Нещодавно у Верховній Раді зареєстрували законопроєкт № 9128 – «Про внесення змін до деяких законів України щодо обмеження використання патріотичної тематики при реєстрації торговельних марок та в рекламі». Це довгоочікуване та потрібне рішення, адже за останній час кількість маркетингових стратегій, що просто паразитують на воєнній тематиці, зростала ледь не в геометричній прогресії. Ще більш болісно це відчувається на тлі річниці звільнення Київщини: на одній шальці терезів – усі оприявлені звірства й трагедії в Бучі, Ірпені, Бородянці та багатьох інших населених пунктах, які назавжди закарбувалися в національній пам’яті; на іншій – бренди а-ля напій «Героїчна Буча Комбуча», посівне насіння кабачка «Привид Києва» або низькосортні рекламні ролики, що апелюють до героїзму ЗСУ.
Утім, спокуса цинічно скористатися темою війни охопила не лише відділи продажів різних брендів і компаній, а й митців. За останній рік було кілька гучних скандалів щодо втілення трагедії Київщини та її рефлексії в художньому вимірі. Прикметно те, що це не стосується конкретного виду мистецтва – подібні спроби відбувалися в музиці, літературі, кінематографі й архітектурі. Але який їхній спільний знаменник? Що саме тут спричинює негативну реакцію суспільства та загальне неприйняття? Розглянемо кілька найпоказовіших прикладів.
Читайте також: Від Бучі до комбучі. Де пролягає межа між «патріотичним маркетингом» і наругою?
Торік наприкінці жовтня видавництво «КСД» анонсувало нову книгу Дарини Гнатко під назвою «Буча. Історія одного полону», проте вже на початку листопада цей проєкт закрили через значну критику громадськості. Цю критику зумовила, передусім, сама письменниця та її попередні книжки, які, варто визнати, читачі оцінюють як наївні та поверхові. Увесь доробок Дарини Гнатко створений де-факто за одним трафаретом, що неважко помітити навіть на рівні назв: «Маріуполь. Історія одного чекання», «Радислава. Історія одного кохання», «Емма. Історія одного падіння», «Лора. Історія одного божевілля» тощо. Прикметно те, що в назвах двох найновіших книжок ім’я головної персонажки замінюється на вагомий у контексті війни топонім – чи це не паразитування на болісних й актуальних темах? Тим паче цю думку потверджує обкладинка, на якій зображено жіночі руки з червоним манікюром – алюзією на один із найжахливіших і найвідоміших візуальних символів різанини в Бучі.
Проте одноманітність усіх цих книжок виходить далеко поза межі самої тільки назви – їхні сюжетні схеми такі ж ідентичні. Це здебільшого любовні історії в певному історичному антуражі: то це часи Київської Русі, то це дворянське середовище, то це дореволюційний Кременчук, то Полтава під час Другої світової. Те, що трагедію Бучі (як і трагедію Маріуполя в іншому проєкті авторки) поставлено в однорідний ряд простих любовних сюжетів, знецінює досвід реальних очевидців і жертв подій, а історія окупації самого населеного пункту знецінюється лише до драматичного антуражу, в якому діють персонажі книжки. Саме це й так усіх обурило й викликало критику.
Іншою причиною кенселингу «Бучі» стала нерелевантність досвіду Дарини Гнатко, адже вона не була безпосередньою очевидицею окупації цього населеного пункту. Водночас те, що книжку анонсували лише через 7 місяців після звільнення Київщини (себто натоді робота над виданням тривала і вже була готова певна його частина), свідчить про брак глибокого і відповідального дослідження теми авторкою – бо ж за такий короткий період ретельно вивчити різні аспекти підокупаційного життя навряд чи можливо. Отже, межа між вигадкою і правдою в цій книзі виявляється ще більш розмитою. Власне, такий підхід спонукає думати, що від Бучі – від реальної Бучі з її історією – книзі дістався хіба що топонім як гучна й актуальна назва, яка здатна привернути до видання більше уваги. Така заміна реальності, коли використовують лише її зовнішні ознаки, а все інше редукують, просто неприпустима в умовах, коли ця ж реальність ще надто близька і не була осмислена суспільством.
Ще одним скандалом обернулася новина про зйомку ігрового фільму «Буча» (режисер – Станіслав Тіунов, продюсер – Олександр Щур). Якщо лишити осторонь закиди, пов’язані з попередніми роботами цих авторів (а там немало комедійних проєктів від студії «Квартал 95»), то обурення щодо стрічки має таку ж природу, що й обурення щодо книжки Дарини Гнатко. По-перше, тизер фільму з’явився ще 13 березня – тобто робота над проєктом почалася менш ніж за пів року після звільнення Бучі. Чи можливо адекватно відрефлексувати таку значну трагедію з такої короткої історичної дистанції? Вичерпний та гірко іронічний коментар щодо цього дала артоглядачка Лєна Чиченіна: «Ще всі тіла не ідентифікували, а ми вже знімаємо».
