках часописів другої половини XIX — початку XX століття.

Читайте також: Хто сформував наше знання про українську літературу

Авжеж, цим не вичерпується перелік авторок межі XVIII–XIX століть, чиє життя і творчість так чи інак пов’язані з українськими теренами. Це лише огляд доробку найбільш знакових мемуаристок. Жінки цього періоду також писали оповідання й поезії, перекладали і співпрацювали з літературними журналами. Проте, напевно, саме его-проза як велика форма, своєрідний роман про себе, фіксує момент, коли жіночий досвід починає звучати як самостійний авторський голос. Українські території ставали в цих мемуарах то ареною для колоніальних експериментів, то місцем визрівання подвійної лояльності, а то й простором віднайдення суб’єктності.