Логіка, закладена в процес децентралізації, який триває нині в Україні, передбачає передачу значних повноважень і бюджетів від державних органів до органів місцевого самоврядування. Так чи інакше мова про переведення влади з вертикальної площини в горизонтальну. Зрозуміти, навіщо окремим територіальним громадам будувати нові дороги чи стимулювати розвиток бізнесу на місцях, — справа не така вже й складна. Результат, як то мовлять, не бариться. Значно складніше з матеріями тоншими й процесами, наслідки яких не відразу швидкі та видимі, проте дуже вагомі для стратегічних інтересів держави, як-от сфера культури.
Практика як мірило істинності
Не секрет, що процес змін можна потопити в елементарній балаканині та стосах списаного паперу, які спираються на порожнечу, а не на пошук і впровадження нових практик. Наприкінці 2016 року Мінкульт разом із низкою інших вітчизняних профільних міністерств долучився до Меморандуму про взаєморозуміння щодо підтримки впровадження секторальної децентралізації. 20 січня 2016-го на сесії, ініційованій Мінрегіоном спільно з Мінкультом, Мінфіном, представниками Проектного офісу секторальної децентралізації та проекту EDGE, було презентовано концепцію «Децентралізація: сектор Культура». Цікаво, що в цьому документі прописано індикатори результатів запровадження змін у галузі, як-от зменшення злочинності в територіальних громадах.
Читайте також: Зенон Коваль: «Культура є одним із козирів у руках кожного дипломата, який поважає себе та шанує країну»
Експерти, із якими поспілкувався Тиждень, зазначають, що нині на місцевому рівні із запуском процесу децентралізації щодо культури відбуваються три сценарії, які залежать від того, де та як це відбувається. Перший — те, що місцева влада є заручником ситуації й не надто знає, як діяти. «Наразі упорядники на місцях не розуміють, що робити з культурою», — коментуючи зв’язок процесу децентралізації та культури в Україні, розповідає Тижню Олена Правило, співзасновниця Конгресу активістів культури. «Децентралізація у сфері культури потребує певною мірою навчання та більшого розуміння того, як можна розвивати її на локальному рівні, тому що таких знань нині просто немає. Є більш-менш усвідомлення, як розпоряджатися господарськими речами, а що робити з культурою на місцях, окрім того, щоб навчати дітей музики, співу, малювання, у регіонах не так часто тямлять», — пояснює вона. Експертка додає, що справді поступово з переформатуванням і децентралізацією дуже багато де автоматично зі зміною підпорядкування відбувається так, що будинки культури, бібліотеки починають закривати. Зникає колишнє управління, а під нове їх ніхто не бере.
«Спостерігаємо, що в дуже багатьох місцях перестають брати на баланс будинки культури або іншу культурну інфраструктуру, яка перебуває на балансі в підприємств. Якщо бізнес або виробництва вирішили зняти із себе по максимуму соціальну відповідальність, подумали, що будинки культури тощо, які в них на балансі, більше їм нецікаві, тож можуть передати таку інфраструктуру містам. Останні ж, своєю чергою, не готові її брати, тому що це витратно», — розповідає Олена Правило. Міста, як випливає зі слів коментаторки, виявилися не готовими не лише до змальованої вище ситуації, а й до того, що під час децентралізації їхні бюджети справді збільшаться, тож з’явиться потреба шукати іншу модель перерозподілу та видатків. Буває так, що не хочуть рушити старини, і гроші, яких стало більше, кладуть на депозити. Це шлях у нікуди, бо такі кошти не працюють на громаду.
Є й протилежні випадки, як зазначає Олена Правило, коли їх витрачають за прямим призначенням: «Уже другий рік у бюджетах на локальному рівні є певний профіцит. На місцях не були готові до такого планування, що внаслідок децентралізації в них лишаться гроші. Хоч як дивно, це виграшна ситуація для місцевих закладів культури. Конгрес активістів провів дослідження на Донеччині та Луганщині й виявив, що в деяких тамтешніх містах за 20 останніх років нічого не було зроблено: ні ремонтів, ні закупівлі техніки для об’єктів культури. Але торік у місцеві бібліотеки придбали проектори та відремонтували окремі зали, і відбулося це коштом не донорів, а місцевих бюджетів. На місцях зрозуміли, що мають профіцит і що треба кудись витрачати гроші. Хоча культура за звичкою фінансується за залишковим принципом, нарешті до неї дійшли руки».
Другий сценарій — це коли на регіональному рівні працюють потужні структури, які мають підтримку виключно від донорів, наприклад арт-кластер «ТЮ!» в Маріуполі. Третя ситуація — коли місцеві активісти, що працювали у сфері культури, намагаються очолити ті інституції в містах, які ухвалюють рішення рухатися в якомусь конструктивному напрямку. Типовими на чинному етапі є проблеми браку знань у сфері управління чи координування культури серед управлінців на місцях, незнання того, як надавати послуги на відповідному ринку тим культурним інституціям, що всю дорогу фінансувалися з держбюджету, а тепер можуть його втратити, і брак комунікації не лише між владою та культурними інституціями на місцях, а й між останніми.