По-друге, абсолютно недоречним у контексті фільму про трагедію Бучі видається означення «ігровий». Попри те, що акторська робота часто є потужним і переконливим інструментом транслювання ідей і наративів, усе ж слово «гра» тісно пов’язане з конотаціями розважальності, вдаваності, імітації й неправдивості. Чи доречно це, коли йдеться про символ і втілення російських звірств, коли йдеться про одну з найбільших національних трагедій сучасності? Таке питання, вочевидь, риторичне. Реальність знову підважується самою лише спробою її відтворення: якщо у випадку книги Дарини Гнатко дійсність (себто сама тема Бучанської трагедії) була зручним і вигідним антуражем для втілення творчого замислу, то для згаданого фільму дійсність стала простором гри, простором творчої інтерпретації, що вже само по собі звучить контраверсійно й некоректно. Так, безперечно, художнє осмислення необхідне і навіть неминуче, проте не менш важливим постає його контекст і своєчасність. Наразі пріоритетнішим є осмислення і прийняття реальності наживо, а не через твори, які за замовчуванням сплітають правду й вигадку і які цю реальність так чи інакше викривлюють, роблячи її лише матеріалом чи художнім методом. Врешті, про російсько-українську війну, що розпочалася 2014 року, ми передусім дізнавалися не за посередництвом мистецьких творів, а із самої реальності – із новин, репортажів, досліджень, аналітики, розповідей очевидців та учасників. І лише потім з’являлися твори мистецтва, які були радше помічними в цьому процесі. Тому прагнення авторів фільму «Буча» репрезентувати тему через свою роботу, безумовно, є правильним, але занадто поспішним.
Читайте також: Міністерство креативу. Як Мінкульт не пройшов випробування на ефективність
Також дивує твердження продюсера фільму Олександра Щура про те, що «Саме художнє кіно може бути методом лікування ПТСР – коли людина поступово наближається до джерела стресу та вчиться співіснувати з ним». Навіть якщо не ставити під сумнів таку психотерапевтичну функцію стрічки, все одно варто визнати, що для багатьох людей, які безпосередньо пережили трагедію Бучі, подібний фільм буде не так зціленням, як черговим роз’ятренням рани, травматичним нагадуванням про найважчі та найстрашніші часи їхнього життя. Таку ж позицію демонструє й архітектурна студія «Balbek Bureau», яка підготувала проєкт комплексу «Відкритий перелом». Його ідея – перетворення зруйнованого Ірпінського моста на меморіал. Інакше кажучи, концепція полягає в «консервуванні» зруйнованого моста як експонату, що втілює трагедію цивільного населення, адже зокрема під цими руїнами люди ховалися від російських обстрілів під час переправи через річку й втечі з-під окупації.
Критику цього проєкту викликає передовсім його непрактичність: відмовлятися від ремонту моста і натомість прокладати нове дорожнє полотно під час війни – рішення нелогічне. Також обурення громадськості викликало те, що цей проєкт затвердили без попередніх фахових дискусій і конкурсу. Проте не менш важливою є критика неврахування травматичного досвіду місцевого населення. Очевидно, що цим мостом (або прокладеною поруч із ним новою дорогою) користуватимуться здебільшого мешканці Ірпеня й навколишніх населених пунктів, себто ті, хто свого часу якраз ховався під ним, переживаючи страшний досвід, ті, для кого це місце (тим паче в поруйнованому вигляді) асоціюється з цим досвідом і тільки актуалізує травму. Лишати міст у такому стані – все одно що лишати незагоєну рану, не лікуючи її (власне, проєкт так і називається – «Відкрити перелом»).
Читайте також: Культура в контексті війни
Незрозуміло також те, чому саме цей зруйнований об’єкт, а не будь-який інший (котрих у Київській області, на жаль, не бракує), врешті стане місцем соціальної пам’яті. Це наштовхує на питання: за якими критеріями треба обирати певні елементи нашої дійсності, які можуть перейти в художній вимір? Якщо брати до уваги тільки пов’язаність місця з певною воєнною трагедією, то в такому разі весь Схід і Південь України можна перетворити на історико-меморіальний комплекс. Проте це не вихід, адже всі місця колишніх і теперішніх бойових дій треба розглядати як потенційні локації, де після перемоги таки триватиме життя – а життя можливе тільки в актуальній дійсності, а не в законсервованій у меморіал реальності трагедії. Якщо проблема згаданих книжки і фільму полягала в поверховому й надто щільному вплітанні елементів реального життя у фікцію (що знецінює саму реальність, позбавляє її конкретних орієнтирів і просто спекулює актуальністю), то проблема меморіалу натомість дзеркальна: у надто щільному вплітанні художнього первня, що приурочений трагедії, у реальне життя, яке ще більше насичує його травматичним досвідом. Це, втім, не означає, що меморіалів зовсім не повинно бути; проте все ж таки повернення колишніх місць трагедії до нормальної життєдіяльності вагоміша за прив’язку до самої трагедії. Питання, знову ж таки, у необхідному пріоритеті реального над мистецьким.
Вочевидь, українському мистецтву ще знадобиться час (і кілька гучних чи не дуже дискусій), аби викристалізувати прийнятну формулу художньої рефлексії, яка б, з одного боку, не знецінювала і не підважувала реальність, з котрою пов’язані наші життя і наші травматичні досвіди, а з другого, яка б не переносила всю травматичну реальність у вимір художньої фікції, лишаючи простір для наочного й об’єктивного переосмислення. Вищезазначені спроби втілити тему окупації Київщини в мистецтві – це не діагноз злочинної безпринципності мистецтва, а радше симптом того, що суспільство таки потребує такої рефлексії і що її вияви ще потребують корегування. Сподіваємося, що незабаром усе це неодмінно з’явиться. А поки залишається тільки критично аналізувати всі художні намагання інтерпретації нашої воєнної реальності, аби вона врешті не здавалася ірреальною крізь призму мистецтва.