Виклик для культурних менеджерів. Сьогодні кожний є виробником культурного продукту та потенційним фінансовим донором культурних ініціатив, частина яких, як-от арт-кластер «ТЮ!» у Маріуполі, існує саме на донорські кошти
Очевидно, що процес децентралізації, який торкається й культурної сфери, не є річчю простою чи суто однозначною, по-різному може обернутися в різних культурних царинах. Директор Охоронної археологічної служби України Антон Корвін-Піотровський звертає увагу на те, що якщо децентралізація в більшості сфер суспільного життя дає радше позитивні результати, то з культурною спадщиною не все так однозначно. «Функція державного управління в останній полягає передусім у наданні всіляких дозволів і погоджень на ті чи інші дії, пов’язані з об’єктами культурної спадщини (реконструкція, реставрація, перенесення, погодження відчуження, роботи на території пам’ятки, в охоронних зонах, в історичних ареалах населених місць тощо). Суб’єктами надання таких дозволів і погоджень є Міністерство культури в частині пам’яток національного значення, а також органи охорони культурної спадщини обласного рівня щодо пам’яток місцевого значення та інших об’єктів культурної спадщини. З огляду на те що національних лише кількасот на всю державу, а решта — місцевого значення, можна впевнено казати, що сфера охорони культурної спадщини за такого стану вже понад 10 років як децентралізована», — розповідає археолог.
Читайте також: Спроможність неспроможних
Він спостерігає за пам’яткоохоронною галуззю та ділиться з Тижнем своїми висновками, у яких не надто багато оптимізму щодо впливу, котрий нині чинить на неї децентралізація. На його думку, перша проблема — інституційно-кадрова. «На сьогодні лише у двох чи трьох регіонах у структурі обласної державної адміністрації передбачене окреме управління охорони культурної спадщини. У решті областей це відділ чи сектор в управлінні культури, національностей, релігій, туризму й іншого, оскільки типова структура ОДА не передбачає такого обов’язкового підрозділу. Звідси залишкове фінансування, брак кадрів і реальних повноважень (усе підписує тільки начальник управління). Окрім переліченого вище в таких структурах часто працюють недостатньо фахові, а іноді просто випадкові люди, бо в Україні досі немає жодних кваліфікаційних критеріїв для фахівця з пам’яткоохоронної діяльності», — констатує він. Вагомою лишається й корупційний складник, коли цілком реальною є та ситуація, що пам’ятку історії та архітектури через куплені рішення чиновники місцевої адміністрації можуть прибрати собі до рук. Четверта проблема — безконтрольність. «Згідно з чинним законодавством контрольні функції належать тим самим органам, які ухвалюють рішення, що само собою нонсенс. Міністерство культури теж, до речі, не янголи, не мають ані достатніх повноважень, ані кадрового ресурсу для виконання контрольних функцій на місцях», — підсумовує Антон Корвін-Піотровський.
Адвокація та менеджмент
Нестача менеджерського складника на всіх рівнях — явище, яке торкається не тільки сфери реформ економіки чи судочинства, а й культури, зокрема на місцях. Річ не лише в тому, як зазначає Олена Правило, що нікому створювати культурні проекти, а й у тому, що нікому якісно управляти такими інституціями по-новому. Тобто не робити так, як було заведено ще в радянські часи, коли культура обслуговувала партію та ідеологію, а її управління було ідеологічним, централізованим і вертикальним. «Сьогодні ситуація змінилася: виробниками культурного продукту стають усі її учасники. Навіть простий громадянин певною мірою може бути виробником культурного продукту. Постає питання, яким чином управляти цим полем у системі, де кошти на культуру потрібно шукати скрізь, зокрема отримувати їх від глядача. Щодо цього нашим керівникам закладів культури переважно не вистачає розуміння, знань і гнучкості, а тим, хто працює в громадському секторі, бракує певної системності та бачення того, яким чином можна робити проекти, що не тривають рік-два, а вибудовуються на десятиліття, і як співпрацювати з різними експертами, власниками процесів у культурному полі», — характеризує вона ситуацію. Культурний менеджер — це не лише особа, яка керує культурними інституціями, а й фахівець, потрібний у районних управліннях культури та Мінкульті.
До останнього часу для українського ринку праці готували культурологів або мистецтвознавців, які не вивчали елементів менеджменту. Як зазначають коментатори Тижня, півтора року тому точилася дискусія довкола того, що Міністерство культури вписувало до переліку професій, потрібних у культурі, також культурного менеджера, але її викреслювали. Мотивували це так: менеджерів вчать в економічних вишах, то навіщо вони в культурних? Унаслідок суперечки культурний менеджер таки з’явився в переліку професій.
Читайте також: Комунікативна сировина Московії
Децентралізація дає на місцях нові фінансові можливості й інструменти поліпшення тамтешньої ситуації, на додачу до цього з’являються нові фінансові інструменти для забезпечення коштами культурних проектів (Український культурний фонд або донорські проекти), чого не було, наприклад, два роки тому. Для появи розуміння, що такі інструменти є й ними вміють користуватися, для подолання розриву між інституціями та людьми великі організації, зокрема Ґете-Інститут, Польський Інститут, Британська рада, які турбуються цими питаннями, а також Мінкульт, з українського боку, почали казати про певний діалог і співпрацю, для того щоб виправити наявну ситуацію, і що навіть готові навчати регіони. Такою програмою, як «Академія культурного лідера», яка запущена Ґете-Інститутом разом із вітчизняним Міністерством культури, вирішено було зробити певний навчальний курс для менеджерів культури й очільників окремих територіальних громад (ОТГ), щоб показати їм, що культура має потенціал і може приносити гроші на регіональному рівні.
Часто управлінці на місцях є своєрідними бізнесменами, і для них дуже важливо побачити економічний компонент змін у культурній сфері. Нині вже є що їм навести як приклад. Так, існує міжнародний проект Мистецька резиденція імені Назарія Войтовича, наймолодшого з Небесної сотні, створена в його рідному селі Травневе Збаразького району на Тернопільщині. Після того як організаторам цієї ініціативи віддали там будинок на 25 років задля провадження їхнього проекту, буквально за кілька місяців до початку його роботи було прокладено дорогу, до якої руки не доходили останні кілька десятків років. У селі з’явився асфальт, нові умови, жити стало ліпше. Місцева районна рада та місто Збараж активно підключилися й зацікавилися цим проектом, бо зрозуміли, що стають об’єктами притягання туристів і що так само й замок свій вони зможуть розкрутити як туристичну атракцію, заробивши на цьому. Місцева влада почала цікавитися туризмом і дотичними темами, зокрема проектом, який стосується брендування українських селищ. Таким чином, коли на місцях бачать, що до них їдуть, що заходять якісь можливості, вони відкриваються.
Альтернатива є. Молодіжна платформа «Вільна Хата» в Краматорську є сучасним культурним і креативним осередком місцевої молоді, що поліпшує суспільний клімат прифронтового міста
«Це те, що трішки лякає учасників культурного поля в класичному розумінні, тих, хто займається мистецтвом або культурною спадщиною, бо вони бояться комерціалізації», — звертає увагу Олена Правило. Тут постає складний виклик, який доведеться долати й довкола якого треба буде знаходити порозуміння. З одного боку, вливання фінансового капіталу в культурне середовище — це надзвичайно позитивна річ, бо можна зробити більше проектів. А з другого — культура дуже насторожено ставиться до інструменталізації, до того, що її почнуть використовувати як розвагу.
Ще надто важливий якісний вплив наявності сучасної культурної інфраструктури на життя конкретно взятої громади. Наприклад, у Костянтинівці та Краматорську, містах коло лінії фронту, діє проект «Творчий центр підприємництва», який спростовує думку тамтешнього старшого покоління, що молоді нічого не потрібно, а єдиний шлях заробити гроші — піти в бізнес. У Краматорську діє молодіжна платформа «Вільна Хата». Молодь здобуває знання про те, що можна створити креативний магазин, заробляти гроші своїм талантом, має власний культурний осередок тощо. Таким чином, розширюється її уявлення про світ, коректується поведінка. Це приклад, який ілюструє соціальний бік зміни ситуації довкола культури на місцях.
Читайте також: Літакцент року: без поезії, але з Жаданом і Чехом
Законодавчі ініціативи в царині культури наражаються на питання про те, чи є приклади, як це працює, так само як і в згаданій вище ситуації з владою на місцях, яка вимагає фактів, що ілюструють ефект від змін у культурному просторі на економічний стан. Коли прецеденти є, значно легше впроваджувати нові закони щодо культурної сфери, і вони мають перевірений, дуже конкретний зміст. Позитивні приклади набагато ефективніше діятимуть на зміну ставлення до сфери культури, зокрема й із боку політиків. Вони будуть останніми, до кого це дійде, бо вже навіть бізнес розуміє значення цієї галузі. «Підхід до культури в Україні треба змінювати кластерно: місце за місцем, сфера за сферою. Наша країна велика: ми не Естонія, у якій трошки більше ніж мільйон мешканців. У нас велике населення і живуть різні люди. Тому культура не може бути централізована й однакова, бо в кожному районі та регіоні вона різниться. На загальнонаціональному рівні ми можемо давати інструменти: навчати культурних менеджерів, допомагати з мобільністю всередині України, створювати проекти разом. На рівні державного законодавства слід захищати культурно-історичну спадщину й інтереси груп у культурному полі, а також створювати для нього можливості. Решта роботи має відбуватися на регіональному рівні. Освіта, спілкування з регіонами, створення певних кейсів, які показують, що позитивні якісні зрушення в культурній сфері можливі», — зазначає Олена Правило. Поєднання трьох складників — освіти, культури та економіки — поряд із подоланням корупції та рештою реформ є шляхом до посилення нашої країни. Проби й помилки тут неуникні: їх просто немає там, де нічого не відбувається й не змінюється.